Book Forum-2019

У будь-якій спільноті автор насправді зайвий – розмова з Маріам Петросян

11.11.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

«Дім, в якому» – роман, який уже виховав покоління. Його авторка любила вигадувати середини історій і писала про жителів Дому понад десять років, навіть не плануючи видання книжки. Завершена (принаймні, для Маріам) історія лежала ще десять років, аж поки не потрапила до рук видавчині. Дописаний «Дім, в якому» став шаленим бестселером і після десяти років (так, великі романи крокують десятиліттями) успіху вийшов українською в перекладі Маріанни Кіяновської у видавництві #книголав.

Маріам Петросян приїхала на презентацію роману під час львівського Book Forum і погодилася на розмову. Про чорнуху, літературу й небажання дорослішати – із безмежною самоіронією та щирістю.

– Під час львівського Book Forum відбулася презентація українського перекладу «Дім, в якому».

– Мені сподобалася сама книжка – оформлення та дизайн. Зображення (ілюстрацію робила Творча майстерня «Аґрафка» – М.Б.) мені показали ще давно, надіславши поштою, а книжку я отримала напередодні вильоту в Україну. І мені наживо примірник навіть більше сподобався, ніж електронний варіант (зазвичай буває навпаки).

– Ви самі були художницею, наскільки візуальне оформлення важливе?

– Тепер я привчила себе не реагувати на це бурхливо.

– Існує російське ілюстроване видання. Чому воно залишається унікальним і не перекладається?

– Цей проєкт відрізнявся від канонічного видання книжки. Якось головна редакторка видавництва «Livebook» Ольга Лябіна запитала, якою була би книжка моєї мрії. І я зрозуміла, що хотіла би книжку з фанськими ілюстраціями – я їх бачила в інтернеті.

 

Звісно, серед них були й страшненькі: відчувається душа, але людина малювати не вміє. А от наприклад Ея Мордякова показала мені свої роботи ще задовго до виходу ілюстрованого видання. Вона робила дипломний проєкт за «Домом» – повноцінний макет книжки. У мене досі вдома висить під склом одна з її робіт і я сильно шкодувала, що вона не подарувала мені всі.

– У вашого роману величезний фендом. Окрім малюнків, шанувальники пишуть фанфіки, шукають покинуті будинки й розписують стіни, як у Домі. Чи спілкуєтеся ви з фанатами?

– А ще вони знімають моторошний косплей.

 

З фанатами я не спілкуюся, ми бачимося тільки на зустрічах. Коли групу «ВКонтакте» вела дівчина з видавництва, вона надсилала мені запитання від читачів і я через неї відповідала – це було моє особисте прохання.

 

У будь-якій сформованій спільноті автор насправді зайвий. Там існує своя субкультурна організація, і фанати відповідають на всі запитання набагато детальніше. А ще вони іноді використовують агресивніші й відвертіші форми, ніж може собі дозволити автор.

– Яке найдивніше запитання вам ставили читачі?

– Це був журналіст, а питання було жаске – не дивне.

 

Під час презентації італійського перекладу одна жінка почала вкрай надривну промову про те, що це книжка про надзвичайно хворих дітей і нещасних сиріт. У мене на очах половина зали зникла. Після слів «більшість із них не можуть ходити, а деякі не можуть навіть сидіти» вийшла друга половина. Залишилося буквально декілька людей, які слухали її з хворобливою увагою.

 

Після цієї презентації журналіст запитав у мене, чи не мучить мене совість через те, що я використала фізичні недоліки персонажів, щоби популяризувати свій твір. Він же сидів у тій залі. Ніби я написала книжку, а потім вирішила зробити її більш успішною на ринку – приписавши усім персонажам інвалідність.

– Насправді щойно я почала читати роман, була впевнена, що там буде більше чорнухи: антураж, інвалідність, атмосфера. Як ви цього уникали?

– А я цього не люблю. Інвалідність була умовною від початку – це лише частина декорацій, один із факторів ізоляції. Я постійно повторюю, що ця книжка не про людей з інвалідністю, я про них не так багато знаю.

 

Уже постфактум я спілкувалася з такими людьми, і була шокована, коли вони казали, що все вгадано правильно й ближче до правди, ніж у Рубена Гальєго (автор роману «Біле на чорному» (Белое на черном) – про життя дітей з інвалідністю в дитячому будинку – М.Б.). Я не читала Гальєго – побоялася, що це зламає мій настрій.

– Ви казали, що могли б розглядати варіанти анімаційної екранізації або театральної постановки, а фільм за «Дім, в якому» категорично ні. Чому?

– Перш за все – візуалізація фізичних недоліків, про які забуваєш під час читання. У фільмі так не вийде зробити. По-друге, автор має захищати свій твір. Звісно, «Дім, в якому» живе окремим життям, але екранізація – це повна видозміна твору й погляд однієї людини. Що ліпший режисер, то гірше для книжки; що конкретніші будуть персонажі, то більше вони асоціюватимуться з конкретним візуальним образом. Мені хочеться, щоби кожен читач уявляв це по-своєму. Я розумію, що мій основний контингент читачів – молодь і знаю, що вони надають перевагу фільмам. На мене, нехай ліпше узагалі не читають книжку, ніж подивляться її в кіно – воно буде чуже.

– Чому ви писали роман російською? Ви писали його для себе, тому зрозуміло, що про рентабельність не було мови. Більше прочитано російською?

– Усе, що я читала для себе, було в російських перекладах – їх більше і вони якісніші. У нас старша перекладацька школа вимерла ще в 1970-х, а в моєму дитинстві перекладали взагалі з російської.

 

Рукопис своєї книжки я читала чоловікові. Зазвичай він починав позіхати на третій сторінці, на четвертій уже дрімав. А ще він знущався й раптом починав перекладати цією жахливою вірменсько-російською. Через нього в мене кожне прочитання вірменського перекладу «Дому, в якому» закінчувалося істерикою.

 

Вірменського перекладу мого роману досі немає. Ще років сім тому Російське посольство запропонувало співпрацю, і мені дали чотири варіанти десяти перекладених сторінок. Не знаю, який із них був кошмарніший. Шакал Табакі перетворився на Тютюнчик (Маріам Петросян використала слово «Табачок» – М.Б.), а потім і на Листок Тютюну («Лист Табака» відповідно – М.Б.). Найбільш приголомшливий перекладач спершу обрав рандомні сторінки, а не перші десять, потім почав виймати мені мозок, як треба змінити текст, щоб йому комфортніше було перекладати. Якось запитує: «Хто такий Гігер?» (Ганс Рудольф Гігер – художник, робив дизайн для фільму «Чужий» – М.Б.). Після пояснень він захотів його замінити на щось більш відоме – «на юного Моцарта, наприклад».

У нас є школа молодих перекладачів, але вони ліпше перекладають із вірменської російською. Вірменська мова існує у двох полярно різних категоріях: літературна – нею пишуть книжки, говорять в ефірі й університетах та розмовна мова – вулична, якою спілкуються всі в побуті. Перша залишається незмінною, а в другу домішується жаргон, запозичення з російської та англійської. Якщо героям книжки 17 років і вони висловлюються літературною мовою професури – це нечитабельно, а коли говорять вуличним жаргоном – це просто паскудно й ріже око.

– Міркування жителів Дому заводять читача глибше, ніж можна очікувати від 13-річної дитини, але в героях все одно відчувається наївність. Як ви витримували баланс між безглуздими теревенями та штучними дискусіями про високі матерії? Чи були у вас якісь прототипи?

– Коли я писала книжку, орієнтувалася на себе. Не думаю, що я була сильно просунутою у свої дванадцять – заслужена трієчниця.
Мені іноді казали, що вони дивно спілкуються, надто начитані якісь. Але потім я зрозуміла, що це все ж діти, які виросли в закритому місці зі сильно обмеженими можливостями – треба ж було їм чимось компенсувати нестачу футболу й дискотек.

– Герої «Дім, в якому» найбільше боялися зовнішності (світ поза територією Дому – М.Б.) й випуск був найстрашнішим етапом для них. Чи були у вас такі періоди?

– На момент виходу книжки я вже була в коматозному отупінні, тому нічого не боялася. Мої страхи рідко стосуються мене, частіше – сім’ї.

 

Ця книжка виникла, коли я найбільше боялася дорослішання. Мені здавалося, що дорослі занурюються в сірий пластилін і їхній світ стає куцим, їм нецікава більшість речей. Я не розуміла, у якому віці відбувається ця метаморфоза – коли стає нудно жити. Думаю, це нормально. Чим ти менший, тим більше й прекрасніше все навколо.

– Чи писали ви щось до роману? Чи пишете зараз?

– Звісно. У мене була мерзенна звичка писати лише те, що вважається серединою історії – я іноді переглядаю ці папірці.

 

Зараз також пишу щось для себе. Списала цілий блокнот після смерті моєї бабусі. Тоді зрозуміла, що описувати реальних людей неможливо – потрібно відсікати половину особистості, інакше виходить абсолютно неоднорідний образ.

 

Або з однієї справжньої людини можна зліпити декілька літературних образів. Думаю, багато письменників це використовували.

– Майже десять років у вас було місце, про яке ви писали й зживалися з ним. Наскільки важко було відійти від нього? Чому взагалі перестали писати про «Дім, в якому»?

Я перестала писати, коли в мене з’явилася дитина. Достатньо довго я навіть не торкалася роману. Мені сказали, що книжку видаватимуть, коли дитині було шість. Тоді довелося дописувати фінал, а рука в мене вже закрилася (це знайоме відчуття для художників) – і це було жахливо. Речення не складалися, а я зависала в найпростіших місцях.

Мені вже не вдалося зануритися в роман, як колись, тому що це всуціль нервозний стан: воно буде видане, у мене є чіткі строки – задоволення в цьому мінімальне. Думала тільки про те, щоб не осоромитися.

 

До речі, видавці погодилися на відкритий фінал, але я сама не люблю таке. Хоча вважається, що закритий фінал – це дешево, я пам’ятаю свої відчуття від незавершених історій. Дочитуєш останні рядки й починаєш матюкати автора.

 

Читайте також: Арундаті Рой: За свободу треба боротися, навіть якщо за це саджають

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект