Читомо > Тексти > Йван Козленко. «Танжер»

Тексти

Йван Козленко. «Танжер»

15.04.2017 2 Автор:

Несподівана пропозиція від незнайомця – знятися в експериментальному кіно – стає для богемного молодого одесита Ореста не стартом кар’єри, як він міг сподіватися, а початком химерних стосунків, у яких сплітаються історії персонажів майбутнього фільму, їхніх прототипів і самих акторів. Простір, у якому розвивається сюжет, так само крихкий і мозаїчний, а проте, схоже, це і є Одеса з одним «с» – та інша Одеса, без накинутої їй радянською та пост-радянською поп-культурою машкари вічного дотепника-блазня й хвацького бандюка. Місто прекрасної голизни пляжів, млості барів і клубів, карнавального нуртування Сьомого кілометра, місто Довженка і Яновського, української революції та свободи, місто кохання і творчості, що не знають меж.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Комора».

Сева поводився невимушено, як свій. Він згадав про сценарій побіжно, так і не спитавши Орестової думки про текст. І хоч хлопця вразив його динамізм і кінематографічність, монтажний ритм, свіжість, драматизм і виразна емоція — ностальгійне відчуття нестримної повноти й водночас минущості молодості, він почувався досить ніяково, щоб почати говорити про це першим.

Сева зосереджено помовчав, перетравлюючи власну сентенцію.

— Нам треба лише почути дихання Міста, яке нам випало зіграти.

Він встав з-за столу й натяг кепку на очі.

— Отже, за моїм планом сьогодні в нас — подорож у святая святих контрабандного світу, до восьмого його чуда та Сьомого його кілометра…

Сева таємничо подивився на Ореста, клацнув пальцями й піднесено прорік:

— Так, так, ти правильно вгадав, мій мальчик… на толчок! Або товчок по-українськи…

Орест здивовано глянув на Марту, чекаючи пояснення від неї. Марта спокійно курила.

Орест вийшов із машини першим і роздивився довкола. Він не зовсім розумів, навіщо Сева привіз їх на товчок і що тут можна знімати. Це велетенське місто-базар з незбагненними внутрішніми законами й загадковим способом існування завжди здавалося йому небезпечним.

Сева з Мартою підхопили розгубленого Ореста й потягли в саме осердя нового Вавилону. Вони йшли повз масні ятки з бутербродами, де розігрівали сосиски для гот-догів і смажили відбивні. На запах несвіжого м’яса й гасу звідусіль стікалися голодні покупці. Поряд купки міняйл-китайців белькотіли щось невиразне й чіплялися до перехожих. Далі — ятки з дрібним крамом і побутовою хімією, все присипане пилом і брудом.

Нарешті опинилися на більш-менш затишній галявині серед лісу контейнерів. Тут уже метушня стала організованішою. Чітко виокремилися напрямки руху, утворилися потоки людей. Люди рухалися в них автоматично й безвільно: якби комусь раптом забагнулося зупинитися й випасти зі спільного ритму, йому б не дали цього зробити інші. Тому, перш ніж зануритися у потік, треба було вирахувати, куди він винесе.

— Нам на Синю вулицю! — крикнув Сева і за руку втягнув Ореста в річище. Вправно скерував рух проти течії, різко подався ліворуч і виштовхнув його в прохід між контейнерами. Це і була Синя вулиця.

 

Вулицями тут називалися довгі проходи між контейнерами, які правили за магазини і стояли рядами один навпроти одного. Таких вулиць було з десяток, кожна складалася з більш як сотні контейнерів, що темніли розчахнутими пащеками.

 

Якщо врахувати, що над контейнерами-магазинами здіймався ще й ряд контейнерів-сховищ, то загальна їхня кількість мала сягати кількох тисяч. Орест також знав, що це лише «Друга контейнерна площадка», і що десь за межами цієї існують іще, завбільшки такі самі, «перша» і «третя», однак вони були вже ніби іншими містами. Крім того, контейнерними майданчиками ринок не обмежувався: тут знаходились кафе, великі павільйони, окремі сектори побутової техніки, хутра, тканин і білизни, підпільні цехи з виробництва поліетилену й морозива, а також історично найстарша частина товчка, його ядро, титульні яткові ряди, де продавали той самий крам, що й деінде, але принаймні вдвічі дорожче. Цілком можливо, що цим переліком «Сьомий кілометр» не вичерпувався, адже з року в рік товчок дедалі захланніше поглинав навколишні поля. Сам Орест чув принаймні один топонім, що свідчив про існування невідомої йому зони, — «Милка», за переказами — спеціалізований ринок побутової хімії.

На Синій вулиці течія була стрімкішою, ніж біля входу на майданчик. Невпинно рухаючись уперед, люди мимохідь встигали роздивлятися вміст контейнерів, між якими пролягало вузьке річище. Швидкість руху залежала суто від щільності потоку, а хаотичний рух покупців дуже нагадував тлумлення лотерейних кульок в отворі лототрону на розіграшах Спортлото «6 із 36» — ще радянського, недільного, вранішнього.

Орест почув позаду заспокійливий голос Севи:

— Не бійся, я все тримаю на контролі. Зара’ будемо на місці.

Він поклав руки Оресту на плечі й кермував ним. Марта теж трималася Севи, міцно вчепившись йому за талію. Нарешті, піддаючись Севиному поштовху в праве плече, Орест різко завернув праворуч й опинився в порожньому контейнері, у глибині якого кволо виблискувала жовтавим світлом мерехтлива лампа.

416021616304013

Усі троє перевели дух, і по невеликій паузі Сева заговорив першим:

— Ми з вами не дарма сюди дерлися, діти мої! Це одне з найважливіших місць нашого майбутнього фільму. Жоден із вас не знає, що саме ми тут зніматимемо, та я вас трохи втішу (або заінтригую) і відхилю завісу таїни. А якщо бути точнішим — ви самі зробите се! Отже, я раджу кожному з вас (ні, наполягаю!), побувати тут принаймні ще кілька разів перед зйомкою. Я хочу, щоб ви зрозуміли, наскільки це місце специфічне. От, поверніться обличчям до входу. — Сева притяг Марту й Ореста руками до себе, взяв їх за талії й повернув лицем до вулиці. Він став трохи позаду і вмостив своє підборіддя в ямку, що утворилася на стику їхніх пліч. — Вслухайтеся…

Орест зосередився на строкатому гомоні юрби. Звідусіль долітали кавалки розмов, сварок, лементу. Сотнями голосів бринів натовп.

«Обережно-о-о, но-о-оги!» — лунало здалеку чоловіче. «Да куда ти прьош!» — поряд невдоволено озивалося жінками важке повітря. «Сі-гарєти, сігарє-є-ти, сі-гарети!!!» — поволі наближаючись, губився підлітковий фальцет. «Заходім, заходім, дєвочки: всє размєри єсть…» — зненацька заскакувало чиєсь запрошення і котилося далі відлунням: «А це шо, правда ПРАДА?» І наздоганяло хвилями вже нікому не цікаве: «А то!» або: «Какая ПРАДА за 400 гривень? Хуйня це!» І здивоване бабине: «Ого, 400 гривень, відать, шо настоящії».

Тут-таки на вибір пропонували чай-каву-капучіно, морозиво, холодний каркаде, вигадливі витребеньки проти бліх, комах і молі, масло какао, масло жожоба, масло невинно убієнних їжачків, тобто їхній цілющий товщ, картки поповнення рахунків, картки еротичного змісту, картаті сорочки, картопляне пюре, жаркоє і яєшню, банани, яблука, виноград, сік із них, живильну вологу, живчик, панацею тощо.

Все це зливалося в суцільний і по-своєму гармонійний гамір, тож, стоячи спокійно в затінку порожнього контейнера, можна було відчути навіть певне задоволення. Оресту було невимовно приємно стояти отак поряд зі своїми новими друзями. Він почувався tabula rasa, на якій зарубками карбувався новий досвід, отриманий разом.

— Бачите, — пошепки почав Сева, — коли йдеш вулицею й зазираєш досередини контейнерів, у кожному наступному сподіваєшся побачити саме те, чого шукаєш, і тому нетерпляче біжиш до нових і нових. Кожен має свою неповторну оздобу, унікальний асортимент, власний запах. Коли я довго так іду, часто забуваю, де я, увага автоматично перемикається на продавців. Якщо виходити з того, що структурно контейнер — невеличкий магазин, а стіни його — імпровізовані вітрини, то в такому разі продавці мають бути товаром, що стоїть у вітрині.

 

Для мене вони — живий товар. Синя, Бежева, Абрикосова вулиці — все це вулиці Червоні. Амстердамські вулиці Червоних ліхтарів, де у вітринах можна вибрати будь-яку лялю для сексу.

 

Мені часто хочеться підійти ближче, взяти вподобану людину за руку й відвести в дальший кут, де розташовано кабінку з довгою вертикальною запоною. Часто мені здається, що в ній під приводом приміряння одягу можна не тільки спокійно оголитися…

Що далі, то більше усвідомлюєш, що кожен контейнер на товчку ні змістом, ні вмістом принципово не відрізняється від іншого. Тут усе однакове. Сюди не ходять купувати речі першої необхідності, адже все необхідне купують терміново й без вагань, одразу після того, як попереднє необхідне втрачає свої корисні властивості. Відтак, ходіння по товчку поволі перетворюється на суверенну містичну практику. Виникає відчуття простого й беззастережного свавільного руху. У ньому контейнери мерехтять перед очима так швидко, що кожен, утворюючи на периферії зору окремий кадр, тут-таки замінює попередній. Шух-шух-шух… з кінематографічною швидкістю…

Згодом приходить безтурботне задоволення від перегляду цього фільму, де вмикаються вже естетичні, а не меркантильні програми.

— Та ми з вами зайняли принципово інакшу позицію, — вів далі Сева. — Сьогодні не важливо, що ми — лише один кадр із чийогось цікавого фільму. Сьогодні ми бачимо власний фільм. Ми маємо екран, обмежений рамцями контейнера. Повз цей екран проходить тлум народу. Кожен герой нашого фільму з’являється не більше як на п’ять секунд — і відразу щезає. Ми навіть не встигаємо запам’ятати його лиця, коли з’являються десятки інших, за ними — ще інші. Повторення, як відомо, виділяє зі структури формотворчі елементи, які найкраще описати поняттям ПОТОКу.

ПоТіК. Хіба це не зачаровує? Хіба не заспокоює нерви? Що може бути кращим за абсолютний плинний спокій посеред позірного хаосу й безкінечного руху?

Оце і є маркет-медитація, діти мої… Погодьтеся, на такому тлі тимчасово меркне будь-яка критика споживацької цивілізації. Це специфічно вітчизняний винахід, адже товчків більше ніде нема.

— А тепер, — дзвінко скрикнув Сева по недовгій мовчанці, впродовж якої Орест і Марта, схоже, перебували в якомусь торговельному астралі, — я принесу ключ від цього святилища. Ви ж, мої дорогії, чекайте й не губіться в безмежному морі супокою…

Він вийшов з-під накриття.

Його осяяло яскравим сонцем.

Його засмоктав вир покупців, котрі навіть не завважили двадцять п’ятого кадру його з’яви.

Чільне фото: life.pravda.com.ua

Фото в тексті: Олексій Солодунов / www.vesti-ukr.com

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Комментарі читачів:

  1. 15.04.2017 в 12:28 pm

    То цьогоріч буде надруковано роман? На сайті “КОМОРИ” не знайшла книжку

    • 15.04.2017 в 12:34 pm

      Прочитала у фб, що до Арсеналу вийде, це прекрасна новина)

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe