Читомо > Тексти > Андрій Любка. «Ключ у пальті, або Нотатки на полях «Нічного постояльця» Аґнона»

Тексти

Андрій Любка. «Ключ у пальті, або Нотатки на полях «Нічного постояльця» Аґнона»

08.10.2016 0 Автор:

У рамках співпраці із Літературним центром імені Аґнона пропонуємо ознайомитися з есе Андрія Любки, учасника літературної резиденції в Бучачі, у межах проекту «Аґнон: 50 кроків, щоб зрозуміти».

– Шибуч! – оголошує контролер на залізничній станції, і з цього моменту починається сюжет роману «Нічний постоялець» нобелівського лауреата Шмуеля Йосефа Аґнона. Від’їздом з цього міста (а йдеться про рідний письменникові Бучач) книжка й завершується.

Коли я виставив у фейсбук фотографію книжки Аґнона, одразу кілька різних осіб написали демотиваційні коментарі: мовляв, в Ізраїлі книжки письменника вважають нудними й розтягнутими, хтось інший докинув про те, що читати цю книжку взагалі неможливо, зрештою, навіть сама програмна координаторка Літературного центру Аґнона Мар’яна Максим’як зізналася, що читала цей роман півроку. Але я – наполегливий і цілеспрямований читач (свого часу навіть дочитав до кінця «Музей покинутих секретів»!), тож і «Нічного постояльця» подужав.

14536546_1106437989391242_887194183_o

Читайте також інтерв’ю з Андрієм Любкою

Справді, читати Аґнона варто, використовуючи певний понятійний інструментарій, розбираючи його текст на окремі історії, як це робимо, аналізуючи сакральні тексти. Недарма центральним пунктом роману є не місто, і не готель, в якому надовго зупинився постоялець, і навіть не сам ліричний герой, а Бейт-Мідраш – місце поблизу синагоги, де місцеві євреї збиралися для читання й інтерпретування Тори.

Там виголошують промови мудреці, проповідники й духовні наставники, там людина може почитати в тиші й спокої духовні книги, там спільно можна помолитися й подискутувати. Простіше кажучи, коли ми читаємо Біблію, то притчу про задоволення голоду кількома рибами теж сприймаємо не буквально, а як метафору; так само й євреї у Бейт-Мідраші читали свою Тору, вишуковуючи у ній підтексти, що можуть дати підказки для праведного життя.

Тож ключовим у сприйнятті роману Аґнона є притчевість оповіді. Скажімо, автор описує ситуацію, коли ліричного героя вшановують честю мати (оберігати) ключ від Бейт-Мідрашу. Та невдовзі ключ десь зникає, й доводиться замовити в слюсаря новий. Здавалось би, це історія про те, як розтяпа-герой загубив ключ, а потім спохватися й виготовив собі копію. Якщо ж читати цей фрагмент через доречну оптику, то відчуємо, наскільки віховою є для тексту ця історійка. З новим ключем відбувається певний злам у сюжеті, герой наповнює Бейт-Мідраш теплом (розпалює піч), а відтак і життям (на тепло приходять місцеві гебреї з базару, всідаються, а потім і собі починають читати Тору, повертаючись до духовного). Саме такого «ключа» потребуємо й ми, щоб правильно зрозуміти месиджі письменника.

14536687_1106438039391237_712219758_o

Читайте також: Українські резиденції для письменників: актуальні пропозиції-2016

Або інший приклад: починаються перші осінні холоди, тож герой замовляє собі нове пальто. Кожному потрібен теплий одяг, але для роману він має ще один сенс – нове облачення змінює й самого героя, поступово змінюючи й ставлення місцевої бучацької людності до нього. З цієї зовнішньої метаморфози розпочинається цілий ряд інших – внутрішніх, коли ліричний герой знаходить в собі сили (й потребу) чинити добро, навертати збіднілих гебреїв до віри, кріпитися у відповідь на драми власного життя (зруйнований будинок в Ізраїлі, розлуку з сім’єю) мудрістю Священної Книги.

Дружина крамаря, в якого герой купує тканину на пальто, пропонує сама віднести її до шевця, але чує таке: «… яка різниця, коли я носитиму своє пальто – до його пошиття чи після?». У наш час це б назвали троллінґом 80-го левела, але в тридцяті роки така репліка звучала як ознака мудрості.

14489672_1106438032724571_104793424_o

Складається навіть враження, що подібними софізмами Аґнон переобтяжив текст, адже коли вперше зустрічаєш такий діалог чи спосіб оповіді, то це цікаво, вдруге – бачиш, що автор досконало опанував цей прийом, а коли втрьохсоте – хочеться позіхати й закрити книжку. «Прийшов поштар і приніс мені листа. Для мене головне – це лист, а його носій – то другорядне, але для поштаря головне – він сам, а другорядним є лист, бо якби не він, то Шибуч був би відрізаний од усього світу і ніхто б не знав, що діється за його межами». Звучить дотепно, але з такими дотепами автор явно передав куті меду.

Словом, 730 сторінок роману на 80 розділів подужає не кожен, але хто здолає цей шлях, поставить собі логічне запитання: за що ж Аґнону дали Нобелівську премію? Здається, крім політичних мотивів (писання на івриті і перша нобелівка для ізраїльського письменника), була і ще одна причина. Провінційність автора, провінційність його письма. У хорошому значенні цих слів, бо йдеться про те, що Аґнон описав маленький замкнутий світик гебреїв, що живуть десь у загубленому на сході Європи містечку.

Описав до війни, а Нобелівський комітет відзначив його тексти пізніше – коли євреїв не залишилося не тільки у літературному Шибучі, а й у реальному Бучачі. Мабуть, знуджені бучацькі євреї десь так між собою й розмовляли – крилатими фразами й іскрометними софізмами. Принаймні такими їх зобразив Аґнон – і такими вони залишаться у нашій пам’яті.

Читайте також есе Євгенії Сенік

Світлини автора

Текст написано в межах резиденції «Аґнон: 50 кроків, щоб зрозуміти», підтриманої Goethe-Institut

 у рамках програми «Культурно-освітня академія»

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe