Алан Мур

«Вартові»: котру годину показує годинник Судного дня

18.02.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Алан Мур. Вартові. — Київ: Рідна мова. 2018. — 532 с.

Коли у 2005 році журнал Time записав «Вартових» до сотні найкращих романів ХХ століття, а Entertainment Weekly — до п’ятдесяти найкращих романів останніх 25 років, у низки читачів це могло викликати неабияке обурення. Мовляв, чому це якийсь там комікс вважається домірним «Американській трагедії» Теодора Драйзера чи «Усій королівській раті» Роберта Пенна Воррена? Разом із тим, складні, драматичні та глибокі «Вартові» від Алана Мура та Дейва Ґіббонса мали повне право зійтися в чесному поєдинку з титанами минулого. Історія про світ, де супергерої стали реальністю, не тільки здійснила переворот у комікс-індустрії, а й певним чином підсумувала цілу добу.

 

Годинник Судного дня

У документальній програмі «Простір уяви Алана Мура» автор, розмірковуючи над феноменом власного творіння, зауважив, що, можливо, читачів найбільше здивував світ, у якому більше не було лінійних причинно-наслідкових зв’язків, а натомість панував величезний комплекс випадкових подій, пов’язаних між собою збігами. Можна сказати, що саме завдяки таким несподіваним збігам і виник цей графічний роман. Попрацювавши певний час над випусками «Болотної істоти», Алан Мур отримав від DC Comics зелене світло на створення нового проекту — цього разу спрямованого на деконструкцію образу супергероя. 1983 року  DC  придбали лінійку героїв Золотого і Срібного віку у видавництва Charlton Comics, яке вже дихало на ладан. Помітивши персонажів, що припадають пилом без діла, Мур разом із художником Дейвом Ґіббонсом запропонував редактору, Діку Джордано, дистопійну міні-серію, що й стала основою «Вартових». Так склалося, що Джордано колись і сам працював з чарлтонівськими супергероями, які, хоч і були простуватими й наївними, викликали в нього симпатію.

 

Довідавшись, що саме творчий тандем Мура-Ґіббонса збирається з ними зробити, Джордано, за словами Мура, не захотів віддавати своїх малюків м’ясникам.

 

Події «Вартових» розгортаються восени 1985-го року.  Світ Мура та Ґіббонса майже ідентичний тогочасній Америці, однак, він повниться низькою разючих відмінностей. Всі уже давно встигли награтися в супергероїв і навіть оголосити їх поза законом. Месники в масках часів Другої Світової — Ополченці — доживають віку в пансіонах для літніх людей, а молодше покоління також вийшло на вимушену пенсію після масових протестів обурених громадян. Проте не всім до вподоби потреба триматися в тіні. Хтось, як Комедіант, знищує ворогів уряду, а хтось, як Роршах не змирившись зі своїм нелегальним статусом, продовжує очищати вулиці міст від скверни. Загибель першого вносить дисгармонію в і так нестабільний світ, змушуючи другого почати розслідування й запустити жахний принцип доміно.

Ідейну складову графічного роману визначають два яскраві візуальні образи, що постійно переплітаються між собою: годинник Судного дня (той самий, який показує символічний час, що відділяє людство від рукотворної катастрофи) і закривавлений смайлик, який знаменує собою смерть супергероя. По суті, це і є два основних лейтмотиви історії: деконструкція міфу про супергероїв та пророча візія жахного майбутнього. Сам Алан Мур зазначає, що у вісімдесяті, у часи його творчого злету, «в політиці панувала похмура погода. Більша частина світу з жахом спостерігала за невпинним підйомом клятої парочки правих коханців Рейган-Тетчер». Тоді Холодна війна досягла нового піку й напружена міжнародна ситуація нагадувала ту, що панувала в часи Карибської кризи.

 

Певність у тому, що гарантоване взаємне знищення таки відбудеться, була настільки ж сильною, як і в тому, що сонце зійде на сході. Цей страх (не) прокинутися на попелищі пронизує кожну сторінку «Вартових». Мур та Ґіббонс вправно переосмислюють травми свого покоління, яке, випірнувши з пекла В’єтнаму, мало всі шанси зіткнутися віч-на-віч з ядерною зимою. Для яскравішого висловлення своїх ідей автори створили образ альтернативної Америки, де Сполучені Штати перемогли у В’єтнамській війні, рух хіпі втопили в крові, а Вотерґейтський скандал так і не відбувся. Постає питання, чи можна запобігти катастрофі? А якщо вона неминуча, то яку ціну доведеться заплатити? Усі циферблати в графічному романі застигли за кілька хвилин до півночі — так само, як застиг увесь світ. Годинник візуально схожий до закривавленого смайлика, який носив убитий Комедіант.

 

Зараз важко сказати напевно, що стало першоосновою «Вартових» — передчуття світової драми чи бажання переосмислити своїх улюблених персонажів коміксів. Проте, без сумніву, ці теми ідеально доповнюють одна одну, адже крах супергероїв можна вважати крахом тієї країни, яка виросла на історіях про них.

 

Персонажі

Світ, у якому жили Алан Мур та Дейв Ґіббонс, був надто жорстоким, аби в ньому могли спокійно існувати трохи кумедні добряки на кшталт Бетмена шістдесятих. Тому у «Вартових» немає справжніх людей з надприродними здібностями, окрім суперзброї США Доктора Мангеттена — дивної надмогутньої сутності, що втративши людську подобу, поступово втрачала й цікавість до людей. Він єдиний, хто неначе зійшов зі сторінок коміксів про супергероїв. Учений став жертвою нещасного випадку на виробництві, що зробив із нього таку собі Людину зі Сталі. Хоча у Доктора Мангеттена є доволі конкретний прототип, Капітан Атом, його персонаж дуже нагадує іншу класичну міфему — Супермена. Тільки замість ладного завжди прийти на допомогу (навіть якщо ви цього не хочете) криптонця, Мур з Ґіббонсом створили реалістичнішого, а тому — трагічнішого і жорстокішого персонажа.

 

Решта героїв «Вартових» — просто диваки в масках, кожен з яких воює з власними демонами і комплексами. У цій історії як ніде відчутно їхню людяність, бо, як зазначав Мур, «важливо, щоб історія здавалася правдивою на людському рівні, байдуже наскільки вона вигадана». Комедіант — приклад ідеального солдата, повного психопата, який завдяки своєму садизму стає героєм на війні, але до мирного життя не пристосований. Трагедія персонажа в тому, що він надто часто виконував брудну роботу, а тому не має жодних ілюзій щодо світу, в якому живе. Нічний Пугач — гротескна карикатура на Бетмена, тихий повненький орнітолог, який, наче дитина, грається з новими крутими ґаджетами.

Він настільки залюблений у свої іграшки, що навіть сексом без них займатися не може. Муарова Мара — жертва нереалізованих амбіцій мами, яка у свій час подалася в супергерої, щоб досягти успіху в модельному бізнесі. Роршах — соціопат, що прийшов у світ коміксів із фільмів Нового Голлівуду. Мур та Ґіббонс позичили Тревіса Бікла із «Таксиста» Мартіна Скорсезе для своєї історії. Похмурий, жорстокий мізантроп зі своїм непорушним кодексом честі. І, звісно ж, Озимандія. Красень-Аполлон, повна протилежність Нічному Пугачу, людина, що вчасно зняла маску і змогла непогано монетизувати супергеройський статус. Прикметно, що через цього персонажа автори підсміюються над гік-культурою, яка обернула цих понівечених фізично і душевно людей на об’єкти культу. Озимандія оточений фігурками себе самого, він рекламує власний фітнес-курс і навіть парфуми «Ностальгія» — мабуть, ту саму «Ностальгію», що охопила сьогодні весь світ і змушує нас, як і персонажів одного з найсвіжіших сезонів «Південного парку», ласувати ягодами пам’ятограду, поринаючи у солодке минуле.

 

Усі персонажі прагнуть змусити стрілки годинника Судного Дня іти в зворотному напрямку. Кожен із них обирає свій спосіб протистояти неминучому.

 

Так детально виписуючи настільки дивних та розбитих персонажів, Мур та Ґіббонс розмірковують над феноменом нової міфології — супергероїки. Автори уважно препарують жанр, виставляючи напоказ його темні сторони. Наприклад, тоталітаризм. Так вже сталося, що на сторінках графічного роману підтримку, по суті, забороненим героям висловлюють ультраправі, практично неофашистські видання, які просто марять про сильну руку, що наведе лад. Знайомлячись із «Вартовими», обізнаний читач може згадати, що улюбленець Америки Супермен спершу створювався як ніцшеанський суперлиходій. Хіба не дивно, що країна, яка  перемогла фашизм, так захоплювалася Надлюдиною зі Сталі?

 

Власне, практично будь-який супергерой самим своїм існуванням підриває базові принципи демократії. Ще Шарль-Луї де Монтеск’є писав про обов’язковий поділ влади на три гілки, які нізащо не мають впливати одна на одну. Коли Бетмен і компанія відловлюють і карають злочинців, керуючись винятково власним баченням справедливості, то самі виступають суддями й катами в одному флаконі, узурпуючи судову й виконавчу владу.  Саме тому в графічному романі повсякчас зринає німий докір: «Хто на варті вартових?» Замість шляхетних героїв перед читачами постають якщо не відверті покидьки, то вже точно хворі люди зі скаліченими долями. Коли Муарова Мара, оглядаючи небезпечний арсенал Нічного Пугача, зазначає: «Господи. Ще не вистачало, щоб ще й костюм тебе ламав», – у відповідь лунає сумне зізнання: «А вони геть усі нас ламають».

 

Читайте також: Парад коміксів: новинки на українському ринку

 

Тріумф графічного роману

Алан Мур згадував, що поняття «графічний роман» замість «коміксу» вигадав хтось із маркетологів, аби покращити продажі «Вартових» серед «серйозної» аудиторії. Але то була надзвичайно вдала вигадка, оскільки у вісімдесятих мальовані історії набули зовсім іншого виміру. Це стало логічним продовженням протестних настроїв шістдесятих і бурхливих змін у кінематографі сімдесятих. Сексуальна революція знецінила страшний і жахливий кодекс Гейса (збірку безглуздих приписів про те, яким має бути правильне кіно), а коміксисти, помилувавшись успіхами кінематографістів, і собі скасували власні внутрішні обмеження. Раптово в полі зору авторів опинилися безліч тем, які раніше вони не могли порушувати на сторінках мальованих історій. Повна зміна правил гри потягла за собою як переосмислення персонажів, так і пошук нових способів вираження.

«Вартові» повністю підпадають під словникове визначення «роману»: маємо і всебічне охоплення суспільних процесів, і низку сюжетних ліній. Особливо майстерно автори попрацювали над концепцією світу. Кожна деталь випливає із заданих реалій, і поява нової змінної повністю трансформує соціум. За наявності джерела нескінченної енергії — Доктора Мангеттена — більшість людей пересідають на електромобілі,  через генетичні експерименти Озимандії в ресторанах подають запечену курку з чотирма лапами, а оскільки суперегерої шастають вулицями й перетворюються на доволі буденний чинник, популярності набирають комікси про піратів. Один із таких коміксів, «Історія чорного фрегата», стає елементом наративної структури «Вартових».

 

Події пригодницької історії тісно переплітаються з основним сюжетом: є як візуальний, так і словесний паралелізм. А ближче до кінця все очевиднішим стає паралелізм ідейний. Наявний у «Вартових» ще один цікавий елемент — прозові вставки, якими завершується кожен розділ. Це можуть бути газетні статті, уривки з біографії, інтерв’ю з персонажами… Як тут не згадати Мурову теорію випадковості: якби не відсутність у коміксі реклами, цієї важливої складової не було б. Редактор просто запропонував авторам чимось заповнити порожні сторінки.

 

Читайте також: Радикальне особисте висловлювання та комікси Роберта Крамба

 

Тотальний кінопровал

Окрім всього іншого, «Вартові» — це ще й результат творчого тандему двох геніальних людей. Робота Дейва Ґіббонса не обмежувалася банальним ілюструванням сценарію Алана Мура. Художник наповнював кожен фрейм коміксу додатковими деталями та змістами. Майже кожна сторінка суворо поділена на дев’ять малюнків. Так автори намагалися врівноважити розхристаний сюжет. Специфічна кольорова гама  миттєво привертає увагу й занурює у справжній, але дуже непевний світ, який балансує між вигадкою та реальністю. І якщо знову звернутися до чергового інтерв’ю Мура про «Вартових» (так, з часу публікації графічного роману їх у нього назбиралося чимало), то автор стверджував, що прагнув по-максимуму використати усі засоби, які пропонував комікс як формат.

 

Здається, він навмисне писав «Вартових» так, аби вони стали непридатними для кіно, яке він так сильно не любить.

 

Ні для кого не секрет, що Алан Мур кляне злим і не дуже тихим словом усі екранізації своїх творів. Він відмовляється не тільки від гонорарів, а й від згадок імені в титрах. Тож коли Голлівуд замислився над ідеєю екранізації «Вартових», Мур сприйняв її зі звичним скепсисом і відмовився писати сценарій. Проект мандрував між студіями і міняв режисерів, як рукавички, понад 20 років. Серед відомих імен, які мали з ним справу, фігурував, наприклад, майстер дивного кіно Террі Ґілліам, який  був переконаний, що треба знімати принаймні міні-серіал. Даррен Аронофскі, що свого часу так і не екранізував «Бетмена. Рік Перший» Френка Міллера, також не екранізував «Вартових» Алана Мура.

 

Лише у 2008 році фільм випустив на великі екрани Зак Снайдер. Його «Вартові» є хрестоматійним прикладом того, як можна практично ідеально відтворити форму і знехтувати змістом, пропустивши диявола, що, як відомо, ховається в деталях.

 

Колишньому кліп-мейкеру Заку Снайдеру завжди закидали таку хибу: у нього скрізь ідеальна картинка і слабкий сюжет. Режисер використовував панелі коміксу для розкадровки фільму, зібрав чудовий каст, але прагнення зробити все «красиво» знищило ідею, закладену авторами. Там, де у Мура з Ґіббонсом були звичайні люди, у Снайдера діють реальні супергерої, які трощать ворогам кістки і здатні майже десять хвилин безперервно лупцювати одне одного в улюбленому режисером рапіді. А в графічному романі лиходію вистачило однієї тарілки для фруктів, щоб повністю вивести з ладу Нічного Пугача. Єдине, що беззаперечно вдалося Снайдеру, — вступні титри. Якби весь фільм підтримував таку атмосферу, ціни б йому не було. А так — це лише спроба.  У 2019 році має вийти серіал від HBO, однак, і на нього надій мало. Мур, певно, тішиться. Покищо, як не смішно це визнавати, найкращою «екранізацією» «Вартових» є мультик «Суперсімейка» від студії Pixar — єдина стрічка, що адекватно адаптувала ідеї та сюжет графічного роману, хай і для дітей.

 

Українське видання від «Рідної мови» точно потішить книголюбів: якісна поліграфія та хороший і влучний переклад Ярослави Стріхи доповнюються розлогими та дуже важливими примітками Михайла Назаренка. Комікс варто прочитати навіть тим, кого не сильно цікавлять супергерої, бо можна й не зважати на всіляких садоменів, а от про те, що годинник Судного Дня  25 січня 2018 року перевели ще на 30 секунд уперед, до загрозливих 23:58, пам’ятати варто.

 

 

Автори:  Анатолій Пітик і Катерина Пітик

 

Зображення: Рідна мова

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект