класика

Синдром Омелька Кайдаша: безглузді смерті в українській літературі

26.11.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Українська література реве, стогне і промовляє до нас речитативом надмогильних плачів. З епохи в епоху, із течії в течію смерть повертається до нас обличчям і ніколи спиною. Це й не дивно, адже мовчазна постать у каптурі вербалізує одне з наріжних питань людського існування, оприявлює страхи, надії та вірування. І література якнайкраще фіксує кожну зміну виразу мертвотного обличчя. Проте час від часу воно набуває іронічних рис, і тоді останній подих героїв відбувається не у славнім бою чи у флері благородної старості, а, наприклад, у калюжі. Тож ми вирішили скласти своєрідний український список премії Дарвіна, тобто відзнаки за безглузді смерті, який оцінюватиметься за допомогою Омелька Кайдаша.

 

Повість временних літ

Отже, план такий:

 

  1. вбити Аскольда і Діра;
  2. посісти на престолі київському;
  3. ігнорувати свого коня;
  4. померти від зміїної отрути.

Якби на базі життя віщого Олега була створена RPG – це була б найнудніша рольова гра у світі, адже ця історія позбавлена варіантів і альтернативних ходів.

 

Підтвердженням тому є дії самого Олега, який, отримавши страшне передбачення від волхва, вирішив лишити долю в дурнях. Тому він відхрестився від свого вірного товариша-коня, а коли той помер, Олег відправився подивитися на його кістки. Від якоїсь пихатої радості герой наступив ногою на череп коня, звідти вилізла змія і після тридцяти і трьох літ правління у Києві Олег помер.

 

Дотепер нам невідоме походження Олега, а його список прочитаних книжок і поготів, але з давньогрецькими трагіками, очевидно, у нього не склалося. Інакше Олег би знав, що з фатумом можна боротися хіба в тому випадку, коли приймеш його. Згадаймо лиш Софоклового Едіпа із драми «Цар Едіп», який осліпив себе, коли перед ним відкрилася страшна невідворотність. Князь Олег заслуговує на 8 кайдашів із 10, бо волхвів треба слухати.

 

Димитрій Туптало. Четьї Мінеї

«Четьї Мінеї», агіографічна література або ж, по-людськи, «Житія святих» заслуговують на девіз «ані дня без страждань». Це календарно укладена збірка із 12 книжок, яка свого часу була справжнім бестселером і перевидавалася до ХХ ст., хоча її історія почалася аж із 1684 року. Головні герої цих текстів – сподвижники православної церкви, які страждали в ім’я віри або добровільно, або піддавались гонінням і катуванням з боку чинної влади. Згадаймо лиш перше житіє, першого, вересневого, тому «Четій Міней».

Початок біографії Симеона Стовпника нічим не відрізняється від біографії звичайного порядного вкраїнського хлопчика – народився у благочестивій сім’ї, пас овець в 13 років і старанно ходив до церкви, а згодом постригся у ченці. Усе почалося з мотузки, якою Симеон обвив своє тіло так сильно, що та врізалась майже до кісток і загноїла плоть.

 

Щоб ви розуміли масштаби трагедії, через певний час колеги по цеху почали обурюватись нестерпному смороду, який ішов від тіла Симеонового. Згодом він осів у печері й почав зцілювати людей. Проте парафіяни повсякчас порушували особистий простір героя, намагаючись торкнутися до нього або обійняти. Тож Симеон поставив собі стовп, заліз на нього, жив там 70 літ і тихо-мирно на ньому й помер.

 

У контексті священних текстів це звичайна історія про духовне подвижництво, з профанного погляду житіє Симеона – історія про важливість особистої гігієни. Герой повсякчас жив в оточенні бруду й фекалій, розводив червів у загноєних ранах, набув на ногах виразок від довгого стояння на стовпі. Звісно, таке відречення від плоті можна трактувати як найвищий пілотаж у контексті духовного очищення, яке, вочевидь, герой і здобув, адже прожив до глибокої старості, діждав сумирної смерті й набув божественного аромату. Та, з іншого погляду, такі дії від святих мужів можна трактувати як гіпертрофовану гординю.

 

Смерть на стовпі важко назвати ординарною, але в загальному контексті агіографічної літератури вона не є непересічною. Тому Симеон Стовпник отримує 5 кайдашів із 10.

 

Читайте також: А ви не знали? Що насправді вивчають діти у шкільній програмі з літератури

 

Марко Вовчок. Свекруха

Про Марію Вілінську говорять всяке. Їй перепадає і через непримітну зовнішність, і через велику кількість коханців, і через російське походження («перша-ліпша кацапка», як казала Олена Пчілка), але найгучніші дискусії виникають довкола теми авторства. Є думка, що всі три великі періоди творчості Марка Вовчка – україно-, російсько- та франкомовний – творилися руками її чоловіка та коханців. З одного боку, літературна експертиза й аналітична прочуханка не зашкодять кожному із «о-великих-і-жахливих авторів», але з іншого боку, такі дискусії підважують здобутки авторки й перекидають всі лаври її обранцям. А це вже тягне на наклеп, адже достеменних підтверджень цьому факту ми не маємо.

«Свекруха» – одне з народних оповідань, історія якого розвивається навколо нерівного шлюбу. Незаможна вдова Орлиха закликає свого сина Василя не одружуватись із багатими дівчатами. Але серцю не накажеш, тож хлопець бере шлюб із Ганною Королівною, у якої посаг вмістився аж на дев’ять возів.

 

Багатство й стало причиною конфлікту між свекрухою і невісткою, в результаті якого стара Орлиха за допомогою психологічного тиску довела Ганну до нервових зривів, а згодом і до божевілля. Під час жнив Ганну знаходять мертвою: «(…) лежить вона, неначе спить, хороша й свіжа, як квітка. У головах снопок пшениці, ручки навхрест зложила… (…) лежить, як жива, у пшениці, аж колосся над нею похилилось…». Побачивши дружину в такому стані, Василь відразу накладає на себе руки, чи то пак косу, а стара Орлиха на наступний день помирає від горя, оплакуючи сина. Отже, що сталось?

 

Реалізм в купі з сентименталізмом подарували нам феномен «смерті з туги». І попри всю експресивну надривність ця стилістична фігура не позбавлена здорового глузду, бо тут радше йдеться про такий гострий емоційний стан або психологічну хворобу, кінцевою точкою якої є труна. Так, у «Свекрусі» немає ані слова про загибель з горя, ба більше, ми навіть не знаємо, чому померла Ганна і стара Орлиха – їх просто знайшли неживими. Та очевидно, що головними причинами тут є проблеми душі й голови. І попри те, що «смерть з туги» часто викликає іронічну посмішку, ми оцінюємо її в 2 кайдаші з 10-ти. Бо не смішно.

 

Іван Нечуй-Левицький. Кайдашева сім’я

Старий буркотливий дід – от яким бачили Івана Нечуя-Левицького його сучасники. Він був надміру пунктуальним, кам’яно категоричним і суворо войовничим щодо галицизмів.

 

Саме цьому чоловіку, який покинув вечірку, організовану на його честь, бо «десята година – я більше не можу, спати хочу», й судилося створити улюблену історію і мертвих, і живих, і ненарожденних.

 

«Кайдашева сім’я» – повість, що була написана вже опісля великої історичної романістики і просвітницького твердого реалізму. Але це не означає, що автор якось знижує градус реалізму у творі, а навіть навпаки – він його підвищує за допомогою гумору.

Власне, «Кайдашева сім’я» – це та сама «Свекруха» Марка Вовчка, але удосконалена й майстерніше виписана, адже один із найбільших конфліктів розвивається на основі аб’юзивних стосунків «невістка-свекруха». Але якщо у Вілінської помирають обидві учасниці драми, то у Нечуя помирає третя сторона і помирає досить безглуздо.

 

Вперше ми зустрічаємо Омелька Кайдаша, коли він повчає своїх синів, розповідаючи про вигоду п’ятничного посту, адже «(…) хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде в воді потопати». Там само він промовляє пророчу фразу про те, що «Як бог дасть, то і в калюжі втопишся». Звісно ж до вечора герой забуває про свої принципи, йде до шинку і напивається до стану «згубив очі на греблі». І – сюрприз-сюрприз – через кілька десятків сторінок, коли ми зустрінемо Омелька Кайдаша востаннє, він лежатиме у калюжі. Мертвим.

 

Насправді опис останніх днів життя старого Кайдаша – один із наймоторніших в історії української літератури.

 

Через конфлікт із сином старий ще частіше заглядає до чарки і в прямому сенсі допивається до чортиків. Йому ввижаються то образи і янголи, що підспівують святому отцю в церкві, то мертвий батько, то старий чумак, то напівпрозорий хлопчик, то біси різних розмірів і мастей, то раки й павуки, що повзуть по ліжку. Після однієї з нічних «прогулянок» із нечистою силою він не повернувся додому. Чому – ви знаєте й самі.

 

Людина – коваль не лише свого щастя, а й смерті. Тут можна припустити, що Кайдаш «запрограмував» себе на наглу смерть. З іншого боку, якщо вже постуєш у п’ятницю, то постуй як слід. Тому тут нічого особистого. Парубок сказав, парубок не зробив, а за що й отримай 10 кайдашів із 10-ти.

Читайте також: Любов, смерть, інклюзивність, булінг: як видавці розповідають про це дітям

 

Володимир Винниченко. Чорна Пантера і Білий Ведмідь

У Володимира Винниченка прекрасне все – і мова, і драматургія, і борода. Це помічали й тогочасні читачі, і навіть сам Іван Франко, які захоплювались новою манерою порушення гострих питань. П’єсу «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», написану 1911 року, демонстрували у курбасівському Молодому театрі, а згодом й екранізували в Німеччині. Звісно ж, не обходилось і без критики. Зокрема у Сергія Єфремова виникали питання стосовно образу нового митця, що втілений в радше якийсь естетський згусток, а не в людину. Проте, вочевидь, в цьому й полягав увесь задум. Згадаймо сюжет.

У паризькій оселі геніального і, звісно ж, невизнаного художника Корнія Каневича (Білого Ведмедя) шумно – у нього зібралися гості. Під час рухливих діалогів між різними персонажами ми дізнаємося про три основні критичні сюжетні точки.

 

По-перше, Корній страждає від неможливості закінчити полотно, що зображає його дружину й сина. До того ж іменитий критик Мулен вже хоче його придбати, і митця роздирають сумніви. По-друге, дружина – Рита Каневич (Чорна Пантера) – боїться втратити чоловіка, а тому намагається змусити його ревнувати.

 

По-третє, син Каневичів, Лесик, серйозно захворів і потребує зміни клімату. І поки дорослі будуть займатися розв’язанням своїх проблем, Лесик, який через свій вік не може нічого вдіяти, помирає. Але далі – цікавіше. По смерті сина Корній вирішує покинути Риту і та, з метою утримати чоловіка, дозволяє йому дописати картину з мертвою дитиною на руках і відкласти похорон, поки робота не буде виконаною, бо «Все для мистецтва: сiм’я, труп дитини, мiй одчай – все йому…». Щоб добру не пропадати, Корній погоджується, впадає в якийсь гидотний артистичний екстаз і завершує полотно.

 

Виникає питання, що ж таке коїлось з Винниченком 1911 року. По-перше, він переживає кризу в стосунках із дружиною, а, по-друге, автор  читає польського поета Станіслава Пшибишевського і занотовує: «Штука, яка панує», «Штука є відтворенням того, що вічне. Штука не має цілі». Власне, ці проблемо-ідеї й відбилася у «Чорній Пантері…», де Білий Ведмідь не зовсім добре зрозумів, що чисте мистецтво насправді має мету, і застряг у мистецько-ідеологічних структурах. А Рита, намагаючись зберегти сім’ю, підтримує маніакальні пориви чоловіка, але наприкінці все ж нищить картину. Лесик… А що Лесик? Він став заручником безглуздих обставин і батьків засліплених ідеями. Тому за це отримує 5 кайдашів із 10.

Читайте також: Синдром Сердешної Оксани: страждання в українській літературі

 

Авторка: Тетяна Калитенко

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект