Алан Мур

Танатос уже не той: чому сучасна cмерть любить котиків і яблука

12.02.2019

Марія Бліндюк

Марія Бліндюк

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Чорний капюшон, довга коса та голий череп – знайомі характеристики? Добре, а якщо це жінка в червоній сукні, зозуля, дуб чи, скажімо, чоловік із головою собаки – складніше? Без паніки, перший здогад був правильним. Просто смерть – ну, вона різна. Особливо її персоніфікації в літературі.

У античних міфах уся макабричність обмежувалася вищезазначеним описом або ще простіше: богом підземного царства, якому допомагають його посіпаки (різноманітні демони, гарпії, триголові собаки). Пізніше у фольклорі зустрічаються вигадливіші інтерпретації, Женець може набувати подоби тварини чи абстрактної сили (що, погодьтеся, доволі близько до істини). В українській традиції часто зустрічається перевтілення замість вмирання: тобто в усіх піснях, де нам розповідають, що дівчина стає вербою, а козак – дубом, насправді хочуть сказати, що герої вже не в цьому світі.

 

До початку Середньовіччя уособлення смерті зазвичай мало маскулінні характеристики, у добу Відродження популярнішим став жіночий образ, а вже XIV століття разом із пандемією Чорної Смерті подарувало культурі сюжет danse macabre – спершу в драмі як дидактичний діалог між смертю та ще 24 героями, а згодом цей сюжет широко використовувався в образотворчому мистецтві буквально як вакханальний танець на межі буття.

 

Сьогодні в літературі кожен видозмінює смерть на свій штиб: хтось надає перевагу олдскульному Жнецю в чорному, а дехто чекає на привабливу жінку в червоній сукні. Будемо шукати й розбиратися.

 

*у матеріалі збережена орфографія написання слова «смерть» відповідно до того, як це робили автори аналізованих книжок

 

Крадійка книжок. Маркус Зузак

Про екранізацію «Крадійки книжок» говорили в усьому світі, а от про те, що в книжці історію розповідає сам Смерть, згадують значно рідше. Вибір автора справедливий: хто детальніше зобразить картину Другої світової, ніж той, у кого тоді було найбільше роботи?

ДЕ: 1939 рік. Передвоєнними вуличками Молькінга бігає осиротіла Лізель зі своїм другом Руді, учиться читати за посібником гробаря, час від часу підбирає книжки, що погано лежать, та лупцює поганців. Її названа мама виливає лайку на все, що бачить, як це може робити тільки німецька жінка, а батько за першої зустрічі вчить крутити самокрутки з пахучого тютюну. І все це розповідає Смерть.

 

ХТО: Він не носить косу, а чорним балахоном укривається тільки за негоди. А ще смерть у Зузака – персонаж безмежно сентиментальний. Він відразу запевняє нас, що «зовсім не страшний» та «зовсім не злий». І правда, на відміну від усіх інших уособлень, що трапляються нам у книжках, Смерть жодного разу так і не стане гнівним чи загрозливим скелетом у мантії. Навіть більше, цього потойбічного оповідача постійно заносить у поезію: звертає увагу на кольори довкілля, помічає дрібниці в зовнішності людей і бідкається, що забагато помиляється. Урешті-решт, він зізнається, що також має серце – певно, звідси й уся надмірність почуттів.

 

ЯК: Поет зі Смерті виходить доволі незграбний: то він небо з супом порівняє, а то скаламбурить посеред бомбардування. Що ж, на одних максимах і абсурдній реальності поезії не побудуєш, тому з цікавої вигадки виходить тільки жалюгідний графоман. Шансів поплакати через загибель героїв не залишається: куди там, якщо сам Смерть пускає нюні за все людство. Якось незручно, що так відверто вкотре тиснуть на той самий нерв Голокосту – хочеться відвернутися й піти геть.

 

Перебої в смерті. Жозе Сарамаґо

Сарамаґо теж любить вигадувати, щоправда, його припущення розростаються в повноцінний сюжет із викриттям причинно-наслідкових зв’язків. Наприклад, що буде, якщо смерть вирішить узяти відпустку на півроку?

ДЕ: Наступного дня ніхто не помер – так починається одна з найвідоміших притч португальського автора. У одній країні ніхто не помирав упродовж шести місяців, і це призвело до великих проблем у функціонуванні суспільства, економіки й повсякденного існування. Жозе Сарамаґо всю першу частину книжки присвячує фарсу: для людей, які завжди так боялися смерті, вона виявляється просто необхідною.

 

ХТО: У другій половині роману смерть таки з’являється, надіславши громадянам країни лист із попередженням про відновлення їхньої смертності. І ніби все має повернутися до норми. Однак через її експерименти маленький збій усе ж стається: один віолончеліст ніяк не може померти, хоча мав би. Залишивши косу господарювати замість себе й перевтілившись у привабливу жінку, смерть вирушає на пошуки вперто живого, адже знає свій обов’язок і мусить його виконати.

 

Майже на 10 років інший письменник випереджає Жозе Сарамаґо з ідеєю «привабливої» смерті – не старої з косою, не скелета в плащі – а жінки в червоній сукні, у яку закохуєшся.

 

Героїня останнього (а для багатьох – найліпшого) роману Чарлза Буковскі «Чтиво» (Pulp) – Леді Смерть у нуарних декораціях розшукує Луї-Фердінана Селіна. Однак історія старого детектива настільки поглинає своїм смутком, що макабричний образ смерті залишається другорядним.

 

ЯК: У притчах Сарамаго також вистачає сентиментальності щодо закінчення життя. Його історії надзвичайно іронічні щодо політики, релігії й журналістики – книжка більше смішна, ніж мелодраматична. Усе це викладено динамічному потоці без розділових знаків і великих літер. І тільки тут звичайній людині вдається перемогти смерть: з одного боку – завдяки своїй звичайності, людській простоті, з іншого – завдяки мистецтву. Адже вперше розчулити смерть удається саме музикою Баха.

 

Брудна робота. Алан Мур

Алан Мур перевернув шкереберть навіть викрут Сарамаґо: у нього не смерть постає в людській подобі, а найзвичайніший чоловік раптово стає Смертю. Звісно, і самі зміни, що стають наслідком цього «шкереберть» виглядають монструозніше.

ДЕ: Сан-Франциско – одне з найспокійніших міст штатів: там можна виховувати дітей і прожити старість. Проте реальність Алана Мура склалася так, що саме це місто стає епіцентром Апокаліпсису з демонічним слизом і пекельними псами. Усе через нудного, слабкого й жалюгідного бета-самця Чарлі Ашера, який після похорону дружини отримує новий обов’язок – забирати душі померлих.

 

ХТО: Чарлі Ашер нібито суперечить усім канонам маскулінного головного героя: він надто нервовий, недостатньо везучий і зовсім іпохондричний для того, щоб за ним було цікаво спостерігати. Ще й із маленькою дитиною на руках. Однак доля не шкодує пригод для Чарлі, тому він стає підмайстром смерті й має чітко дотримуватися настанов, щоби запобігти Апокаліпсису, а от його крихітна дочка (обережно, спойлер!) виявляється справжнісіньким Люмінатусом – найвищою інстанцією, синтезом усіх богів смерті, що будь-коли існували, сатаною в найгіршому розумінні цього слова.

 

ЯК: Алан Мур кепкує з багатьох стереотипів стосовно образу смерті в літературі: ані від Чарлі Ашера, ані від його доньки не холоне кров у жилах і не завмирає серце, зовні вони не схожі на голих скелетів, а їхні вчинки часто далекі від непохитної справедливості й розсудливості. Хоча дівчинка подекуди справді може бути моторошною (особливо, коли вбиває старих людей одним словом), а недолугий Чарлі шокує смертельно нудними коментарями, безмежною іронією та жахливою непристойністю.

 

Читайте також: Синдром Омелька Кайдаша: безглузді смерті в українській літературі

 

Хрещений Смерть. Брати Грімм

Не дивно, що найбільш традиційна та моторошна персоніфікація смерті з’являється саме в одній із казок, записаних Якобом та Вільгельмом Гріммами – у кровожерливому германському фольклорі, який так любить екранізувати компанія Волта Діснея.

ДЕ: Бідний чоловік дозволяє Смерті стати хрещеним батьком для свого тринадцятого сина, отримавши обіцянку, що натомість його нащадок стане заможним та знаменитим. Цікаво, що перед цим він відкидає кандидатуру Бога (який віддає все заможним і залишає голодними бідних) і Диявола (обманює людство, відводячи їх від істинного шляху). Смерть дотримується обіцянки: парубок стає цілителем, а хрещений підказує йому, чи виживе хворий, чи ні.

 

ХТО: За законами жанру Смерть висуває умову: у жодному випадку не суперечити його вироку, інакше хлопець пошкодує. Це вкладається в знайому модель справедливого женця, перед яким усі рівні, і винятків не існує. Навіть улюблений хресник не здатен змінити правила угоди: а він порушує правила тільки в ім’я короля та кохання. Як би нам не хотілося побачити в Смерті риси Іуди, не вийде: усі були чесно попереджені й жодних хитрощів застосовано не було. Смерті тут дотримується одвічного чергування циклів буття – у казці це зображено як печеру, заповнену тисячами свічок: варто догоріти одному вогнику життя, запалюється новий – і механізм рухається бездоганно й безперебійно.

 

ЯК: Хоча Дісней справді любить розповідати пом’якшені версії казок, історія про непохитного хрещеного видалася надто похмурою для тих, кому вдалося не травмувати дітей навіть легендами про Рапунцель, Попелюшку чи Білосніжку, де вистачало і крові, і незапланованих вагітностей, і канібалізму.

 

Морт. Жнець. Террі Пратчетт

От цього Смерть фандом любить найбільше. Ще б пак, Пратчетту вдається витримати в цьому образі заповітний баланс між моторошним скелетом у капюшоні й трикстерним жартівником.

ДЕ: В одному з барів Дискосвіту, на прочитання всіх книжок якого треба витратити близько 270 годин (із середньою швидкістю читання однієї сторінки за хвилину), Террі Пратчетт упродовж 32 років збирав чарівників, принцес, відьом, зомбі, бібліотекарів, сторожів і багатьох інших персонажів. Вони там нескінченно сваряться, жартують у найліпших традиціях гурту «Монті Пайтон» і потрапляють у халепи через свою неодноманітність. Кожен висвітлює окремий аспект життя (і нашого з вами, реального, також). Та всіх цих істот об’єднує одне – вони бояться Смерті.

 

ХТО: Двометровий скелет, який ховається від холоду в теплий плащ, подорожує між вимірами на білому коні й збирає душі надзвичайно гострою косою, щоб переправити їх у «післяжиття». Тобто цей Смерть – ніхто інший як психопомп (образ провідника душ з античних часів), тільки трохи більш уповноважений. За першого знайомства він може налякати щонайменше голосом, «тяжким, мов удар свинцевого злитка об гранітну підлогу», та для щасливчиків, які знайомляться зі Смертю ближче, відкриваються неочевидні факти про нього: він любить каррі й котів, цікавиться життям людей і втомлюється від роботи.

 

ЯК: Може здатися, що Пратчетт лише майстерно вигадує деталізовані фентезійні світи, однак цикл про Смерть (а цей персонаж таки заслуговує на окремий цикл!) сповнений не тільки вишуканої філософської іронії, але й філантропного смутку через долю людства.

 

Поп-культура взагалі обожнює використовувати в сюжетах трикстерів, особливо поєднувати їх із персоніфікаціями смерті.

 

Як пратчеттівського Смерть обожнювали у Великобританії, так у Японії зібрав натовпи прихильників інший потойбічний трикстер – шініґамі Рюк – японський бог смерті з манґи Цуґумі Оба «Зошит смерті». Якось цьому пернатому монстру стало нудно й він кинув у світ людей небезпечну іграшку: зошит, за допомогою якого можна вбивати. І поки через це розгоряється війна міжнародних масштабів між двома геніями, Рюк захоплено спостерігає за подіями, гризучи яблука.

 

Читайте також: Дискосвіт українською: здійснити нездійсненне

 

Сендмен. Ніл Ґейман

І хоча головний герой серії легендарних коміксів Ніла Ґеймана – це Пісочний чоловік, його привітна сестра Смерть так усім сподобалася, що про неї навіть вийшло декілька окремих спінофів: «Смерть: Ціна життя» (Death: The High Cost of Living) та «Смерть: Час життя» (Death: The Time of Your Life).

ДЕ: Графічний роман «The Sandman» з’являється на межі поп-культури та міфології, супергероїки та реальної історії й нагадує збірку найбільш моторошних казок із додаванням історичних постатей (Алістера Кроулі, Шекспіра, Марко Поло), фольклору («Американські боги» і поряд не стоять) та релігії (щоби з’явився марновірний страх, але не моралізаторство) – усе це у всесвіті DC.

 

ХТО: Як і Буковскі з Сарамаґо, Ґейман відмовляється від образу Женця в чорній мантії з косою, такого популярного в поп-культурі. Сендменівська Смерть майже життєрадісна дівчина-готка, яка любить пожартувати з братом, обожнює фільм «Меррі Поппінс» і може часом нашкодити, трохи змінивши хід людської історії, наприклад, із цікавості залишити живим на довгі століття випадкового п’яничку в барі.

 

ЯК: Сендмен вважається не тільки найкращим твором Ґеймана, але й одним із найбільш визначних графічних романів узагалі. І дружня Смерть, яка сумує через те, що людство боїться її, – лише одна з багатьох переваг коміксу.

 

Як бачимо, насправді не важливо, яку саме персоніфікацію старої-доброї обирає автор: грається зі стереотипами чи нагромаджує читачу дисонанси – обидва варіанти можуть добре вистрілити в тексті. Та й персонаж смерті не обов’язково зумовлює філософські роздуми про скінченність нашого буття.

 

Щось у ньому є від трикстера (і не дивно: диявол все ж близький сусіда нашого героя, а разом із тим і відомий трикстер): інстинктивне бажання чорно пожартувати, розіграти когось, або, що справді важливо, – висвітлити вічні проблеми з несподіваного погляду. Не дарма у Маркуса Зузака Смерть має серце, в Алана Мура Танатос тісно співіснує з Еросом, а в Террі Пратчетта Жнець глибоко зацікавлений життям простих людей. Тож навіть отримавши всі можливі пояснення процесу смерті, людство не перестає вигадувати її нові інтерпретації: можливо, зі звички, а може – у прагненні більшого.

 

Читайте також: У пошуках трикстерів: біситися чи закохуватися

 

Авторка: Марія Бліндюк

 

Зображення: James Wilson. Death TattooPale HorseTatting, Toru Sanogawa, Chris Thompson, Kiszkiloszki

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект