інтерв'ю

Софія Філоненко: наклади навіть найпопулярніших українських авторів далекі від західних

13.05.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Літературознавиця Софія Філоненко, авторка монографії «Масова література в Україні: дискурс/гендер/жанр», давно досліджує український книжковий ринок та літературу як поп-культурне явище. Читомо поспілкувалося з дослідницею про тиражі української масової літератури, про найпопулярніші жанри й про ті, яких бракує на українському ринку, а також про феномен Андрія Кокотюхи.

 

– За словом  «масовий» часто розуміють щось низькопробне і неякісне. Чи це так в контексті літератури?

 

– Масова література – це феномен ХХ століття, пов’язаний із появою масового суспільства. Поширення грамотності означало народження масового читача, величезної аудиторії. Її попит на книжковому ринку задовольняли детективи, фантастика, жахи, любовні романи, мелодрами, історичні пригоди. За останні 100 років розвинулося поле популярних видань, індустрія розваг – «література для всіх», більш захоплива й доступна порівняно з творами, наприклад, високого модернізму, призначеними читачу освіченому й підготовленому.

 

У масовій літературі, в кожному жанрі, є свої вершини і низини, у ній діють власні критерії якості, яка підтверджується переважно не оцінками критиків, а великими накладами й успіхом у масового читача. Тому детектив – один із китів популярного письменства – може бути досконалим або кітчевим, простеньким. Але абсурдно казати, що всі детективи (трилери, мелодрами тощо) є низькопробними. Такі висловлювання, гадаю, є проявом літературного снобізму.  

 

– Тиражі масової літератури дійсно масові, чи це особлива жанрова характеристика творів, концептуально продуманий термін?

 

– Масову літературу можна вимірювати кількісно і якісно. Звісно, що мільйонний наклад книжки – це перше, що спадає на думку при слові «масова». Утім, цей критерій залежить від кількості потенційних читачів і статусу мови, якою твір написаний (англійська, певно, має найкращі перспективи як міжнародна). Мені ближче розуміння масової літератури як певного жанрового утворення, адже жанр «прошитий» у саму матрицю виробництва і споживання популярних текстів.

Якщо книжка написана з прицілом на широку публіку, на сучасне читання (не для нащадків чи вічності), якщо сам автор розглядає її як комерційний проект і якщо вона належить до популярних жанрів, то це є масова література. Тут важко судити по українському ринку, бо він досі в стані формування, розвитку, хоч показує позитивні тенденції, в ньому поступово заповнюються всі ніші – від ретро до коміксів. Тому наразі наклади наших навіть найпопулярніших авторів та їхні гонорари далекі від європейських чи американських.

 

– На кого орієнтуються автори масової літератури: чоловіків, жінок, підлітків? Який портрет читача?

 

– Масова література призначена абсолютно для всіх цільових груп читачів на ринку – від 7 до 77, і для чоловіків, і для жінок. Маркетологи у видавництвах намагаються наперед прорахувати, хто стане споживачем книжки. Тому портрет середньостатистичного читача скласти важко. Популярні тексти мають свої сталі функції – вони існують головним чином для розваги, для релаксу й відпочинку, для психотерапії, бо компенсують те, чого людині бракує в її рутинному житті, наприклад, шаленої пристрасті чи карколомних пригод. Тому гортати сторінки шпигунського роману чи лав-сторі може хто завгодно, незалежно від освітнього чи соціального статусу.

 

Умовно: академік іде на пляж чи хоче розслабитися перед сном, згаяти час у потязі – і бере до рук томик Стівена Кінга або Дена Брауна, а може, й трилер Максима Кідрука чи ретродетектив Богдана Коломійчука або Владислава Івченка. Це не виключає, що та сама людина буде читати Франца Кафку або Вірджинію Вулф в інший час і з іншою метою. Звісно, що масова література більш демократична і коло її читачів ширше.

 

– Як корелюється поняття «масова література» з поняттям «бестселера»? Що визначає її такою і як довго книжка може бути бестселером після «номінування»?

 

– Бестселер – один із традиційних феноменів масової літератури, бо показує успіх книжки як комерційного проекту. Бестселером якесь видання роблять читачі, голосуючи гривнями чи доларами. Тут саме той випадок, коли читач сам формує літературний канон популярних творів.

 

Бестселер – це зірка серед інших книжок. Популярність його залежить і від цікавості та оригінальності самого тексту, і від «розкрутки» видавництвом чи автором, і від екранізацій.

 

Але є в успіхові й «ікс-фактор», щось ірраціональне, що неможливо передбачити. Це таємниця – чому одна гарна книжка «вистрілює», а інша припадає пилюкою на поличках.

 

Думаю, що для України продаж у 400-500 тисяч примірників буде означати бестселер. Хоча і «Чорного ворона» Василя Шкляра так називають, зважаючи на величезний резонанс роману. У нас є і схожі категорії на ринку – «лідери продажів» чи «топ продажів» у якійсь книгарні, що часом заміняють слово «бестселер». На жаль, у нас досі немає загальнонаціональної системи обрахування книжкових рейтингів і загальнонаціонального літературного видання, яке б ці списки найкращих друкувало.

 

Що ж до тривалості існування бестселера на ринку, то літературний процес нині стрімкий, усе змінюється з космічною швидкістю, а книжкова мода швидкоплинна і примхлива. Тому зіркова книжка існує рік чи навіть півроку – від Арсеналу до Львівського форуму, далі про неї забувають, бо запалюються нові зірки. Нечасто зустрінеш книжку, чия популярність триває стабільно довго – це вже претензія на класику.

 

– Які жанри зараз найпопулярніші на ринку сучасної української літератури?

 

– Українці, як і всі читачі у світі, люблять детективи та мелодрами, трилери та пригоди. У нас в останні 5-10 роів справжній бум історичної літератури – і белетристики, і науково-популярної, тому в тренді романи про УПА, ретродетективи, твори про життя видатних людей – історичних діячів, сімейні саги. Популярні альтернативні історії, а також традиційно – готика і містика.

 

– А яка жанрова ніша зараз не заповнена в українській масовій літературі?

 

– Особисто мені бракує якісного нуару, подібного до скандинавського, а також детективу не історичного, а про сучасність. Майже не заповнена ніша шпигунського трилера чи політичного детективу, попри зусилля кількох письменників – Сергія Постоловського та Станіслава Стеценка. Хочеться більше урбаністичних жіночих романів, де жінка не ллє сльози, а долає перешкоди й перемагає.

– У Західній Європі та Північній Америці поширена практика, коли після виходу успішного фільму щось видають. Які «стосунки» у книжки з фільмами в Україні? Наприклад, після екранізації «Гнізда горлиці» вийшла і стала дуже популярною книжка Лесі Олендій.

 

– На мою думку, із розвитком української кіноіндустрії кількість і якість новелізацій зросте. Поки що українці мають змогу насолодитися цікавою зарубіжною кіношною історією у вигляді книжки, наприклад «Зоряними війнами», «Чужими», «Валеріаном». Своїх, оригінальних новелізацій у нас ще дуже мало, щоб говорити про помітне явище.

 

Крім «Гнізда горлиці» Лесі Олендій я бачила також книжку «Тарас. Повернення» від режисера однойменного фільму Олександра Денисенка (видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля»), хоча прем’єри стрічки ще не було. Хотілося б мені прочитати новелізацію «Кіборгів» за фільмом Ахтема Сеїтаблаєва, сценарій до якого написала талановита Наталя Ворожбит.

 

– Однією із умов появи масової літератури є розвинена мережа книготоргівлі. Чи готовий український ринок кіно до реалізації чи переведення масової літератури у масове кіно?

 

– Мені важко судити про ринок кіно в Україні, бо я не є фахівцем у цій галузі. Як звичайна глядачка, яка мешкає в Бердянську – районному місті з одним кінотеатром, можу сказати, що далеко не всі новинки – наші та зарубіжні – до нас доходять. Деякі доводиться переглядати в столиці. Наскільки я розумію, кінотеатрів бракує про всій країні, особливо в маленьких містечках.

 

Катастрофічно не вистачає сучасних книгарень. Частково це компенсує торгівля через інтернет, за каталогами, але читачеві хочеться бажану книжку спершу потримати в руках і погортати. Та й книгарня повинна стати невеликим літературним центром із популяризації читання.

 

Хай таких буде якомога більше по всій Україні. Можна чудово розповідати про нові видання, рекламувати їх на Facebook чи на телебаченні, але потенційний читач повинен отримати можливість негайно піти й купити, незалежно від того, де мешкає – в столиці чи за тисячу кілометрів від неї.

 

– Чи можливо, щоб із твору «високої» літератури вийшло масове кіно?

 

– Масове кіно якраз і звертається до класики від часів своєї появи. Бо класика – це високий статус, що означає тривалу популярність і впізнаваність. А для індустрії кіно це важливо – щоб публіка пішла на вже знайому історію. Новітні екранізації романів Джейн Остін, Віктора Гюго, Френсіса Скотта Фітцджеральда, Шарлотти Бронте, Чарльза Діккенса є цьому підтвердженням.

 

Кіно стало потужним засобом популяризації літератури. Після появи в прокаті «Червоного» за романом Андрія Кокотюхи, «Сторожової застави» за романом Володимира Рутківського, телесеріалу «Століття Якова» за романом Володимира Лиса – видавцям довелося додруковувати додаткові наклади, бо кіно миттєво збільшило попит на книжку. Те саме відбувається і з класичними творами.

 

– Андрій Кокотюха дуже активно пише. Як гадаєте, чи можна тепер очікувати на такого ж активного Кокотюху-сценариста, що може сприяти масовому українському кінематографу?

 

– Андрій Кокотюха успішно поєднує обидві професії, він сценарист, на якого є попит, він має кілька десятків сценаріїв у творчому доробку, частина з його творів уже стала фільмами – «Тривожна відпустка адвоката Ларіної» за «Легендою про Безголового», «Повзе змія» та «Червоний» за однойменними романами, «Тупик для втікача». Телесеріали «Катерина», «Потрійний захист», «Століття Якова» і «Сувенір» зняті за його сценаріями.

Пан Андрій став автором більш як 60 книжок, і більша частина з них варта екранізації, бо й писалася з прицілом на кіно. Сама літературна манера Андрія Кокотюхи є кінематографічною. Я очікую на фільми та серіали за його львівським циклом ретродетективів про Клима Кошового, за романами «Таємне джерело», «Повний місяць», «Київські бомби», «Аномальна зона», за повстанською трилогією – «Чорний ліс», «Багряний рейд» і «Біла ніч», за дитячими детективами про пригоди гімназистів.

 

– Текст, який легко читається і сприймається, визначають як «читабельний». Як цю «читабельність» твору можна перенести на екран? Які прийоми, засобами потрібно використати?

 

– Для кіно краще говорити не про «читабельність», а про видовищність. Усе ж таки кіно синтетичне і має свою художню мову, на відміну від літератури, а також свої жанрові традиції. Для письменника нема іншого інструменту, крім слова. А режисер може підключити різноманітні звукові та візуальні ефекти, тому кіно сприймається глядачем як «шматок живого життя». Не завжди буквальне слідування літературному тексту дає гарний ефект. Цікаву історію на екрані треба вміти подати, а неординарні характери персонажів розкрити. Для успіху треба талант письменника помножити на талант режисера. Це не означає, що книжка і фільм будуть подібні, мов близнюки.

 

Авторка: Марічка Цигилик

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект