аутсайдери

Від техніки читання до техніки екстазу: коротка історія читачів як виду 

29.07.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Вони виходять на полювання поодинці, уникаючи збіговиськ екстравертів. Кожен із них хоч раз спілкувався з дияволом Гете, Гофмана чи принаймні Джонатана Страуда. Досвідченіші з них брали участь у чорній месі Гюїсманса та оргії де Сада. Кажуть, замість крові в них по венах тече та сама жива вода (в миру відома як кава). І якщо вони одружуються, то лише задля того, щоб поєднати свої бібліотеки. 

Час від часу читачів як вид заносять до різних національних червоних книг. Але за всю історію людства цей вид не лише не вимер, а й захопив нові території для свого проживання. Розберімося, як це сталося і звідки походять читачі.

Еволюція шаманського трансу

Пращурами сучасних читачів варто вважати шаманів. Це були прадавні спеціалісти з трансу, тобто зі специфічної методики спілкування з позаземними сутностями й мандрів у позаземні світи. Шамани були корисними, адже вони допомагали простим смертним поговорити з духами й богами, витягнути душу смертельно хворого назад, на землю, чи спровадити померлого на той світ.

 

Решту життя шаман проводив осторонь громади, але в безпосередньому спілкуванні з богами, демонами й сукубами. (Тобто в перекладі на нашу мову – з аналогами праць античних філософів, французьких проклятих поетів і класичних еротичних романів типу «Фанні Хілл» чи «Історії О.»).

 

Проте шаманами ставали не всі охочі – цю здібність здобували винятково ті, хто пережив серйозну хворобу. Річ у тім, що для отримання статусу шамана треба було символічно померти – пережити марення від температури чи епілептичний припадок. Після такої короткочасної смерті ставалося диво – хворий повертався живим і неушкодженим назад, чим неабияк жахав усіх членів спільноти. Очевидно, що назад поверталась не колишня людина, а дехто перероджений (коли герой у казках стрибає в гаряче молоко, він повторює цей шаманський ритуал). Не дивно, що з часом спільнота почала висловлювати глибоку стурбованість і вигадала заколочувати труни, щоб мерцям було не вільно лазити туди-сюди. 

 

Сьогодні для опанування шаманської техніки екстазу можна не стрибати в казан з окропом, а лише пережити смерть від ЗНО та інших вступних випробувань – техніці екстазу навчають на гуманітарних факультетах університетів.

 

По факту філологів вчать спілкуватися з видатними мерцями. Сьогодні вони викликають духів богів літ.канону у своїх статтях і в такий спосіб дають змогу простим смертним поговорити з Тарасом Григоровичем чи Богданом-Ігорем Антоничем. І відбуваються такі спіритичні сеанси цілком легально і зі схвалення громади.

 

Але тримаймо в голові – на початку була хвороба.

 

Читайте також: Андрухович про Антонича, що мав сто пар очей і вух

Новітня техніка екстазу 

Сучасний читач – це той таки шаман, який отямився від свого епілептичного припадку й зрозумів, що не отримує задоволення від вечірок з коктейлями та командних видів спорту. Ні, він не проти того, що спільнота живе своїм звичним життям і інколи долучається до нього. Але цей новітній шаман після свого посвячення проводить все більше часу в альтернативних світах. Це світ Земномор’я чи Середзем’я, школи Гоґвортс чи притонів Каттердама, світ вавилонської бібліотеки Борхеса та сотень інших химерних книгозбірень. 

 

Так, на літературну спільноту можна подивитися як на наслідок хвороб. Не всі фізично спроможні на постійне колективне дозвілля. Є ті, кому для безболісного життя потрібно менше звуків, менше запахів і світла, холодніша температура і зменшена кількість зовнішніх подразників. Інакше мігрені, напади паніки та інші явища, що неабияк псують життя. Через це хворі практикують альтернативні способи ділитися інформацією та історіями. Саме з фізичних і душевних хвороб, як стверджує філософ Володимир Єрмоленко, виростає великий пласт літератури й філософії. 

 

Важко сказати, що було б, якби Жан-Жак Руссо міг бути таким самим активним на світських вечірках, як Оскар Вайльд. Чи потрібно було б Руссо писати «Сповідь», якби він мав спритнішу й менш сором’язливу вдачу? 

Культура як місце втечі

Не дивно, що книжки з описами буквальної втечі в літературу, стають дуже популярними сьогодні. «Крамничка «З легкої руки» Горана Петровича тому доказом. Персонаж цієї книжки опиняється всередині редагованої ним книжки. Там він розуміє, що література може бути справжнім домом, який можна відбудувати/відредагувати відповідно до своїх потреб. І що книжка – це вдале місце для побачень з людьми, з якими ми не можемо бути в реальному житті. 

 

Внутрішня еміграція українських шістдесятників-вісімдесятників теж є гарною демонстрацією такої втечі. Спільнота, яка не може бути діяльною в реальному світі, стає дуже активною в межах свого тихого мистецького андеграунду. 

 

І, звісно, аналогічним простором для втечі є простір снів і фантазій.

 

Німецькі романтики весь час підшуковували у своїх творах ключик до трансцендентного світу. А сучасне фентезі, профанізуючи благородні романтичні поривання, дає цей ключик в руки всім нужденним підліткам.

 

Так Лів Зільбер з популярного циклу «Зільбер» Керстін Гір разом зі своїми друзями тиняється снами, опановує майстерність перетворення на інших істот і змагається зі своїми ворогами не в житті, а уві сні. І все б добре, та, видається, дівчина витісняє в такий спосіб свої проблеми й, з невміння розв’язувати їх у реальності, розв’язує уві сні. Та й хлопець Лів місцями нагадує красиву романтичну вигадку, бо в реальності вони бачаться вкрай рідко. І хоч романтична лінія і пригоди уві сні приваблюють тисячі читачок і читачів, «Зільбер» пропонує дуже нехитру річ. Є проблемні підлітки (чим більше проблеми, тим більша майстерність в альтернативному світі), які не можуть розв’язати свої проблеми в реальному житті й тому знаходять спосіб робити це не безпосередньо. Хоча фентезі тонко натякає – інколи дієвіше не перевершити ворога у фантастичному світі, а прийти до нього додому й дати йому кілька разів по мордяці. 

 

Читайте також: «Книга сновидінь» Керстін Ґір: коли сон перетворюється на нову реальність

Особливі стосунки

Читацький шаманізм заторкнув також сферу особистого життя. Дослідник міфів і релігій Мірча Еліаде писав, що є такий феномен, як духовна дружина шамана, айямі. Це напівбожественна (і, як інколи здається, напівбожевільна) помічниця, яка живе у нетутешніх світах. Звучить екзотично, але ми всі точно знаємо принаймні кількох айямі. Найвідомішою з-поміж них є Одіссеєва німфа Каліпсо. Вона утримувала героя дуже багато часу десь на острові, якого немає на карті, змушувала щоночі займатися з нею сексом і пропонувала Одіссею всі божественні блага і знання, до яких сама мала доступ. Чи треба казати, що наявність далекої Пенелопи цю божественну жінку не дуже хвилювала? 

 

Інша відома айямі – це Дантова Беатріче, яка не лише вела душу закоханого в неї поета до божественного світла раю, а й забронювала йому там місце. Неабиякий вчинок, бо, як свідчить «Божественна комедія», рай, на відміну від пекла, має обмежену кількість вільного простору. 

 

Але крім айямі в шаманів бували і звичайні земні дружини. І жодних конфліктів між цими жінками із різних світів не відбувалося. Як німфа Каліпсо не турбувала Пенелопу, так і всі наші книжкові коханці не зачіпають коханців живих і тілесних.

 

Ніхто не проти, коли у вас, крім звичайного хлопця, є ще Шерлок Голмс, чарівник Хаул чи принаймні повне зібрання книжок Андрія Любки.

 

Цей феномен одразу ж розкусив мудрий папуга зі збірки персько-індійських середньовічних байок «Книга папуги». Він (достоту як Шехерезада) щоночі розповідав своїй хазяйці цікаві історії, тим самим відволікаючи дівчину від наміру піти зраджувати своєму чоловіку з молодим симпатичним коханцем. Папуга знав, що від книжкових серії і серіалів неможливо відірватись.

 

Читайте також: Любка: В українців радянське уявлення про культуру як розвагу у когось на ювілеї

Читацька експансія

Але повернімось до початків. Література – це притулок для хворих, для тих, хто дізнається інформацію з книжок і спілкується з видатними мерцями, інстинктивно мінімізуючи біль від перебування у спільноті живих. За прачасів не всім потрібно було ставати шаманами. Так само не всім потрібно ставати активними читачами.  

 

Сучасні шамани виживають значно краще за архаїчних. Не дивно, що їм потрібно більше книгарень і бібліотек. Але інколи вони забуваються, ставлять літературу вище за кіно, музику, спорт, вміння саджати сади й готувати їжу. Вони зверхньо поглядають на всіх тих homo sapiens, які не читають, мовляв, вони не просто нам чужі, вони меншовартісні. 

 

Так, за читацькою версією найбільші трагедії – це спалення Александрійської бібліотеки. І це читачі вигадали, що апокаліпсис виглядає як примусове знищення літературних творів у «451 за Фаренгейтом». У книзі розмов між двох видатних інтелектуалів Умберто Еко і Жаном-Клодом Кар’єром «Не сподівайтеся позбутися книжок» звучить одна мудра й іронічна думка.

 

Навряд Александрійська бібліотека містила унікальні видання, через втрату яких людство збідніло. Що як це було просто зібрання популярних любовних романів – така собі колекція античної Люко Дашвар?

 

Наявність бібліотеки і любов до книжок не обов’язково є чеснотою. І письменники часто натякають нам про це. Згадайте, хто є найвідомішим читачем в літ.каноні. Це не якийсь великий інтелектуал, а пристаркуватий псих Дон Кіхот, що загубився у вигаданих світах. І він такий в історії літератури не один. Герой роману Еліаса Канетті «Засліплення» теж живе серед десятків тисяч книжок і буквально поклоняється їм. Але він не є успішною, самодостатньою і кмітливою людиною. Так, книжки роблять його інакшим, але не кращим.

 

Література – це специфічна мова, якою ми говоримо і за якою пізнаємо своїх. Звісно, нам хочеться, щоб якомога більше людей говорило цією мовою і переймало правила нашої спільноти. Ми інстинктивно започатковуємо свою велику імперію культури й нав’язуємо (з благими намірами) свій діалект літературних алюзій. 

 

Насправді, нема нічого поганого в тому, щоб дати іншим людям жити своїм здоровим життям з мінімальною кількістю літератури. Все одно вони приходитимуть на новочасний спіритичний сеанс до сучасних шаманів, коли треба буде порадитись з Кафкою про бюрократію чи з Фукідідом про історію.

 

Читайте також: Кафка: Екранізація «Процесу» – це радість від ножа, повернутого у моєму серці

 

Текст інспірований прочитанням серії книжок «Зільбер» Керстін Гір, що вийшла українською у видавництві «Школа».

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект