Тексти

У рамках співпраці із Літературним центром імені Аґнона пропонуємо ознайомитися з есе Євгенії Сенік, учасниці літературної резиденції в Бучачі, у межах проекту «Аґнон: 50 кроків, щоб зрозуміти».

Була вже третя ранку, а між нами досі точилася запекла суперечка. Ми не могли дійти згоди стосовно того, існує Бог чи ні? Він завжди заводив цю розмову, коли хотів мене рознервувати.

«Як ти можеш говорити, що Бога немає?» – майже зривалась у крик я.

«Я лише хочу тобі донести те, що ні ти, ні я не можемо доказати Його існування. Навіть якщо Бог існує, наш мозок ніколи не зможе Його осягнути, а тому який сенс взагалі про це думати?» – «Мені не треба доводити те, що Бог існує. Я знаю, що Він є!» – «У такому випадку я можу сказати: я знаю, що Його немає. Ця розмова не має сенсу, усі твої аргументи мене не переконують».

Часом він зумисне доводив мене до сказу подібними словами. Але цього разу дискусія розгорілася з іншої причини. Ми замовкли на хвилину, я першою перестала відповідати, бо й справді зрозуміла всю безсенсовність цієї суперечки. Помовчавши хвилю, ми почали пригадувати, з чого почалася наша розмова.

Аж так далеко, до самого Бога нас завела проста кізонька.

Читайте також: Українські резиденції для письменників: актуальні пропозиції-2016

Мій швейцарський друг мав уже відлітати з України, в аеропорту треба було з’явитися о п’ятій ранку, а тому лягати спати не було сенсу. Звечора я принесла йому в готельний номер оповідання Аґнона «Кізонька» у французькому перекладі, який знайшла заздалегідь. Хотіла, щоб він не нудьгував в напівпорожньому й сонному аеропорту Львова.

Та вже опівночі я дістала зігнуті навпіл два аркуші й попросила прочитати разом. Я любила це оповідання і перечитувала час від часу багатьма різними мовами, проте ще не читала його французькою. Поза іншим, хотіла проговорити символізм та образність цього твору для себе ще раз перед тим, як мій друг вирушить зі Львова у Швейцарію, а я в Бучач. Я провела його в аеропорт і поклала зігнуте вчетверо оповідання йому в рюкзак. Хотіла, щоб він прочитав його ще раз, будучи над землею. Сподіваючись, що він надовго запам’ятає Аґнона з його кізонькою.

Звідки ж я дізналась про ту кізоньку? Хто привів її у моє життя?

Тут я мушу зайти здалеку й перенестися з серпневого ранку у грудневий вечір. Тими вечорами я зачитувалась романом Мартіна Бубера «Ґоґ і Маґоґ», як отримала звістку, що до Львова знову приїздить професор із Чикаго Йоханан Петровський-Штерн. Він мав читати курс лекцій з єврейської історії у Католицькому університеті. Ці лекції не були закритими, їх можна було слухати навіть тим, хто не був студентом університету.

Читаючи Бубера, я мала багато питань, а тому не стала зволікати з можливістю отримати на них відповіді. Снігу тієї зими випало багато, але він не перешкоджав слухачам приходити на лекції у досить пізній час. Я вже знала цього лектора, а тому не шкодувала ані часу після робочого дня, ані сил на те, щоб прийти і ще трохи повчитися єврейської мудрості. Мене навіть дивувала тоді пасивність людей, які мали змогу також відвідувати ці лекції, але обрали для себе інші справи.

Читайте також: Літературні ініціативи малих міст і сіл

Ми сиділи в маленькій аудиторії, де хоч і були зайняті майже всі місця, а проте я подумала, що ці лекції могли б лунати у великій лекційній залі з багатьма слухачами. Утім, така байдужість до знань мене вже не дивувала. Годі було зрозуміти, що мало хто з лвів’ян чув ім’я Мартіна Бубера, не дивлячись на те, що Бубер свої дитинство та юність провів у Львові. Але облишмо поки Мартіна Бубера і повернімося до холодного зимового вечора, маленької аудиторії на вулиці Козельницькій.

Йоханан Петровський-Штерн читав свої лекції так захоплено, що ми не помічали, як спливав час. Від сумних історій він переходив до веселих жартів, повчальних притч та агадичних розповідей. Закінчувався навчальний семестр і курс лекцій добігав кінця. Наприкінці останнього заняття Петровський-Штерн згадав про Аґнона.

«Хтось із вас читав уже Аґнона?», – запитав він.

Ми опустили голови і потупились у свої конспекти. Багато хто з нас мав наукові ступені, захищені дисертації, володів кількома іноземними мовами, але жоден з нас ніколи не чув про Аґнона.

«Він народився у Бучачі і був лауреатом Нобелівської премії. Почитайте при нагоді його твори. Я ж хочу вам переказати одне із записаних ним оповідань “Кізонька”». Я занотувала швидко ім’я невідомого мені до цього часу нобелівського лауреата, підкресливши Бучач у своєму зошиті. А далі нас усіх захопила розповідь про кізоньку. Ми йшли за нею крізь поля та печеру, виходили на пагорби до річки. Ми уважно слідкували за змістом, який здавався на перший погляд таким простим, що й зробило певно кінцівку вражаючою. Йоханан Петровський-Штерн доказав розповідь і замовк. Ми теж ще деякий час приголомшено сиділи мовчки.

А вже наступного дня я знайшла «Кізоньку» й перечитала її ще раз. Навіть з короткого оповідання я зрозуміла, за що Аґнон отримав Нобелівську премію. Більше того, цього оповідання мені вистачило приблизно на рік міркувань, я його перечитувала іншими мовами, але не читала більше нічого з того, що написав Аґнон. У той час я була надто захоплена філософськими працями Мартіна Бубера. Намагалася дослідити його біографію, щоб віднайти той будинок, у якому він жив у Львові. А шукаючи відомості про Бубера, я знову натрапила на Аґнона, адже поміж іншим він писав також і про Мартіна Бубера.

Читайте також: Можливості для літераторів: актуальні пропозиції зі світу

Я ще довго ходила закрученими шляхами, вивчала мову їдиш та давньоєврейську, читала давні тексти та продовжувала вчити історію. А потім спакувала одного дня валізу і вирушила в Бучач. Битою дорогою в автобусі слухала «Якщо я забуду за тебе, о Єрусалиме», Псалом 121 та уривки з Пісні над Піснями покладені на сучасну музику й співані біблійним івритом. Мала відчуття, що їду навіть не у Бучач, а відправляюсь у паломництво в Край Ізраїлів.

Хотіла побачити на власні очі бучацьку Велику синагогу, про яку йшлося в «Молитовнику мого дитинства» Аґнона. Але приїхавши, не застала ані Великої синагоги, ані Бейт-Мідрашу, ані жодного корінного єврея. Я поселилася в готелі за містом. На столику готельного номера на мене чекав роман Аґнона «Нічний постоялець», немов письменник заповзявся провести мене крізь час і самостійно розказати про місто, про його Бучач.

Я відклала на деякий час роман, взяла Тегілім і вийшла з готелю. Ноги немов самі повели мене до Підзамочківської фортеці. Сіла на пагорбі, відкрила книгу і прочитала вголос хоч і по складах, але в оригіналі 121 Псалом, адже була Субота.

Відірвавши очі від тексту, я побачила навколо ті пагорби, річку й лісок, які відкрилися перед сином старого єврея, що пішов слідом за кізонькою.

Невже і мене вона привела сюди, де ріки «течуть молоком і медом».

Читайте також: Література у провінції: 5 книжкових ініціатив українських міст

***

Споглядаючи красу природи, я згадала про свого швейцарського друга і подумала, що Бог, певно, тішиться, коли Його творіння сперечаються, прагнучи краще зрозуміти Його та пізнати. Думалося, що Бог якраз є там, де про Нього сперечаються, де ще не забули Його. Розважала також про Аґнона, який майже у кожному своєму творі тужив за традицією, яка втрачається й забувається новим молодим поколінням.

Про те, наскільки сам він був вкорінений у єврейській традиції, як глибоко вірив у Бога і любив Його. Певно, це й було своєрідною відповіддю на те, чому так мало українців знають і читають твори Аґнона. Адже його тексти мають кілька шарів, їх треба розгадувати і не втомлюватись підбирати ключі. Але світ наш змінюється надто швидко, от і приходимо до «який сенс взагалі про це думати?». Тому й вбиває кожен свою кізоньку, так і залишаючись кожен у власному вигнанні.

Текст написано в межах резиденції «Аґнон: 50 кроків, щоб зрозуміти», що підтримана Goethe-Institut у рамках програми «Культурно-освітня академія»

Світлини Євгенії Сенік (Бучач, серпень 2016).