ВСЛ

Сенцову — 18

31.08.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Олег Сенцов. Маркет / Перекладач: Сергій Осока. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2019

 

Ім’я Олега Сенцова, кінорежисера, сценариста, письменника, громадського активіста, ув’язненого 2014 року в Криму та засудженого до 20-ти років за звинуваченням у тероризмі, сьогодні відоме кожному українцеві. «Маркетер» — збірка малої автобіографічної прози Олега. Автор розповідає в ній здебільшого про свої студентські роки: складання іспитів, будні в гуртожитку і на квартирах, нестримні веселощі, безгрошів’я — звичні складові життя молоді, яка здобуває знання. Початок дев’яностих. Зміна цінностей. Руйнування стереотипів. Становлення. Загартовування душі й характеру. Любов, дружба, виживання і бізнес.

У сьогоднішньому оповіданні ми дізнаємося, як Олег Сенцов зустрічав своє вісімнадцятиліття.

Вісімнадцять років буває раз у житті. Як і повноліття. Коли ти стаєш дорослим уже остаточно. За паспортом. Навіть якщо ти подорослішав набагато раніше. Тепер ти офіційно можеш купити алкоголь — хоча ти вже вмієш напиватися, та поки що не навчився пити. Тепер ти можеш оформити повноцінне посвідчення а не ганяти на авто за тимчасовим талоном. Тепер ти навіть можеш одружитися, хоча що таке жінка ти пізнав раніше, та досі не відчуваєш різниці між словами «пізнати» і «знати»: з першим можна впоратися й за п’ять хвилин, а щоб розібратися з другим, може й цілого життя забракнути. Та у вісімнадцять років про такі речі не замислюєшся, тебе більше хвилює, скільки взяти горілки та пива, аби вистачило, а ще вина для дівчат і коньяку для пристойності — все ж таки день народження.

 

Йому пощастило народитися влітку. Йому подобалася ця пора року, бо в ній, окрім решти бонусів, було ще й море. І зустріти свій день народження на його березі разом із новими друзями, які за цей рік стали тобі ближчими за всіх, — що може бути краще? Ще приємно, що ти можеш сам оплатити цей скромний студентський банкет на свіжому повітрі.

 

Для солідних людей це був би звичайнісінький пікнік, та для нього він не був звичайним. Адже вісімнадцять років буває тільки раз у житті. Овочів та фруктів він набрав на своєму сільському городі, м’ясо вони купили й замаринували разом, а випивку візьмуть дорогою на вокзал, як і решту дрібниць.

 

Дрібниць було небагато. У цьому віці їх багато й не треба — було б головне. Це потім уже дрібниці поступово заповнять їхні життя аж до стелі, заткнувши всі віддушини зі свіжим повітрям, затуливши щось важливе. Укравши свободу. Але сьогодні все ще не так. Сумки набиті тільки необхідним, згорнуті ковдри і спальники для ночівлі просто неба — там же. Пиво, це пальне для студентського тролейбуса, без якого він точно не зміг би їхати, теж заправлене. Поїхали.

 

Їх було лише п’ятеро — більше народу влітку важко зібрати, більшість роз’їхалася. Завтра підтягнуться ще двоє. Та найцікавіше буде вже сьогодні, адже вісімнадцять років буває раз у житті — і це саме той день. Місцина була вибрана лише приблизно: дикий пляж біля невеликого курортного селища. Вони тут вже проходили цього року й запримітили гарне місце. Тим двом, що мали приїхати наступного дня, дали тільки загальний орієнтир: «Вийдете — ідіть праворуч уздовж берега, поки не знайдете нас». Для домобільної епохи цілком конкретна вказівка — тоді часто доводилося шукати людей і за скупішими відомостями.

 

Місце справді виявилося хорошим. Пагорб над пляжем, суха трава на ньому та невеликий лісок із безплатним туалетом та дровами позаду. Море було внизу. Там, де закінчувався дикий пляж, починалася територія майбутнього санаторію; його ще й не бралися будувати, зате був уже споруджений невеликий бетонний пірс, що на два десятки метрів заходив у море. З одного боку пляж був навіть розчищений і засипаний галькою, а з іншого досі височіла гора з кругляків та валунів. Гарне місце для купання, там можна досхочу попірнати. Щойно дісталися до точки — вони непокоїлися, щоб її не зайняли інші дикуни, та, на щастя, крім них, тут нікого не виявилося, — відразу ж, кинувши на пляжі свої торби, помчали у воду, аби освіжитися. День зійшов із полудня, і спека почала помалу спадати, коли вони, нахлюпавшись досхочу, вибралися врешті на берег.

Обтрусившись і забравши сумки, подерлися на гору, щоб стати на ній табором. Залишитися ночувати на гальці біля самісінької води вони не зважилися — уночі буде холодно навіть п’яним. А в тому, що вони такими невдовзі стануть, сумніватися не випадало. Він принаймні був налаштований рішуче, як і решта хлопців, тоді як дівчатка сподівалися обмежитися вином. Звідти, з пагорба, спускатися назад до моря було, звичайно, не дуже зручно, хоч і недалеко. Зате там, нагорі, можна комфортно розташуватися на сухій траві й височіти над усім світом, маючи перед очима прекрасний морський краєвид. Звідси було ближче до неба, тут віяв теплий вітер із запахом моря, а знизу доносився його шум.

 

Багаття палало, шашлик нанизувався, алкоголь вичахав у тіні після спекотної дороги. Свято почалося. Точніше, воно продовжилося, перейшовши з підготовчої у свою основну фазу. Першим відкоркували коньяк. Ніхто з них не розумівся на марках, та цей був наче непоганий, і вони зацокали язиками з виглядом любителів, які намагаються здаватися експертами. Дівчатка трималися за вино. Шашлик теж наче вдався, хоча тут жодне погане м’ясо не змогло би зіпсувати гарного настрою. Коли пляшка з коньяком випарувалася, іменинник раптом згадав: він сперечався з кимось із присутніх, що зможе випити склянку горілки без рук, тримаючи її зубами. Він бачив якось такий трюк у гуртязі, де прожив перший курс, і хотів тепер показати його своїй публіці. Або самому собі — аби переконатися, що йому теж не слабо.

 

Довго не могли згадати, з ким саме він сперечався й на що, та в підсумку це виявилося неважливим — усі чекали атракціону з наявності фізичних здібностей і відсутності розумових. Звісно ж, його не стали відмовляти — від перегляду такого безкоштовного шоу у вісімнадцять років ніхто не відмовляється. Умовляти його, щоправда, теж не треба було, адже він сам рвався до бою, мов той доброволець. Склянок не було, тому він узяв найбільшу емальовану чашку. Спалахнула дискусія, скільки в ній грамів. Усі зійшлися на тому, що більше обумовлених двохсот, а от скільки саме, думки розділилися: від 250 до 350. Отож йому запропонували налити не повну тару.

 

Він презирливо відмовився — жестом матадора, якому перед виходом на арену замість шпаги дали автомат. У той час вони жили тільки «по вінця». Горілка була налита так само.

 

Завдання між тим ускладнювалося: чашка стояла на землі, а не на столі, бо стола не було. Бачачи, що підняти її із землі зубами не вийде, вони спорудили щось на зразок невеликого помосту з підручних матеріалів, куди й був поставлений потрібний предмет — на висоті трохи нижче коліна. Така ось сцена в мініатюрі. Або плаха. Це кому як подобається, — тим більше, що довелося стати на коліна, аби вчепитися як слід за край білої емалі. Він не любив драматичних пауз, тому ніхто навіть не встиг зобразити барабанний дріб на честь засуджених до успіху.

 

Або до страти. Хоча в цьому випадку це якось збіглося. Він підвівся з чашкою в зубах і випив її вміст кількома великими ковтками, закинувши голову під завмерлі аплодисменти. Закінчивши, він відкинув спустошену тару вбік і різко мотнув головою — аби збити хвилю, яка почала накривати його ще до того, як він випив цю чашу до дна. Привітання, оплески та простягнута закуска оточили його з усіх боків — але він був уже не з ними. Його водило з боку в бік.

Хвиля все росла, тягнучи його кудись униз. Поки не накрила з головою своєю темнотою. Сонце закотилося, але тільки для нього. Його нудило шашликом, що не встиг перетравитися, — організм боровся як міг, прагнучи позбутися кінської дози алкоголю, але все було марно. Він відключився.

 

Це був найкоротший день народження в його кар’єрі.

 

Святкування, мабуть, продовжувалося без нього. Коли він опритомнів, був уже вечір і накрапав дрібний дощик. Погода зіпсувалася разом зі святом і настроєм. Він озирнувся довкола й виявив, що залишився сам. Усі пішли, не забувши, щоправда, турботливо покласти його на спальник і прикрити зверху ковдрою. Та він не встиг ні засмутитися, ні занудьгувати, ані навіть підвестися, як почув голоси.

 

То поверталися свої. Його не покинули — вони просто ходили купатися, поки ще остаточно не стемніло. Він радів як ніколи. Він був не один. Святкування тривало далі, та вже в повільнішому темпі. Щось їли і ще щось пили, періодично позираючи на небо. Непомітно настала ніч, горіло багаття, але зірок не було видно — отже, там, нагорі, усе в хмарах. Вони непокоїлися, що їх може накрити дощ. Не мали з собою ні намету, ні навіть шматка поліетилену, щоб укритися. Якби дуже задощило, довелося б зриватися з місця й у темряві, по камінню, шукати собі притулок.

 

Та погода їх пожаліла. Дощик, полякавши ще трохи, заспокоївся, тож ніч біля багаття минула спокійно, і заснули вони лише перед світанком.

 

Наступного дня сонцю довелося змагатися і з великими хмарами, і з дрібними. Дощу не було, та здійнявся сильний вітер і ще сильніший шторм — на морі. Це було навіть на краще — купатися у штормовому морі було окремою розвагою в розкладі свята.

 

Двоє запізнілих гостей з’явилися ще до обіду. Вони побачили прибулих ще здалеку й замахали руками зверху, з пагорба, як сигналять мешканці острова кораблю, що наближається.

 

Потім усі разом смажили залишки шашликів і пили вино — ці двоє підвезли ще боєприпасів (їхні вже почали закінчуватись). Наївшись і піднявши градус до потрібного рівня, вони спустилися на пляж. Штормило добряче. Вітер дув із моря, зриваючи піну з велетенських хвиль, плутаючи волосся й розвіваючи одяг. Море ревло так, що доводилося практично горлати сусідові у вухо, щоб він тебе почув, — але вони розуміли одне одного й без слів. Хлопці полізли купатися, дівчатка залишилися дивитися і хвилюватися на березі. Зайти з нього в море було неможливо — надто сильний прибій.

 

Доводилося йти на пірс і стрибати звідти у хвилю, яка мчала мимо, або, навпаки, між хвилями — тоді висота стрибка була вдвічі більшою, та й кількість отриманого адреналіну, відповідно, теж. Пірнали вони в бік пляжу з галькою. Це дозволяло плавцю, коли він удосталь накатається на отаких водних каруселях, вийти разом із хвилею більш-менш неушкодженим на безпечний берег, до дівчаток. Та тільки для того, аби трохи відсапатися — і знову поринути у стихію. При цьому виходити на сушу на своїх двох не вдавалося нікому. Як би ти не поспішав, наступна хвиля наздоганяла тебе все одно, зі спини, й збивала з ніг. І замість виходити доводилося вилазити рачки або вже видряпуватися як-небудь.

 

Чекати третьої хвилі, лежачи у прибої, було небезпечно. Галька — це, звісно ж, не каміння, але й перекидатися на ній довго теж не варто: хвилі або віддухопелять тебе прямо тут, або потягнуть назад у море, причому низом, а тоді й дихнути ніяк, бо не відразу ясно, де верх, а де низ. Шторм — штука небезпечна, особливо коли починаєш із ним гратися. Стрибати з пірса на інший бік пляжу, що всуціль складається з купи здоровенних каменів, об які хвилі билися, здавалося б, з подвоєною силою, не спадало на думку нікому. Звідти можна було й не вигребти проти хвилі, а це означало лише одне — додому повернуться не всі й чиясь мама плакатиме.

 

Читайте також: Ірена Карпа та Гаська Шиян – коротше, автобіографізм