польща

Цезарій Збєшховський про інтернет, кінець світу і мрію побачити Великий вибух

05.09.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Сучасні технології та науково-технічний прогрес – це двосторонній меч. Вони допомагають нам у повсякденному житті, покращують наш комфорт та працездатність, але разом з тим, за інших обставин, можуть легко перетворитися на засіб контролю чи джерело масштабної катастрофи. Чи не про це нас так часто попереджають фантасти, малюючи похмурі картини майбутнього?

Сьогодні ми спілкуємося з одним із таких. Автор роману «Голокост F», польський фантаст Цезарій Збєшховський розповідає про своє ставлення до технологій, про те, як вони впливають на повсякденне життя людей, а також ділиться деякими таємницями своєї письменницької стратегії.

 

– Усі твої твори – написані або ще не написані – це частина одного фантастичного проекту, одного світу, який у різних показується читачеві з різних боків. Розкажи, як почалося створення власного творчого Всесвіту?

 

– Із заздрості (сміється). Десь у 8 класі я почав передплачувати журнал «Фантастика». І коли я дивився на вкладки з напівоголеними дівчатами й хлопцями з мечами чи лазерними пістолетами, то відчував страшенну потребу, щоб щось моє теж там опинилося. Тоді мені було 15 років.

 

Пізніше я написав кілька оповідань. Одне про чоловіка, який винайшов машину, що розвивала можливості мозку. Коли він її увімкнув, то перетворився на космос. А друге було про таку скляну панель, яка сунула світом і знищувала все живе.

 

Це були перші заявки. А потім я серйозно увійшов у фантастику, бо в ліцеї познайомився з хлопцем, який зацікавив мене Філіпом Діком. Тоді я вже не мав вибору.

 

– Що з’явилося першим зі світу Рамми? Ти довго писав тільки оповідання, правильно?

 

– «Іншого не буде» – це перший опублікований текст з проекту «Рамма». Він вийшов у 2004, а написав я його десь у 2001-2002-му.

 

Але видати його було непросто. Тоді редактором «Фантастики» був Мацєй Паровскі. Коли ми з ним розмовляли про правила й теорію писання, здавалося, що в усьому сходимося, а як доходила справа до конкретики, виявлялося, все зовсім інакше. Він вимагав писати з життя, а я вважав, що правдиве писання – це таке, де справжніми є ідеї та проблеми, які мене турбують, почуття, навіть якщо вся сценографія ніяк не стосується мого життєвого досвіду.

 

Словом, дебютував я в «Убік фантастика». Тоді Паровскі відреагував: «А чого це не у нас?». І так тривало роками. «Фантастика» видала кілька моїх речей, але найкращі, на мою думку, потрапили в інші журнали чи збірки.

Загалом моє письменство пов’язане з тим, що я багато читав. Ну і з тим, що пішов на філологію. А вона може сильно відвернути людину від літератури. Звісно, філологічна освіта дала мені усвідомлення того, чим є «слово», дала контакт із різними видами літератури й чуття на помилки та – з іншого боку – цікаві стилістичні прийоми.

 

Але загалом це мертві речі. У ліцеї на уроках польської, а ще більше в університеті, мені здавалося, що ми розтинаємо трупи. Замість того, щоб обговорювати популярні твори, які порушують актуальні питання, ми занурювалися в давню літературу… Але полоністика не вбила потреби писати, мабуть, навіть трохи її зміцнила, бо дала якісь інструменти.

 

– Ти говорив, що світ твоїх книжок – це Європа. Як гадаєш, це може бути Європа за 20, 30 чи 50 років?

 

– Я ніколи так не сприймав свою творчість. Тобто ніколи не писав футуристику за призначенням. У деяких оповіданнях у мене дійсно була мета показати, що може статися, якщо те, що ми бачимо зараз і не реагуємо на нього, розвинеться й посилиться.

 

Таким оповіданням на сто відсотків є «Монета».

 

Я прочитав, що у Швейцарії легалізували евтаназію, і в мене виникла потреба написати, як би це могло бути в майбутньому. Можливо, це щось типу останнього порятунку для людини, яка не має іншого виходу, яка лишилася сама і не може з цим змиритися. Це такий голос проти наявних тенденцій, хоча я особисто не відмовляю людям у такому праві.

 

– Твої тексти – це реакція на щось? Адже ти порушуєш дуже дражливі теми нашої реальності…

 

– Там також є мотив Бога, який пішов. І це справді реакція на те, що відбувається в нашій реальності, що втрачається цей природній, містичний, релігійний елемент. Він відмирає через наш консумпціонізм.

 

Але водночас – зізнаюся щиро – це реакція на дуже особисту проблему під назвою: «Я не вірянин і страждаю від цього». Я не вірю в Бога, але відчуваю, що хотів би. Мені було б тоді простіше жити.

 

– Стосунки людини з Богом ти показуєш дуже незвично. Розкажи про це. Наскільки у твоєму світі своє значення втрачає людина, її особистість? Чи взагалі не втрачає?

 

– Ідея була така, що на Землі є кільканадцять відсотків людей, котрі мають душу. Це найкращі, найчесніші, ті, які щось привносять у світ. Решта – це такі собі біологічні машини. І в мить, коли Бог пішов, більшість цих людей із душею померла, вони не змогли цього витримати.

Що відбувається потім? Як показано в «Голокості F» – стався шалений розвиток технологій, бо люди втратили гальма, захлинулися цим розвитком і отримали змогу показати все, пірнути в це море інформації й там потонути. Вони зовсім втратили контроль, бо бракувало тих, хто може сказати «ні».

 

І такі собі динозаври (в образі сім’ї Еліасів) програли, не впоралися. Можливо, чимось злегковажили. Все скінчилося тим, що людство деградувало і водночас сильно розвинулося, але все перетворилося на таку кашу, що в цьому шумі зникли моральні авторитети, ті, кого належить слухати. Так відбувається зараз з нами. Якщо чесно, я не знайомий із фантастами, які захоплювалися б розвитком технологій, навіть тим, що є зараз. Скоріше, якщо хтось пише про технологізацію, то показує її небезпеку.

 

– У нашому світі може настати такий самий кінець, як у світі «Голокосту F»?

 

– Не в буквальному сенсі. Маю надію, тут не з’явиться армія мутантів (сміється). Але те, що люди певним чином здуріють від технологій – мені видається близьким до правди. І колись я замислювався над тим, наскільки це проблема нашої культури, а наскільки – загальносвітова. Мобільні телефони є в людей в Азії, в Африці, в Південній Америці, але я не знаю, чи вони теж так само залежні від них, як люди з розвинутих країн. Ми давно втратили контроль над розвитком технологій.

 

Усі дослідження штучного інтелекту, віртуальної реальності, соціальних медіа (бо це теж віртуальна реальність, але соціальна, не фізична) — сильно звужують наше життя, змінюють його. Йдеться не лише про те, скільки часу люди приділяють один одному, а навіть про те, що ми починаємо добиватися визнання людей, які для нас не мають жодного значення.

 

Для нас вони ніхто. Польський Facebook принаймні не використовує слова «Друзі», у нас це «Знайомі». Хоча це навіть не знайомі!

 

У «Голокості» це все трохи гіперболізоване, бо там люди не лише контактують між собою, а й у реальному часі обмінюються емоціями, спогадами. Я поєднав у цьому соціальні медіа з ідеєю порталів для обміну файлів (торентами), де ти повинен щось викласти, щоб щось звантажити. Щоб брати, мусиш давати.

 

Читайте також: Дім, що Г’юґо збудував: поява наукової фантастики та перших фендомів

 

– А якби сталася терористична атака, й ми втратили б з’єднання з інтернетом і медіа? Люди б впоралися з такою ситуацією?

 

– Гадаю, що всі б упоралися, але тим, хто не знає світу без інтернету, мабуть, було б складніше. Вони б відчували себе так, неначе в них відсікли шматок мозку.

 

Я не теоретик культури й не філософ, але очевидно, що інтернет нас сильно змінив. Якщо ми вміємо користуватися ним як інструментом для роботи над іншими речами, тоді ми отримуємо справді чудову, хоча й небезпечну іграшку, яка забирає купу часу й складно надається до пошуку конкретної інформації в такому обсязі даних. Інформацією теж стає просто маніпулювати – Україна, мабуть, краще за нас знає про всі ці фейкові речі. Але буває так, що там розкривають свою активність люди, які є слабкими соціально, в особистому контакті. А в інтернеті їм легко. І для них це справжній шанс.

Звісно, завжди буде група людей, яким цей комфорт полегшить інтелектуальну діяльність, але це, на жаль, малий відсоток. Загалом, якщо людина має достаток і не мусить піклуватися про необхідні для виживання речі, то починається таке – хлопці роблять макіяж, всі з ніг до голови роблять тату… Мода, бажання бути в тренді вбиває людей. Тоді людина вже не є особистістю. Вона стає безвольним, узалежненим від постійного споживання шматком ринку і повільно розчиняється… робить із себе фрагмент великого загального явища і неодмінно втрачає індивідуальність.

 

– А у твоїх творах існує межа між фантастикою і реальністю? Адже те, про що пишеш, відкриває проблеми нашої, зовсім не якоїсь фантастичної, реальності.

 

– Ну, я думаю, що реальність можна порушувати в 3 способи – механічно (за допомогою технологій), релігійно (вплив якогось божества, що перевертає світ догори дриґом) або хімічно. Останнє – це те, що я люблю в Діка, коли під дією деяких наркотиків змінюється реальність. Не лише її сприйняття, а самі події.

 

Правда в тому, що за цими книжками стоять живі люди з крові й плоті, і мають у собі різні риси – й хороші, й погані. Але найчастіше вони не є нормальними. У різний спосіб.

 

Філіп Дік, який перевернув моє світосприйняття своєю книжкою «Валіс», як відомо, приймав усе, що тільки міг знайти, і потім мав багато цікавих ідей.

 

– То цей широкий мотив наркотиків у твоїх творах від Діка?

 

– У мене відбувається так, що наркотики показують, що сталося чи станеться. Це така собі неточна версія майбутнього. Трістан, головний герой повісті «Реквієм для ляльок», навіть переживає таке усвідомлення, що хлопець, якого він вважав мертвим, ще не помер, а лише має померти. «Пифія» показує реальність так, як вона її бачить, а не так, як насправді все відбувається. Це такі собі пророцтва чи віщування.

Але це добре будує атмосферу, впливає на композицію. Така собі письменницька таємниця. Для твору обираєш завжди ті речі, які дадуть найміцніший ефект.

 

– А твоє використання нецензурної лексики – теж спосіб порушення дійсності?

 

– Моя ідея така, щоб писати красиво, але міцно. Я б так хотів. Щоб це не було вульгарно чи брутально для епатажу. Тільки для посилення емоцій. Є такі моменти, коли треба сказати «с*ука бл*ть», просто треба! Бо інакше не можна писати правду.

 

У випадку «Голокосту F» це була людина, яка мала психологічні розлади й відповідну хворобу. Схожа ситуація буде і в наступному романі – «Distortion». Ще в оповіді автора це можна приглушити, але в діалогах – дуже складно. Герої будуть неправдиві, частково зникатиме і гумор, який такі ситуації створюють.

 

Гостра мова, міцні сцени — це частина цілої стратегії. Щоб читач трохи вийшов зі стану звичної рівноваги, щоб звернув увагу на щось нове.

 

І мені здається, що найкраще це робити на контрасті – поетичний, ліричний текст, і раптом матюк. Це не завжди вульгарна мова, часом просто така прикра, гостра. Хоча я завжди намагався видобути з неї якусь красу. Мушу зізнатися, це такий мій страх, щоб не писати занадто м’якої, вигладженої літератури. Але не кожен повинен таке робити. Якщо колись я не потребуватиму цього, то теж писатиму інші речі. Зараз у своїх текстах я просто кричу.

 

– Письмо для тебе – це творчість чи техніка?

 

– Я підходжу до написання хірургічно, чітко добираю слова, через що й пишу страшенно повільно. Але при цьому всьому існує якийсь шар сенсів, які я взагалі не в стані пояснити, і ціла лавина емоцій.

 

Персонажі часом тікають з-під контролю. Маркус Трент, наприклад, головний герой «Монети», той надвразливий самовбивця, з’явиться в «Distortion» у дуже неочікуваній ролі. З того хлопчика, який їхав до клініки покінчити з собою, він стане капралом Маркусом Трентом.

 

Мені завжди здавалося, що письмо є свідченням відкритого розуму чи таким собі губчастим виродженням мозку (звісно, це жарт), коли він, справді мов губка, просочується різними речами, які там перемішуються… і щось із того міксу виходить.

 

А говорячи правду… писання – це найстабільніша річ у моєму житті. Воно супроводжує мене вже 20 років, і неважливо, де я, що відбувається, чим я займаюся. Я завжди пишу. Це мій такий прихисток від світу. Хоча й дуже вимогливий, а часом болісний.

 

Писання для мене ніколи не є відпочинком. Бо якби ж я писав приємні, добрі речі. Я таких не пишу. І це не мій вибір. Так якось сталося. Мабуть, коли був Великий Вибух, 15 мільярдів років тому, це було вирішено. І от я зараз не маю вибору (сміється). Боже, як би я хотів побачити Великий вибух!

 

Читайте також: Питання Старджона: антиутопія, соціальна та «м’яка» фантастика

 

Фото: Мацєй Миколайчак і Анна Гром

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект