Meridian Czernowitz

Вольфганг Германн: «Смерть зводить стіну, на якій ми балансуємо»

25.11.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Вольфганг Германн відомий у рідній Австрії як автор прози, поезії, вистав та радіоп’єс. Українською його вірші вперше прозвучали на фестивалі Meridian Czernowitz, а ми поспілкувалися з автором напередодні фестивалю, і не тільки про лірику. 2-річний досвід життя в Японії, автобіографічні джерела сюжетів, перша дитяча книжка і власні перекладацькі спроби — все це читайте у нашій розмові.

– Перш за все дякую, що знайшли час для інтерв’ю. Цьогоріч ви – літературний гість десятого фестивалю Meridian Czernowitz. Вам, імовірно, відомо, що Чернівці – місто, в якому народився Пауль Целян і що на цьому фестивалі традиційно звучать також і його вірші. Чи відчуваєте ви як германіст та поет його вплив на себе?

– Я неймовірно щасливий, що побуваю у місті народження Пауля Целяна. Мене завжди приголомшували і його особистість, і його вірші, він – велика провідна зоря, самобутня і недосяжна, на нього не можна не зважати, але не вдасться наслідувати.

– Чи є ще поети, про яких можна сказати, що вони справили на вас глибоке враження? Чи покликалися ви на них у своєму письмі, а чи намагалися не дослухатися до їхніх голосів, шукаючи власний?

– Я, перш за все, саме читач, і за свої роки відкрив для себе багато майстрів. Коли ти молодий, то майже автоматично потрапляєш під вплив чийогось прикладу. Від Пауля Целяна до Артюра Рембо, він Рене Шара до Марселя Пруста, від Фрідрвха Гьольдерліна до Гете, він ранніх романтиків до Льва Толстого. Гадаю, тому, щоб чути внутрішній голос, потрібно вчитися, і це довгий шлях.

– У вашому романі «Прощання без кінця», який вийшов нині другим накладом, а також у багатьох перекладах, ідеться про тему смерті дітей. Одного ранку батько знаходить свого 16-річного сина мертвим у ліжку. Що спонукало вас про це написати?

– Я довго чекав, перш ніж спромігся написати цю книгу, книгу мого серця, за багато темних, розпачливих років після смерті мого сина Флоріана. Це сталося 1999 року, а книжка вийшла у 2012. Я не вигадував цієї історії, я б ніколи не спекулював на смерті дитини. Смерть зводить стіну, на якій ми балансуємо.

– У «Цвіті яблуні» Михайла Коцюбинського, головний герой, спостерігаючи смерть рідної дочки, роздвоюється між батьківськими почуттями та письменницькою спонукою запам’ятати деталі, які могли б стати матеріалом для його історії. По-письменницьки точна пам’ять для нього – це мука. У вас же та сама фотографічна пам’ять приносить розраду. «Прощання без кінця» – це книга катарсису та терапії?

– Мені йшлося про історію любові до мого сина, я не хотів його відпускати, хотів лишатись поряд, пишучи про нього. Повторюся, це – книга мого серця, написана чорнилом болю.

– Оповідний тон у вашій творчості завжди лишається довірливо-дружнім, навіть якщо герой – аутсайдер, як у «Мистецтві підземних польотів». Цей тон зазвичай добре придається для дитячих книг. На що потрібно звертати увагу, коли пишеш книгу для дітей? Наскільки це різниться він письма для дорослих?

– Я завжди хотів писати також і для дітей. Без повчання, без дидактизму.

 

Чого не можна робити, то це вважати себе розумнішим за дитину, для якої пишеш, бо саме діти – найпроникливіші філософи.

 

Я намагаюсь писати як для дітей, так і для дорослих, керуючись серцем, а не розумом.

– Минулого року вийшла ваша перша і, наскільки мені відомо, поки остання друкована книжка для дітей – «Звірі й слова» з надзвичайно милими ілюстраціями Катаріни Зіґ. За формою написання вона дещо нагадує сократичний діалог: леопард і ведмідь-філософ дискутують про те, як у світі постають назви й що таке слова. Вийшла кумедна і дуже вдала книжка. Чи плануєте ще писати для дітей?

– Дякую, що прочитали цю книжку, і тішуся, що ви її вподобали! Писати її було для мене великим задоволенням. Я написав уже багато нових дитячих історій і сподіваюся, що вони також скоро вийдуть друком.

– У 1996-1998 роках ви викладали в університеті в Токіо, а 2003 року написали книжку, в якій показуєте, як вроджена німецька культура стикається з «чужою», японською. Чи близькі вам відчуття, які  переживає ваш подорожній у «Книзі японських мандрів»? 

– Я захоплювався Японію довгий час, іще перед тим, як туди поїхав. Я залюблений у японську літературу, від її класиків до великих авторів ХХ сторіччя. Через ці книжки я познайомився також і з країною, але життя там усе одно стало великим потрясінням.

 

У «японських мандрах» я намагався змалювати свої спостереження з побуту чи маленькі пригоди, але не давати нічому суб’єктивної оцінки. Це рух навпомацки, без удавання, буцімто знаєш дорогу.

 

– Ваш останній роман має назву «Пан Фаустіні лишається вдома». Цей герой, схоже, супроводжує вас упродовж усієї письменницької кар’єри. Коли у 2006-му року вийшов роман «Пан Фаустіні подорожує», постала ціла серія романів про нього: «Пан Фаустіні й чоловік у собаці» (2008), «Миті пана Фаустіні» (2011) і врешті «Пан Фаустіні лишається вдома» (2016). Чи розглядаєте ви ці книжки як серію про одного персонажа, а чи це радше окремі, самостійні твори? І чому, на вашу думку, ви весь час повертаєтесь до цього образу?

– Пан Фаустіні врятував мене у найтяжчі часи після синової смерті. Після років мовчання (книжки, видані між 1999-м і 2006-м, були написані ще до цієї катастрофи) я раптом виразно побачив перед собою пана Фаустіні, людину, яка на перший погляд живе усамітненим, простим життям, та насправді сприймає світ із щиро відкритим серцем і прагне бути його частиною. Він – невинний простак, надто невинний для цього світу, і кожна зустріч здається йому чудовою, бо він не звик думати погано про інших.

– Ви пишете не тільки прозу й поезію: ви також автор театральних вистав і радіоп’єс. Чи комбінуєте ви різні форми письма у своїх текстах?

– Я завжди пробував свої сили в різноманітних жанрах, тож хотів дізнатися, чи зміг би написати щось для театру чи радіо, це був мій виклик самому собі. Найчастіше я пишу прозу, але, мабуть, їй найбільше пасує означення «поетична проза».

– 1993 року ви також переклали книжку Енді Ворхола та Трумена Капоте «Неділя в Нью-Йорку» німецькою мовою. Чому саме її?

– Я натрапив на цю книгу-розмову між Ворхолом і Капоте в одній німецькій книгарні, і вона мені страшно сподобалася, тож я вирішив, що її перекладу. Але я не займаюся професійним перекладом.

– Тому що це відволікає вас від творчості? Чи є інші причини, окрім браку часу?

– Мені більше не випадало нагоди, та й не став би я, мабуть, видатним перекладачем. Залишу це фахівцям, які набагато краще на цьому знаються.

– Ваші тексти також були перекладені англійською, французькою, іспанською та шведською мовами. А вже днями вашу лірику вперше почують українською на фестивалі Meridian Czernowitz Festival. Як ви сприймаєте перекладені тексти на слух? І чи маєте також прозовий текст, який би хотіли побачити в українському перекладі?

– Виправлю, що потроху мене перекладають багатьма мовами, а от книжки виходили цими чотирма. Бути перекладеним – це для мене завжди велике свято, і я захоплено спостерігаю за перетворенням своїх речень на речення іншою мовою.

 

Я із задоволенням відповідаю на питання своїх перекладачів, наскільки зможу, і читаю їхні переклади, якщо володію мовою.

 

Я знаю англійську, французьку та іспанську. Проте, на жаль, я – не поліглот, є багато мов, якими я не читаю і яких не розумію. У таких випадках доводиться повністю довіряти здібностям своєї перекладачки або перекладача. Інколи я прошу когось із мовців висловити свою думку щодо перекладу.

 

Я мрію, щоб хтось переклав українською «Прощання без кінця». Та й панові Фаустіні тут, у Чернівцях, також було б затишно.

 

Читайте також: Саша Ґарцетті: «Ніде я так уважно, як у Чернівцях, не вслухався у чужі тексти і мови»

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект