німеччина

«Сімдесят чотири» Роні Отманн: оповідання, яке преміювали німецькомовні читачі

02.09.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Роня Отманн, гостя ювілейного Meridian Czernowitz, завітає до Чернівців уже не вперше. Перед її попереднім приїздом у 2017-му ми з її дозволу переклали її вірш «не питай мене». У 2019 році вона їде на фестиваль із новою добіркою віршів. Проте ми попросили в Роні на переклад не вірш, а оповідання «Сімдесят чотири», що принесло їй визнання та почесну винагороду в червні цього року – приз глядацьких симпатій (7000 євро) на читаннях номінантів на отримання премії імені Інґеборґ Бахманн. Журі премії відгукнулося про цю коротку історію як про безжальний і протирічний текст, що спонукає до дискусій про спроможність мови проговорювати досвід, про виправданість критики, про автентичність, а також про сліпу деперсоналізацію терору з боку катів і потребу його реперсоналізації з боку свідків.

Роня Отманн, «Сімдесят чотири»

У серпні 2014-го я сиджу перед телевізором. Бачу жінок в одязі моєї бабусі, моєї тітки, моєї кузини, бачу, як рятуються втечею чоловіки, схожі на мого діда, мого тата, дядьків, моїх кузенів. Літо в розпалі. У горах страждають від спраги малюки, старі, хворі. Шінгаль в оточенні. Чоловіків та старших жінок, яким не вдалося втекти, бойовики ІДІЛ убивають, а молодших жінок та дітей беруть із собою як військові трофеї та перепродають на невольницьких ринках іншим бойовикам. Жінок, які носять моє ім’я, ім’я моєї сестри, моєї кузини.

 

Того серпня 2014-го я більше не пам’ятаю. Потім я напишу, що сиджу перед телевізором. Тому що я знаю, що тоді сиділа перед телевізором. І знаю, що бачила. Але того, що я бачила, я більше не пам’ятаю.

 

Я пишу, сидячи на дивані у вітальні моїх батьків, про те, що миюся чи їм тільки тоді, коли помічаю, що давно цього не робила.
Кожне письмо для мене фікція. Байдуже, пишу я про себе, про мого батька, мою бабусю чи про персонажа, якому надаю ім’я та історію.

 

2014 року я бачила, як єзидська депутатка Віан Дахіл у своїй промові в іракському парламенті намагалася добрати слова для опису того, що сталося в Шінгалі, як посеред промови її здушили сльози і дві парламентарки змушені були винести її із зали.

Я бачила модератора і репортера з місця подій, які плакали в ефірі на курдуському телебаченні замість говорити про Шінгаль.
Безмовність стає наочною. Перед лицем цих звірств, і я закреслюю слово «звірств», перед лицем цих злочинів, і я закреслюю слово «злочинів»: ані слово «звірства», ані слово «злочини» не здатні це передати. Перед лицем того, що 2014 року сталося в Шінгалі і що Об’єднані Нації та Європейський Парламент пізніше назвали геноцидом, відмовляє мова.

 

Потім я пишу: я виходжу з літака, спускаюся сходами, гаряче повітря вдаряє мені в обличчя. Я вдихаю, як дихала дитиною, вперше, довго і глибоко.

 

І ще я пишу: вдома, хоч і не знаю, чи це так.

 

Перевірка документів. Я кладу на стійку свій німецький паспорт. Контролер усміхається, прочитавши моє ім’я. Він вимовляє його так, як вимовляють його в моїй родині. Роня з м’яким «Р» та довгим «О».

 

Дядько Халеф чекає мене на стоянці. Ми обіймаємося.

 

Ми їдемо з міста, чотирисмуговою дорогою. Зліва Айнкава зі своїми церковними вежами, справа – Ербіль і мінарети. Їдемо повз палац Нечірвана Барзані. Місто закінчується. Починаються гори. Ми проїздимо одне КПП за іншим. Я покидаю рахувати. На узбіччі – фото мучеників. Я пишу: вищі за людину, маю на увазі: величезні.

 

Врешті-решт ми зупиняємося біля водосховища. Виходимо з машини, п’ємо чай і куримо. Ми стоїмо біля водосховища. Молодь мчить озером на моторних човнах. Дядько Халеф мене фотографує.

 

Ми знову сидимо в машині. Я міркую про те ж, що і в літаку: про те, що я не просто вдома, я в країні, в якій убивали єзидів за те, що вони – єзиди.

 

Ти, певно, зголодніла, каже тітка Адар. На столі стоять лаваш, м’ясо з паприкою, томати в соусі та салат. Із напоїв – м’ятний лимонад.

 

Ми їмо, дядько Халеф, тітка Адар, мої кузини Лава та Лара, мій кузен Лоранс і я. Ми розриваємо лаваш на шматки, тягнемося через стіл. Я пишу: я скучила за тим, щоб їсти в такий спосіб. Я фотографую кавуни і шлю знімок моєму батьку.

 

Після обіду – чай, тоді цукерки, тоді печиво, тоді фрукти. Засолене соняшникове насіння. Арабська кава. Їж, їж, підбадьорює тітка Адар. Я сита, кажу я і їм далі. У мене раз були гості, каже вона, один літній чоловік. Він ударився в сльози за обідом. Коли я спитала, чому він плаче, він відповів, що страва на смак, як мамина.

 

Ми їдемо в табір Ашті, він на іранському кордоні, за півгодини машиною від Сулейманії. Я пишу, я сиджу поряд із Ларою та Лавою на задньому сидінні. Лара і Лава не в гуморі і дивляться за вікно. Лара каже, що не хоче їхати, що вони весь час їздять до табору. Ми наближаємося, спершу навпрямки, потім завертаємо за ріг, під колесами – гравій, обабіч – широка долина, обрамлена горами. Під блакитним ранковим небом – черговий КПП. Нас тут знають і пропускають далі. Лише тоді, коли ми їдемо крізь табір, я помічаю, що насправді існує два табори, відмежовані один від одного широкою дорогою та парканом. На нашому боці єзидсько-курдський табір, на іншому – арабо-мусульманський.

 

Ми навідуємо табірних друзів, п’ємо чай і йдемо далі.

 

В одному з наметів – двоє хлопців, семи або восьми років, вони сидять так тихо, як жодні діти їхнього віку. Їхня матір: показує мені світлини викраденого чоловіка і дочки й голосно ридає. Моя кузина: сидить поряд зі мною, позичає в своєї мами смартфон і напружено передивляється відео з кошенятами. І я: обсмикую рукави своєї куртки, завваживши, що ці жінка з дітьми носять на зап’ястках такі ж браслети, як я.

 

Поглянь на неї, шепоче мені тітка і показує в куток намету, де сидить жінка з побілілим волоссям, у білих хустині та сукні. Плечі й голова опущені. Я майже не бачу її лиця. Відколи бойовики ІДІЛ зайшли в її село, вона не промовила жодного слова. І не тільки не промовила: до неї тепер марно озиватися.

Безмовність закарбувалася в тілі цієї жінки. Вона жодного разу не підводить голови, ані тоді, коли ми заходимо до намету, ані тоді, коли там сідаємо, ані тоді, коли звідти йдемо. У лівій руці вона тримає, і я бачу це лиш тоді, коли ми прощаємось, гладенький камінь.

 

Кілька днів потому ми гостюємо в шейха нашого роду. Шейх розповідає історію про одного семирічного хлопчика, на очах у якого бойовики ІДІЛ відтяли голову його батькові, коли той відмовився переходити в ісламську віру. Вони впихнули голову батька дитині в руки й сказали, тепер, побачивши, що ми зробили з твоїм батьком, ти захочеш прийняти іслам.

 

Шейх робить коротку павзу й оповідає другу історію.

 

Після другої розказує третю. Після третьої він замовкає, а тоді каже, ми могли б тут сидіти двадцять чотири години, і таких історій у мене стало б для вас на всю добу.

 

Парламентарка, яка урвала свою промову через плач, репортери, які не втрималися від сліз, стара жінка, яка заніміла навіки, і шейх, який повів, що його розповідь могла б тривати двадцять чотири години й не мала б кінця, свідчать, що не існує мови для того, щоб описати серпень 2014 року. Навіть нагромадження фактів, підрахунок загиблих, навіть дата 03.08.2014 або «74-й фірман», що ним єзиди називають цей геноцид, лише займають місце чогось, для чого в нас немає слів.

 

Безмовність все ще ховається під мовою, навіть коли існує текст. Безмовність структурує написаний текст, диктує його граматику, визначає його форму, його слова.

 

Я пишу: я була в долині. У цій долині був табір. У цьому таборі був намет, а в цьому наметі – сива жінка. У руці цієї сивої жінки був гладенький камінь.

 

Я пишу: я бачила. Я – це свідок. Воно говорить і водночас не має мови.

 

Ми їдемо за містом на гору. Двадцять хвилин, і ми на вершині. Ми стоїмо на горі й фотографуємо. Захід сонця. Світло тане, і місто під нашими ногами спалахує вогнями ліхтарів, неонових реклам, автомобільних фар.

 

На зворотному шляху ми зупиняємось біля кіоску на узбіччі. Що тобі купити, питає дядько Халеф. У нас є все, що захочеш. Пиво, вино, віскі, горілка і ракі!

 

Це не Ербіль, це не Духок чи Багдад. Це Сулейманія. Сулейманія вільна й безпечна, каже дядько Халеф. Із усієї країни сюди з’їжджаються туристи. Із Багдада їх привозять автобуси. Вони тікають від спеки.

 

Ми сидимо у вітальні, куримо, п’ємо бляшанкове пиво і їмо солоне соняшникове насіння. Ми нікому не кажемо, що ми – єзиди, каже тітка Адар. Ніхто з тутешніх не знає, що ми – єзиди.

 

Тітка Адар показує мені на екрані мобільного фото людей, із якими знайома. Вона проводить по них пальцем справа наліво і додає, ось ця втратила слух у полоні. Потім вона знову проводить пальцем, наступне зображення, але я не дивлюсь на зображення, я дивлюсь на її руку, на її пальці з потрісканою від домашньої роботи шкірою, на її обручку. Тітка каже, ось у цієї на очах вони відрубали голови її чоловікові та синам. І знову проводить пальцем. Ще одне зображення. Я кидаю на нього погляд, тоді відводжу. Вона каже, ось цьому вони викололи очі, і знову проводить пальцем по фотографії.

 

Я пишу: якби тітка Адар, дядько Халеф, Лава, Лара і Лоранс 2014-го року жили не в Сулейманії, а за 400 кілометрів звідси, у Шінгалі, я не дописую це речення.

 

Дім Кочере і Садуна – порожній дім. Тобі вистачить ковдр, питає Кочере, коли я вкладаюся спати поряд із Лавою та Ларою. Я б дала тобі більше, каже Кочере, але мої ковдри у бойовиків ІДІЛ. Машина, що врятувала життя Кочере та її родини в 2014-му, стоїть перед будинком. Але її син, який має водійські права, зараз із дружиною на шляху до Німеччини. Дитину вони лишили тут. Вона надто маленька, каже Кочере. Про маршрут не говорить нічого. Каже лише: до Німеччини.

 

2014 року, тікаючи з Шінгаля, Кочере з родиною оселилися на будівельній ділянці. Там, де вони жили, був лише каркас будинку, без вікон і без дверей, доки родина, тобто наша родина, Садун і ми, ми – родичі, не надіслала гроші, щоб вони змогли переїхати в цей порожній будинок. Садун каже, у Духоку нам безпечно, але місцеві не купують в єзидів. Тут кажуть, що товари єзидів нечисті.

 

Коли ми йдемо спати, Садун дістає пістолет із нічного столика й кладе його поряд зі своєю подушкою. Усі опускають погляди, це не перша зброя, яку мені траплялося бачити. Я пам’ятаю автомат Калашнікова, із якого мій дядько Гемо стріляв у повітря на свято Навруза. Але Садун дістає пістолет зі столика так, немовби це – зубна щітка. Я шепочу тітці Адар, навіщо Садуну зброя, і тітка Адар сміється, ах, Роню, каже вона, звідси до Мосула щонайдовше двадцять хвилин.

 

Кочере замикає двері, лишаючи ключ у замку.

 

Серед ночі я прокидаюсь один чи два рази від вереску дитини. Потім настає ранок, ми сідаємо надворі й снідаємо.

Після сніданку ми їдемо на кладовище, посередині кладовища стоїть мавзолей. Перед мавзолеєм ми зустрічаємо шейха Гассана. Це старе кладовище, декотрим могилам багато сотень років, каже шейх Гассан. На ветхих надгробках можна роздивитися маленьких пташок, кораблі та інші вигравіювані орнаменти. Це вперше я бачу щось подібне.

 

У рідному селі моїх бабусі з дідусем езиди не розголошують своє походження. Тут ніколи не наважилися б побудувати езидського храму, впізнаваного здалеку, з традиційним дахом конічної форми й емблемою сонця на верхівці. Подібних надгробків я також ніколи бачила.

 

ІДІЛ зруйнувала щонайменше 92 єзидських святих місць. І не тільки святих місць, але й спогад про їхнє існування. Я знов і знов переглядала відео, на якому бойовики, озброївшись пневматичними й кувальними молотами, сунуть мосульським музеєм і зіштовхують із п’єдесталів, нищать дощенту одну за одною статуї, що зберігалися цілими більше двох тисяч років. І знала напам’ять, коли ввімкнеться музика, коли зависне картинка й бойовики замахнуться, синхронно, і застигнуть посеред цього руху, у сповільненій зйомці, занісши молоти над статуєю, що впала їм до ніг, перш ніж відео продовжиться в нормальній швидкості.
Тим менше вірю я в те, що бачу перед собою. Ці надгробки свідчать про те, що ми були тут віддавна. Що наші предки жили у цьому краї, обробляли ці поля, розводили тут овець і ховали в цій землі своїй мерців.

 

Чимало з того, що я записую, невпорядковане. Речення, слова, надломлені, промовлені в Ніщо. Я збираю їх докупи. Спочатку велика літера, наприкінці – крапка. Між ними, можливо, кома, підрядне речення, що стосується щойно сказаного. Знову велика літера, суб’єкт, дієслово, об’єкт, і так до наступної крапки. Абзац за абзацем. Я не маю мови, якою писати. Я зберігаю мою поїздку в папках ноутбука, у диктофоні мобільного.

 

Я дивлюся документальний фільм. Чоловік із Комісії з міжнародного правосуддя та підзвітності стверджує, що ІДІЛ насунула на Шінгаль трьома угрупуваннями. Два з півдня, а одне з Сирії, тобто з півночі. Ось сюди вони зганяли єзидів, каже чоловік і показує на мапу. Вони відділяли чоловіків від жінок. Однаковий почерк простежується в кожному захопленому селі.

 

Я читаю «сумнозвісний кат із ІДІЛ, Джихаді Джон», я читаю «секс-рабині ІДІЛ», «жінки ІДІЛ». Я не читаю «злочинці». Я не читаю «врятовані».

 

Я кажу, мені це нагадує інтерв’ю з Надією Мурад на канадському радіо. Нагадує те, як дикторка спитала Надію Мурад, як це – відчувати, що до тебе ставляться, як до об’єкта? Як ви почувалися, коли вони вас так використовували? Як ви ховалися і що вони з вами робили? Вони вас били? А потім зґвалтували. Вони збиткувалися з вас знов і знов. Як ви усе це терпіли?

 

Так, кажу я моїй матері, ось що вони хочуть почути. Після такого їм і в кіно ходити не треба, кажу я. Мій тато каже, варто волу упасти, як зблисне безліч ножів.

 

Я сиджу в тітки Адар та дядька Халефа на дивані, з ноутбуком на колінах і навушниками у вухах. Я пишу: Хате каже, вітаємо в єзидів. Я пишу: Хате зустрічає нас в уніформі. У неї сьогодні вихідний. Але вона – генералка, і їй дозволено говорити до нас тільки в уніформі. Я сиджу у вітальні поряд із її батьками. Я пишу: це гола вітальня, як і більшість віталень, у яких я побувала, це вітальня біженців.

 

Хате каже, я теж – дочка Шінгаля. Я народилася в Шінгалі, каже вона. Ви знаєте, що сталося 03.08.2014, коли прийшли бойовики ІДІЛ. 12 днів ми пробули ізольовані в горах.

 

Я сиджу і пишу: Хате каже, я чула про одну жінку з Кочо. Її викрали разом із дитиною. Три дні й три ночі їх тримали в аеропорту Тал Афар. Дитина була маленька, вона ще ссала молоко, їй не було і року. Немовля було голодне й кричало. Три довгих дні. Хате каже: дитина кричала так голосно, що емір ІДІЛ не міг заснути. Емір сказав жінці, дай мені дитину, не можу чути, як вона плаче. Жінка віддала йому дитину, бо думала, що він її нагодує і напоїть. Емір узяв дитину й пішов із нею на кухню. На кухні він узяв великий ніж і відтяв дитині голову. А її м’ясо зварив і поставив перед матір’ю. Мати збагнула не одразу, каже Хате, а тільки тоді, коли побачила дитячу руку. Вона знепритомніла.

 

Я сиджу на дивані в тітки Адар і дядька Халефа. Я пишу: це було останнім, що матір побачила, перш ніж знепритомніти.
Я зупиняю аудіозапис.

 

Хате говорить і плаче. Сльози котяться їй по обличчі, та Хате говорить далі. Я пишу: Хате сидить в уніформі і плаче. Поки Хате сидить в уніформі і плаче, я теж починаю плакати. І знову – поки сиджу на дивані, слухаю звукозапис і записую: Хате плаче.

 

Хате каже: я була співачкою, це в мене від батька. Вона показує нам відео на YouTube. Опубліковане 09.04.2013, за шістнадцять місяців до нападу ІДІЛ на Шінгаль. На Хате – червона сукня і прикраси. Вона сидить, грає на своєму сазі й співає на тлі шінгальських гір. Хате знову починає плакати. Я пишу: Хате плаче.

 

Хате каже, у мене багато дисків, але мені довелося їх залишити.

 

Хате каже, після того, як ми втекли з Шінгаля, я сказала батькам, я більше не хочу саза, а хочу ракету.

 

Хате показує нам друге відео. Хате зі своїм підрозділом на мосульському кордоні. Вони колінкують за мішками з піском, тримаючи долину на прицілі. Хате співає.

 

На диктофонному записі є момент, коли Фарук каже Хате, що і я можу бути єзидкою. Щойно Фарук це сказав, Хате розпитує, з якої я сім’ї. Я кажу, мій батько – єзид із Хасаке, ми – мюріди, халті, наш шейх – Худан із роду Менд, кажу я. Моя мати – німкеня, кажу я. Хате підводиться, підходить до дверей і гукає, принесіть нам чаю. Хате дивиться на мене, щоб ти не розповідала там, у Німеччині, буцім ти була в Хате й тебе навіть не пригостили чаєм. Хате називає мене сестрою. Хате каже, ти теж моя сестра.

 

Ви голодні, питає Хате.

 

Нам час їхати, відказує Фарук. Я вимикаю диктофон.

 

Уже пізно, каже Фарук, нам треба встигнути в Духок.

 

Я встаю і цілую руки матері Хате і батьку Хате.

 

Я часто питала себе, чому вони так чинять із нами. Як вони можуть так із нами чинити. Але це не питання. Я запитувала себе про це, коли ми з Джаною походжали Ківехом. Ми йшли повз руїни, що колись були її селом, повз трилапого пса, котрий із якогось дива зостався тут. Він сидів перед старою шкільною будівлею, підвів голову й глянув на нас, коли ми його проминали.

Колись тут іще були турецькі солдати, які наглядали за безлюдним селом, виловлюючи з-за руїн бойовиків Робітничої партії Курдистану. Джана показує на пагорб за селом, де ще рік тому височіли священні дерева. Турецькі солдати, безперечно, бачили нападників як удень, так і вночі. Невже, питаю я Джану, їм не вистачило вже того, що тут більше немає єзидів. Чим їм завадили ці дерева.

 

Вочевидь, їм ішлося не про деревину: порубані колоди валялися там подосі, поряд із пнями. Вочевидь, вони приходили сюди в денний або нічний час, і турецькі солдати, які день і ніч стерегли це село, дивилися, як нападники нищать священні дерева.

 

Я питала себе про це після поїздки у табір, сидячи в дядька Халефа й тітки Адар на голлівудській гойдалці й риючись у своїй сумці в пошуках цигарок і запальнички, питала й потому, як їх знайшла. Я сиджу в Лаліші на пласкому даху лицем до храму, їм сендвічі з шейхом Гассаном, Фаруком та дітьми зі школи «Чисте джерело», Фарук каже, оцю дівчинку поряд із тобою продавали в рабині. І каже, скільки разів її продавали. Я забула число, ми з дівчинкою сидимо і їмо наші сендвічі.

 

На очах у цього хлопчика, який сидить навпроти тебе, каже Фарук, відтяли голову його батькові. Відколи я викладаю цим дітям, я не можу спати ночами, каже шейх. Фарук каже, хто це придумав – відтинати голову. Навіщо їм це робити – відтинати голову. Моя мати каже, вони справді жорстокі. Такі жорстокі. Вона зітхає і каже, такі жорстокі, що, каже моя мати, такі жорстокі, що, і шукає порівняння, щоб означити рівень цієї жорстокості. Справді жорстокі, зітхає моя мати. Вони – не люди, каже мій тато. Той, хто таке робить, – не людина. Як може хтось, хто таке робить, бути людиною. Ні, каже мій тато, це не людина. Подруга моєї матері, християнка з Мосула, – ми навідуємо її в Ербілі, – каже, що знає одну лікарку, суннітку, яка працювала в мосульському шпиталі. І що вони принесли цій лікарці єзидську дівчинку, каже подруга моєї матері, дев’ятирічну, неодноразово зґвалтовану, понівечену. І що лікарка, побачивши дівчинку, сказала, як ви можете це робити. І що за це питання, яке не було питанням, вони відрубали лікарці голову.

 

Вони думають, що попадуть до раю, каже моя мати.

 

У березні 2019 року, після розгрому ІДІЛ військовими силами, у таборі почастішали спроби самогубства. Моїй матері я кажу по телефону, ми мертві. Вони знищили нас.

 

Я в їдальні. Беру тарілку з сьогоднішнім меню. Сідаю за стіл. Я їм і я самотня. Після обіду я збираюся ще до бібліотеки. Я читаю новини з телефону. Спецпідрозділ британської армії знайшов голови 50 єзидок. Голови знайдені на смітнику. Я встаю і здаю свою тацю в мийку. По дорозі до бібліотеки я дзвоню моїй матері, безґлуздя якесь, кажу я. Чому, кажу я, їх розгромили, і останнє, що вони роблять, коли вже давно зрозуміло, що їм уже не перемогти, що їх уже розгромлено, – карають єзидок на горло. До своєї останньої хвилини вони продовжували нас винищувати.

 

Єзидів знищено, кажу я.

 

Моя мати каже, не кажи так. Такого не можна казати. Не кажи цього так.

 

Ми – ті, хто іще лишився жити, кажу я. Коли вони прийшли в Шінгаль, щоб винищити нас, ми були в Європі. Коли вони прийшли, щоб замордувати мого прадіда, я ще не народилася. Але моя бабуся уже народилася. Якби моєї бабусі тоді ще не було на світі, кажу я, зараз не було б мене.

 

Вони прийшли в Шінгаль, щоб винищити всіх єзидів. Ми були в Європі, коли вони прийшли в Шінгаль. Ми – ті, кого вони не вбили. Ми не живемо. Нас просто не вбили, кажу я. Ось у чому різниця, кажу я. Інші є на світі і живуть далі, однак не тому, що їх не убили.

 

Наші родичі з Шінгаля лишилися жити, тому що у них була машина, кажу я.

 

Але лишитися жити і жити – відмінні речі.

 

Питання «Чому» – це не питання. Це сформульована безмовність. Я не маю на це відповіді. Якби у мене була відповідь, я мусила б бути однією з ІДІЛ, або я була б однією з ІДІЛ, або я говорила б, як одна з ІДІЛ, або ІДІЛ говорила б крізь мене.

 

Тому що ми не віримо, ми – безбожники, була би відповідь. Але це не відповідь. Як і питання «Чому» – не питання.

 

Це нагадує мені про те, як моя бабуся аж до власної смерті запитувала, чому вони убили мого батька. Що він такого зробив, щоб вони його вбили.

 

І я, коли вона питала про це, думала аж до її смерті, нічого. Нічого він не зробив. Причини немає. Але питання моєї бабусі не було питанням, тож я мовчала.

 

Ми заїжджаємо разом із Фаруком на пагорб за Ханке. З пагорба можна побачити мосульську греблю. І от мосульська гребля перед нами, як гарно, кажу я, в світлі вечірнього сонця.

 

Синя вода, на тому березі – вогні. Там була ІДІЛ, каже Фарук. Мосульська гребля була кордоном.

 

Ми паркуємося за єзидським мавзолеєм із білого каменя, з емблемою сонця на верхівці. Як гарно, кажу я. Я роблю фото. Вони обстрілювали це місце в 2014-му. Тільки мосульська гребля між єзидським селом і ІДІЛ. Така вузька, що можна побачити інший її бік.

 

Фарук підходить до стіни. Над мостом височіють гілки оливи. Фарук відсуває набік загороду з колючого дроту, яка тут замість дверей. Це від звірів, пояснює він, тут – могили моїх дядьків. Він вмикає ліхтарик на телефоні й освітлює надгробки.

 

Фарук не вперше веде мене між могил. І Фарук не єдиний. Колись у нас буде більше мертвих, ніж живих. І це «колись» майже настало.

 

Сад бабусі й дідуся в Тель Хатуні випалений. Включно з деревами, що їх саджав мій тато. Те, що колись було домом, стало сьогодні окопом. Хтось надіслав моїй тітці світлини і відео: хтось іде нашим садом. Від паркану до паркану, картинка хитається, на записі шуми. Моя мати показує це мені на своєму телефоні й каже, оце були дерева, які твій тато посадив сорок років тому. Мій батько каже, скільки ж минуло років, перш ніж вони виросли такі високі.

 

Хтось прислав нам також і відео з пагорба, на якому вони поховали мою бабусю. І ніхто з родини не міг там бути, і поховали її також не ми. І мій кузен із труною, в якому лежала моя бабуся, поїхав до Туреччини ген на сирійський кордон, де люди приймали мертві тіла, прихопивши трохи грошей, щоб мою бабусю поховали на пагорбі поряд із моїм дідусем.

 

Стоячи над могилами Фарукових рідних, поки він підсвічує собі ліхтариком, я питаю себе, чи стоятиму я колись над могилами моїх бабусі і дідуся. І чи цілуватиму, як зараз – Фарук, їхні надгробки.

Це нагадує мені про те, як я стояла дитиною за садовим парканом у селі моїх дідуся і бабусі й проводжала поглядом вантажівки, що їхали вздовж турецького кордону в Ірак або із Іраку. І вони їхали вулицями, якими також їздила я, вони бували в містах, у яких побувала і я. Кобане, Ракка, Пальміра.

 

Це все, думаю я. Вздовж вулиці із вантажівками, потім поворот на Баджид, через ріку Тигр, що тече в цій місцині тонким рукавом, не така широка, як мосульська гребля. Тече і далі, по той бік кордону. Я згадую родинні поїздки, згадую, що мій тато ще у шкільні роки їздив на Тигр. Як ми, мої брати й сестри, мої кузени, моя кузина і я гралися на пляжі, їли кебаб у ресторані. Збереглися фото з нами, що їх зробив мій дядько.

 

Це могло відбутися так швидко, думаю я, стоячи в Дерабуні й дивлячись на дорогу. Дванадцять кілометрів. Чи багато це, дванадцять кілометрів. Може, хвилин із п’ятнадцять. Ми посідали би снідати, як зараз у домі Фарукової кузини, пили би чай у такому ж домі, як це, тільки за дванадцять кілометрів звідси і в 2014 році.

 

У вересні 2018 року я лечу в Ізмір і далі на схід. Я пишу: я хочу відвідати село, в якому зростала моя бабуся, із якого вигнали нашу родину, коли вона була ще дитям. Вони нас оточили, каже мій тато, вони хотіли нас убити. Наша сім’я тікала поночі, покинувши все, спочатку в Шінгаль, а потім до Сирії. Я пишу: чотири рази моя бабуся мусила втікати. Востаннє – у 2014-му, і щоразу тому, що вона – єзидка. Я пишу: хто раз стає біженцем, лишається біженцем.

 

Моя бабуся сидить у будинку моїх батьків. Коли ми даємо їй щось поїсти, вона каже, ви хочете мене отруїти. Коли вона підіймається сходами, то каже, обережно, вони наставили нам пасток. Вона каже, нас оточили.

 

Я дзвоню моєму батькові й кажу, я їду в Базіван.

 

Я кажу, я не можу знайти його на Ґуґл-карті.

 

Мій тато каже, я напишу тобі, коли дізнаюся турецьку назву.

 

Моя мати дзвонить мені і каже, мій батько сказав, Джинді був там пару років тому. Він казав, у тому селі тепер живуть мусульмани.

 

Якщо ти скажеш, що ти – єзидка, вони тебе вб’ють.

 

Моя мати каже, не кажи нікому, що ти – єзидка.

 

Мій тато пише, я дізнався, як зветься це село.

 

Моя мати каже, дядько Гемо дав мені телефонний номер одного хаджі.

 

Мій тато каже, цей хаджі – сунніт, але наші предки знаються між собою.

 

Я в Діярбакирі, коли мій батько дзвонить і каже, хаджі попереджений. Він сказав, тобі нічого боятися.

 

Повний текст німецькою, а також відеозапис читань та дискусії журі – у вільному доступі на офіційному сайті премії імені Інґеборґ Бахманн. Переклала українською Ганна Гнедкова з дозволу Роні Отманн.

 

Українською переклала Ганна Гнедкова

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект