Читомо > Тексти > Оксана Забужко «І знов я влізаю в танк…»

Тексти

Оксана Забужко «І знов я влізаю в танк…»

24.08.2016 0 Автор:

Публікуємо уривок із нової  збірки актуальної публіцистики Оксани Забужко «І знов я влізаю в танк…», який люб’язно надало Читомо видавництво «Комора».

Назвою нової книжки, до якої ввійдуть статті, есеї, інтерв’ю та спогади, написані й опубліковані в 2012-2016 роках, став рядок з її вірша «Диптих 2008 року». Вона для тих, хто не уникає чесних відповідей на нагальні питання і переймається викликами, які ставить сьогодення.

Тут ідеться про химери «поневоленого розуму» та про нові маски й форми, яких набуває в епоху мас-медіа давня війна, про пошук героїв, про знакові постаті й тексти, а зрештою про те, як гідність і спротив нав’язаним правилам гри дають нову надію європейській цивілізації. Це ексклюзивний репортаж із гарячих точок інформаційного фронту, де триває боротьба із забуттям і байдужістю, які мало не коштували нам держави.

Есей написаний англійською мовою у жовтні 2014 року, уперше надрукований у шведському перекладі в журналі 10TAL, No17/18, 2014. Оригінал опублікований у США, в онлайн-версії журналу AGNI 15.04.2016 року. Українською публікується вперше.

Сто років самостности, або Про важливість «сторі»

«Упродовж кількох останніх місяців Україна, невідома Заходу нація, опинилася в центрі уваги цілого світу. Більшість, гадаю, погодяться, що не знають про неї нічого або майже нічого. Не варт винуватити себе за таку необізнаність. На неї є поважні причини. Поневолювачі України подбали про те, щоб вона лишалась невідомою, ба навіть заперечували саме її існування. Важко уявити собі більшу несправедливість, аніж таке погноблення нації, котра за давнім правом належить до європейської сім’ї народів. Але тепер неконтрольовані події вивели Україну на міжнародну арену».

Це не цитата з сьогоднішніх медій — ці слова було сказано 75 років тому. Їх автор — британський журналіст Ланселот Лоутон, який у 1930-х, коли над Європою нагусав смог тоталітаризму, намагався відкрити британській публіці очі на вирішальну роль т.зв. «українського питання» в грядущих (невідворотних, на його прозірливий погляд) битвах за Східну Європу. І хоча Лоутону вдалося навіть виступити зі спеціальним зверненням на цю тему в Палаті громад, його не почули. Захід пустив повз вуха його «українську лекцію» і на довгі десятиліття був скреслив Україну з поля зору. І навіть поява країни на політичній мапі в 1991 році не посприяла ближчому знайомству: на українську «сторі» в європейському наративі просто не було місця — доти, доки не переглянутою залишалася «сторі» радянська («Soviet story», за титулом славетного фільму Едвінса Шноре).

OksanaZabuzhko_tank

Читайте також: Топ, без якого наша література доби незалежности немислима, від Забужко

Біда з історією, одначе, в тому, що, наколи її уроків не засвоєно, рано чи пізно вона неминуче поверне прогульників назад у той самий клас, перескладати провалений іспит. І саме це ми нині й переживаємо — з усіма нашими невивченими уроками з 20-го століття та нашою цілковитою неспроможністю впізнати в побаченому й почутому в репортажах із «проблемних реґіонів» (кількість яких, нотабене, дедалі зростає!) відродження — чи, найчастіше, пряме продовження — тих самих історичних сюжетів, що їх на кілька поколінь було стерто з нашої культурної пам’яти. Ми стоїмо перед ними сліпі й глухі, не в змозі второпати: що, в біса, відбувається?..

Письменника завжди вабить гра в альтернативну історію, переписування в уяві минулих подій в умовному способі — «якби не трапилось те-то й те-то». Роками моєю особистою нав’язливою ідею — мушу визнати, доволі мазохістською! — було уявляти собі світ, у якому Українська Народна Республіка 1918–1920 рр. не впала б під більшовицькою навалою, і Україні вдалось, як Польщі й Фінляндії, відстояти свою державну незалежність і культурну тожсамість, а не канути в «європейське несвідоме» затонулою Атлантидою.

 

Одне можна сказати напевно: світ тоді був би іншим — і, з усією ймовірністю, кращим

 

Бо згублена країна — то прецінь річ поважніша, ніж метелик Бредбері, і незліченні лакуни, котрими зяє сучасна європейська свідомість у тих місцях, де в ній мали б бути «українські клітини», роблять її в моїх очах схожою на МРТ атеросклеротика: ризик інсульту є загрозливо високим. Проблема в тому, що, аби завважити ті «діри на знімку», треба бути українцем. А українці про себе говори ти не дуже-то вміють — десятиліттями для того, щоб вижити, нам доводилось учитись не мови, а мовчання.

Читайте також: Забужко: Французькі екзистенціалісти спізнилися на 20 літ, порівняно з українцями 1920-х

Сто років нашої самотности — нашого культурного неіснування в очах зовнішнього світу — відбились на моєму поколінні письменників невідшкодовною втратою: навіть з’являючись тепер на міжнародній арені, ми приречені бути, в кращому випадку, напівзрозумілими, мов недоріки з дефектом мови, позаяк культурний контекст, до якого ми належимо, для неукраїнської публіки й далі лишається невидимим. Коли в своєму питальнику для авторів Амазон просить мене назвати письменників і твори, якими я захоплююсь і вважаю своїми попередниками, я вирішую обмежитися Р. Музілем («Людина без властивостей»), Л. Дарреллом («Александрійський квар- тет») та В. Гроссманом («Життя і доля») — але не можу вказати Ірину Вільде (1908–1982) з її тетралогією «Сестри Річинські», від якої першої вчилась писати історичне полотно крізь призму жіночого досвіду: моїх українських «літературних матерів» нема в міжнародних довідниках, і безглуздо старатись пояснити одне невідоме за допомогою іншого… А потім, читаючи захоплену рецензію американського критика на «Музей покинутих секретів», мимоволі здригаюсь, натрапивши на такі, здавалось би, компліментарні рядки: «Давно не читав такої майстерної й вражаючої історії, і це тим дивовижніше, що, наскільки мені дозволяє судити моє невігластво, все це виросло на пустому місці». Ось у такі моменти й з’являється відчуття, ніби говориш до усміхнених глядачів крізь скляну стіну.

Читайте також: Забужко: У 90-ті все було наживо, читалося і запалювало, як вогонь солому

А тепер по цей бік стіни входять російські війська, щоб на виду в цілого світу нас убивати — так само, як це робилося сто років тому. І світ ошелешено споглядає, гублячись у здогадах: може ж, існує все-таки якась рація, бодай часткова, на виправдання таких дій? Адже ж російська, вона ж радянська, «сторі» всім відома і спирається на цілий набір упізнаваних образів і мемів, тоді як з українського боку нема й близько нічого схожого… А перемога завжди належить тому, хто розповість кращу історію, — байдуже, правдиву чи вигадану.

 

Так ми потроху приходимо до усвідомлення, що для вільного народу стратегією виживання є не мовчання, а мовлення. Сьогодні українська література б’ється над тим, щоб увібрати в слова найрозжареніший людський досвід на землі — реальність війни

 

І виходить так, що в цій боротьбі наша, колись потоплена в крові, столітня Атлантида знову виринає перед нами вся нараз, в усій своїй нестерпній трагічній красі, — своїми пророками й мучениками, загиблими геніями й забутими героями надаючи другого виміру тим крупним планам сучасної історії, що з прискореною швидкістю миготять нам перед очима, — і вимагає нових зображень і нових осмислень. Схоже на те, що, повертаючи собі свою тожсамість у війні за незалежність, українці нарешті вперше побачили, як багато вони мають розказати світові.

Якщо тільки, за цим разом, світ прислухається.

Читайте також: Українська проза до Форуму видавців: Малярчук, Забужко, Подерв’янський 

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe