репортажистика

Світлана Ославська: Чужа культура цікава сама по собі

10.09.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Видавництво «Човен» готує до друку книжку української репортажистки Світлани Ославської «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» — колекцію унікальних історій про Туреччину, якої ми не знаємо, але яка від того не є менш цікавою та вартою уваги. Презентація відбудеться під час 26 Book Forum у Львові, а вже зараз ми мирішили поспілкуватися з авторкою.

Світлана Ославська – незалежна репортерка та мандрівниця – декілька років поспіль їздила до Туреччини, аби більше зрозуміти країну та людей, які там мешкають. Ці поїздки завершувалися репортажами, які згодом склалися в книжку «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії».

 

Тексти Світлани – не лише про сучасну Туреччину, а й про минулі травми та болючі моменти історії, які досі залишилися не залікованими. Під час своїх подорожей репортерка спілкувалася з опозиціонерами та біженцями, вірменами та курдами, сирійцями та ассирійцями й розповідала про країну як багатонаціональний пазл, який не можна вмістити в маршрут Стамбул – Каппадокія – Анталія.

 

Про свої подорожі до тієї Туреччини, якої більшість із нас не знає, емоції від людей та подій, професійні секрети Світлана Ославська розповіла в інтерв’ю Анні Ільченко для читачів Читомо.

10 кілограмів рису для ув’язненого сина і перші поїздки в Туреччину

Якось 84-річний вірменин на ім’я Мовзес показав на турецький прапор на вікні і сказав: «Ми всі живемо під цим прапором». Туреччина, де беруть початок Тигр та Євфрат, – багатокультурна держава, проте не дуже дає собі з цим раду. У конституції написано, що кожен громадянин Туреччини є турком, а фразу засновника Турецької Республіки Мустафи Кемаля Ататюрка – «Щасливий той, хто може назвати себе турком» – можна побачити на вулицях чи не кожного міста: від патріотичних «офіційних» муралів до звичайних графіті. Чимало національних груп почуваються незатишно в державі з такою риторикою. А в Діярбакирі та інших курдських провінціях це взагалі часто сприймається як насаджена ідентичність. Окрім курдів, яких у Туреччині близько 20 мільйонів, також є понад три з половиною мільйонів біженців із Сирії, є вірмени, греки та багато інших народів. Є й кримські татари, до речі.

Вперше я потрапила до Туреччини 2013 року, в Ґазіантеп — місто-мільйонник неподалік від кордону з Сирією. Я була волонтеркою в організації, що займалася різноманітними соціальними проєктами для сиріт, жінок, які зазнали сімейного насилля, дітей з онкозахворюваннями. Весь вільний від роботи час я з кількома іншими волонтерами проводила однаково: виходили на дорогу, що вела геть з міста, простягали руку з пальцем догори і їхали туди, де ще не бували. Це були душевні поїздки, а люди, які нас підвозили, ділилися всім, чим могли. Дорогою ми жували печиво, яке пік напередодні поїздки один волонтер, і пригощали ним водіїв, а ті ділилися з нами тим, що самі мали: домашнім хлібом, який готують із додаванням сезамової пасти тахіні, солодощами, фруктами. І сьогодні, коли мене охоплює ностальгія, я йду до супермаркету й купую банку тахіні і їм його з медом та лавашем, точно так, як мене навчили на Сході Туреччини та в Ірані.

 

Тоді ж, восени 2013 року, я вирішила поїхати до Ірану. Поверталася назад автобусами з кількома пересадками. Одна з них була в містечку під горою Арарат, інша – в Діярбакирі. Дорога пролягала через Турецький Курдистан, повз міста з подвійними назвами: наприклад, той же Діярбакир – офіційна турецька назва – курди називають між собою Амед. Це найбільше місто в Турецькому Курдистані (хоча самі курди жартують, що найбільше курдське місто – це Стамбул, бо там живуть мільйони мігрантів зі сходу країни). Діярбакир, пам’ятаю, вразив мене.

В цьому місті дуже сильно відчувався якийсь дух протесту, опору. Я дивилася на всі ці старі постери і борди в кольорах курдського прапора (жовто-зелено-червоних), читала графіті, – було зрозуміло, що це непросте місто. Тоді я вже знала, що в Курдистані з 1980-х триває конфлікт, а у 2013 році він був у «приглушеному» стані, тож можна було безпечно їздити у той регіон. І під час тієї поїздки до Ірану через Курдистан я зустріла одну жінку. Вона мала з собою велику пачку рису. Спільної мови, щоб порозумітися, в нас не було, але якось вона пояснила мені, що везе ці 10 кілограмів рису для свого сина, який у в’язниці.

 

З часом я почала більше їздити не лише на схід Туреччини, але й до Стамбула та Анкари, все більше занурюватися в політичну тематику. Після спроби державного перевороту у 2016 році було багато гонінь на опозиціонерів, я спілкувалася з різними людьми, незгодними з офіційним курсом їхньої держави.

 

Мабуть, завдяки цьому «погляду зі Сходу» книжка репортажів вийшла не про турків, вона не відповідає на запитання, якими є турки чи яка Туреччина взагалі. У цих репортажах багато Сходу і порівняно мало Заходу.

Точки дотику

Коли розповідала про Туреччину українській авдиторії, то не шукала навмисно паралелей з Україною. Не бачу особливої потреби говорити про іншу культуру тільки через нашу культуру. Я розумію, що з точки зору медіа — це добре, бо читачі тоді можуть щось зіставити та пов’язати. Але мені завжди здавалося, що чужа культура цікава сама по собі, а не завдяки паралелям.
Проте паралелі у репортажах все ж таки є. Наприклад, в історії про переслідування інтелігенції, де всі говорять про Майдан як про точку неповернення. Вони мають на увазі протести на Майдані Таксим, що почалися навесні 2013-го року. В Україні протести на Майдані почалися того ж року в листопаді. Паралелі не лише в тому, що в українській мові ми вживаємо слово «майдан», яке чи то арабського, чи то турецького походження, а й у тому, що ми сьогодні відміряємо час у такий спосіб: до Майдану і після. В Туреччині роблять так само, ті події для багатьох стали переломним моментом, хоча їхні протести закінчилися інакше, аніж українські: зміни влади там не сталося.

 

Інша паралель – це курдська історія. Коли мені розповідали (або коли я читала) про утиски курдів, про те, як їм забороняли говорити рідною мовою (а турецька і курдська не дуже схожі, вони належать до різних мовних сімей: одна тюркська, інша – іранська), то в мене одразу виникали в голові асоціації з українцями в Російській імперії чи в СРСР.

 

Це мене завжди емоційно наближало до курдської історії, і через це я їм одразу, за замовчуванням, співчувала: через те, що вони утиснені, пригноблені.

 

Згодом я перейшла до більш поміркованого ставлення. Бо коли спілкуєшся з курдами, важко не закохатися в них. Вони дуже харизматичні не як окремі люди, це їхня історія боротьби така. Вона захоплює, навіть якщо нині ця боротьба за незалежність зійшла нанівець. Ти приходиш до офісу опозиційної прокурдської партії в Анкарі, тебе заводять до якогось кабінету, де на стінах – портрети загиблих курдських партизанок, вмикають музику і запрошують танцювати народний танець. Вмикають на Ютубі якусь повстанську музику, відео, де мільйон людей на святкуванні Новруза, курдського Нового року, співає партизанський гімн… Ця вся культура протесту дуже симпатична.

Хоча їхня історія – це, зрозуміло, не тільки історія героїчного опору. На початку ХХ століття, коли Османська імперія проводила геноцид вірмен та інших християн, курди як мусульмани допомагали депортувати, вбивати людей, забирати будинки у вірмен-християн. Вони не дуже люблять згадувати цю сторінку своєї історії, але взагалі Геноцид 1915-го року або Великий Злочин, як його називають вірмени, – одна із найбільш табуйованих тем в нинішній Туреччині. Туреччина не визнає ті події геноцидом, тобто запланованим знищенням вірмен.

 

Я спершу казала, що напишу книжку про курдів. Якби я її таки написала тоді, на хвилі захоплення, то це була б книжка симпатії, в ній було б мало об’єктивності. Тепер я розумію: якщо й вирішу працювати над такою книжкою, в ній буде більше дистанції, буде іронія, і це добре.

Півмісяць, хрест і зірка в Антак’ї

Антак’я – невелике місто на півдні Туреччини. І водночас це одне з давніх християнських міст – Антіохія. Пам’ятаю, прийшла в єдиний у місті хостел (а явище хостелів на сході Туреччини взагалі не поширене, там небагато туристів, і є переважно традиційні, дорожчі готелі), і мене зустрів рецепціоніст, який читав Вітгенштайна. Я – з аеропорту, а він починає мені розповідати про те, що ми всі живемо в мові, а потім – про толерантність і багатонаціональне місто Антак’я.

 

І він був не один такий, пізніше інші люди розповідали про співжиття різних людей в цьому місті. Бо Антак’я, вона така: там дійсно багато всього і всіх, там дійсно живуть поряд мусульмани, християни і євреї. У центрі міста поруч знаходяться мечеть, синагога та церква, поруч продається купа сувенірної продукції із зірками Давида, хрестами та півмісяцями. Проте коли я хотіла потрапити в церкву на богослужіння, залізна брама виявилася зачиненою. Лише після того, як пояснила, що українка й залишила речі, змогла увійти. Сфотографувати церкву дозволили лише зовні.

Там все одно є міжетнічне напруження. Це маленький апендикс між Сирією, рештою Туреччини і морем, і там легко можна розпалити ненависть. Наприклад, араби, які живуть в цій провінції, сповідують ту саму релігію, що й сирійський диктатор Башар Асад, і тому вони часто прихильно ставляться до нього. І це їх ставить трохи в незручну позицію в Туреччині, яка приймає сирійських біженців-сунітів, які оселяються і в Антак’ї також.

 

Окрім арабів, у цьому регіоні здавна жили вірмени, і досі залишилося одне вірменське село. Воно доволі відоме, туди приїздять туристи сім’ями з далеких міст самої Туреччини й з-за кордону. Це місце позиціюють як «мекку» для зеленого та екотуризму, тому люди їдуть туди, але частина, звісно, цікавиться і вірменами.

Це ідилічна зелена місцина, де ростуть апельсини й мандарини, яких ніхто не збирає, бо багато жителів на заробітках в Європі або Арабських Еміратах. Водночас там багато біженців, які живуть у містах або в таборах за містом. Через це там є напруга, і медії не завжди гарно пишуть про них (як і в Україні – про переселенців), а міжнародні організації досліджують мову ненависті та публікують гарні звіти.

Стереотипи

Перед своєю першою поїздкою до Туреччини я не мала майже ніяких стереотипів про цю країну, я навіть серіал «Роксолана» не дивилася. За ті два з половиною місяці в Ґазіантепі в мене сформувалися суцільні позитивні стереотипи. Тоді мені думалося, що так буде завжди й скрізь: всі тебе ведуть на чай, годують інжиром, варять тобі каву, запрошують ночувати, підвозять на 400 кілометрів, бо просто хотіли допомогти. Так це було.

 

Коли ж почала їздити до Стамбула, Анкари, Ізміра та інших місць, почала бачити більш типову Туреччину, яку бачать усі туристи, що приїжджають сюди. І не те, щоб мої позитивні уявлення взяли й розвіялися, ні, вони просто розширювалися.

 

Я відчувала, що моє знання і розуміння країни з кожною новою поїздкою, з кожним репортажем стає комплекснішим. Наче конструктор Lego, до якого додається наступний елемент. І без кожного нового елементу картина була б неповною.

 

У передмові до книжки я написала, що мене завжди тягнуло в Туреччину, хоча мені там не завжди було комфортно. І що я написала цю книжку, аби зрозуміти: чому? І я так і не зрозуміла. Мій турецький пазл поступово стає повнішим, але щоби скласти його повністю, треба прожити у Туреччині ціле життя, а краще – декілька життів. Думаю, так із кожною культурою.

 

Світлана Ославська – українська незалежна журналістка, репортерка, дослідниця культури. Народилася в Сєвєродонецьку на Луганщині, вивчала культурологію у Харкові та Києві. Живе в Івано-Франківську, але частіше – в дорозі. Пише про людей. Авторка репортажів з Туреччини, Ірану, Греції, Польщі, Молдови та України.

Публікувалася у виданнях Hromadske.ua, Reporters.media, TheUkrainians.org, Zaborona.com, часописах «Критика», «Локальна історія», «New Eastern Europe», «Фокус» та інших.

 

Читайте також: Андрій Любка: кожна країна має своїх «сусідів-варварів»

 

Світлини Анни Ільченко, Олександра Сосніна

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект

що більше читаєш – то ширші можливості