Володимир Єрмоленко

Володимир Єрмоленко про кінець цінностей та зоополітику

02.03.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Володимир Єрмоленко. Плинні ідеології. — Київ: Дух і літера. 2018. — 480 с

Монографія Володимира Єрмоленка «Плинні ідеології» – це детальна та несподівана історія ідей у Європі ХІХ-ХХ століть. Книжка про те, як концепти і метафори, народжені в епоху Французької революції, продовжували жити в тоталітарних ідеологіях ХХ століття, як образи проходження через смерть, святого злочинця, жертви-месії, оновлювальної катастрофи живлять історії ідей останніх двох століть, надихаючи ідеологічних союзників та антиподів. Це також детальний і безжальний аналіз головних ідеологічних монстрів сучасності: расизму, комунізму, нацизму, фашизму, а також їхніх сумішей. Книжку написано на межі різних дисциплін: філософії, історії ідей, політології та історії літератури.

У сьогоднішньому уривку ми дізнаємося, що таке зоополітика, а також про те, як російська влада перетворює її на свій основний інструмент геополітичної боротьби.

 

«Ведмідь ні в кого дозволу питати не буде. І тайги своєї не віддасть». Ця фраза Владіміра Путіна на засіданні Валдайського клубу 24 жовтня 2014 року просто і точно описувала російську «геополітику» початку ХХІ століття. Власне, йшлося не так про «геополітику», як зоополітику. Якщо світ ідей перетворюється на суцільні фейки, єдиний «реальний» світ, за який можна вхопитися, – це світ базової матеріальності, у якому соціальні групи, суспільства, держави постають як величезні тварини, що б’ються за базові ресурси. Світ стає битвою великих колективних біологічних організмів за економічні блага. Великим зоопарком, де звірі зруйнували загорожі, зжерли персонал і тепер ведуть відчайдушну боротьбу за виживання та територію.

 

Росія ХХІ століття повертається до старої логіки соціального дарвінізму. Вона вважає, що перемагає тільки найсильніший, компроміс і поступка – вияв слабкості. Kill or be killed, eat or be eaten («Вбивай або тебе вб’ють, їж або тебе з’їдять») – зі слів Джека Лондона можна було б почати опис російської зовнішньополітичної доктрини нинішніх років. Як ми бачили, приблизно такою була логіка західного світу наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття. Тоді загальний консенсус полягав у тому, що у світі битву ведуть великі колективні тварини – «раси» – і це битва не на життя, а на смерть.

 

Сучасна російська «зоополітика» цю тезу приймає, хоч і з запізненням приблизно на 100 років. Однак для неї поняття «раси» замінюється на поняття «цивілізації». «Рускій» – це не «етнічна характеристика… а цивілізаційна характеристика», – якось сказав Владімір Медінскій, міністр культури Росії.

Тема Росії як окремої цивілізації має своє коріння в тому-таки ХІХ столітті. Але найбільш ясно її сформулювали «євразійці» 1920–1930 років. У текстах князя Трубецького, Сувчінського, Савіцького, раннього Карсавіна та інших авторів у 1920–1930 роках формувалися важливі тези: по-перше, про те, що Росія є окремою «євразійською» цивілізацією, відмінною від цивілізації західної; по-друге, про те, що СРСР продовжує існування російської – євразійської – імперії, тільки в нових формах.

 

Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття вона виринула знову в «неоєвразійстві» Алєксандра Дуґіна та його учнів. Окрім російського євразійства, їхні теорії мали багато інших джерел натхнення (зокрема, німецький консерватизм ХІХ–ХХ століть). Саме «цивілізаційна» теорія є великою мірою обґрунтуванням російської анексії Криму та агресії на Донбасі: якщо справжніми суб’єктами у світовій політиці є не держави, а «цивілізації», якщо справжні кордони пролягають не між державами, а між «цивілізаціями» – отже, державні кордони можна порушувати – в ім’я об’єднання територій однієї «цивілізації».

 

Водночас, граючись у тему «альтернативної цивілізації», Росія часто показує себе західному світу як «не зовсім» цивілізація. Роль, яка Росії вигідніша, – це роль «хорошого варвара», який є «достатньо цивілізованим», щоб знайти теми для розмови із західною «цивілізацією», але водночас «достатньо варварським», щоб її, коли треба, налякати. Поєднуючи ці альтернативи, Росія часто витворювала з себе образ «хорошого варвара» – варвара, якого цивілізація може прийняти, з яким вона може змиритися – і який, якщо потрібно, звільнить її від «злого» варвара.

 

Утім, цей самоопис (свідомий чи несвідомий) Росії для світу також не є абсолютно новим. Сьогодні роль «злого варвара» приписується то «українській хунті», то Ісламській державі, то Північній Кореї. Усі вони є тими «злими варварами», з якими Захід сам, мовляв, впоратися не може, а тому вкрай потребує російського посередництва.

 

Але раніше ця матриця також активно використовувалася: Гітлер для західного світу був «злим варваром», якого переміг «хороший варвар» Сталін (і через це «хорошому варвару» багато чого простили); у середині ХІХ століття для європейських монархій «злим варваром» були революційні рухи, які допоможе перемогти «хороший варвар» – Російська імперія; ще раніше «злим варваром» був Наполеон (його переміг Александр Перший) чи турки, яких значно послабила Єкатерина ІІ.

 

У цьому образі «хорошого варвара» Росія прагне виглядати достатньо «варварською», щоб залишити за собою простір для своєї сваволі: мовляв, оскільки Захід потребує Росїї у боротьбі зі «злим варваром», він не має чіпати Росії в її володіннях, не має чіпати ведмедя в його «тайзі». Адже будь-який «хороший» варвар може в певний момент стати «злим» варваром – і тоді цивілізації буде вкрай складно.

 

Саме навколо цього феномену «зоополітики» простежується найбільша відмінність логік західного світу і «русского мира» на початку ХХІ століття. Після Другої світової війни західний світ прагнув відмовитися від логіки «соціального дарвінізму», яка призвела до криз fin de siècle, потім до Першої і Другої світових воєн. Замість метафори «людських джунглів», де виживає найбільш пристосований, Європейський континент почав рухатися за логікою «гри з позитивною сумою», де виживати мають не найбільш пристосовані, а всі, незалежно від свого походження, рівня добробуту, віку, статі, здоров’я тощо.

Кремль сьогодні мислить інакше: за логікою «гри з нульовою сумою», де ти з’їдаєш або тебе з’їдають, ти перемагаєш або тебе перемагають, ти страждаєш або змушуєш страждати. І навіть більше: він часто мислить за логікою гри з «негативною сумою», де ти знаєш, що точно втратиш, зазнаєш ран, але віриш у те, що твої рани будуть меншими, ніж рани супротивника.

 

Проблема ж полягає в тому, що західний світ часто говорить з Росією за логікою «гри з позитивною сумою», а Росія йому відповідає за логікою «гри з негативною сумою». Захід шукає компромісів, поступок, перебуває в пошуку геополітичних транквілізаторів; проте кожна спроба подібних поступок читається Кремлем як вияв слабкості – і стимулює його до подальших атак, як краплі крові стимулюють вампіра. Захід намагається «не провокувати» Росію, але саме ця спроба «не провокувати» і є тим, що провокує Росію.

 

Це цікаво впливає і на взаємні образи один одного, які мають Захід і Росія. Як ми вже бачили, у XVIII столітті Росія – і Східна Європа загалом – поставала передусім як «хороший варвар», із притаманними йому варварськими тенденціями, зокрема браком освіти, тиранією та підвищеним градусом насильства. У ХІХ столітті цей образ великою мірою зберігся, але він був доповнений іншими: образами Росії як країни «великої літератури» та «великого мистецтва», а отже, здатної на значно гострішу та витонченішу чуттєвість, ніж країни Заходу.

 

Достоєвський, Толстой, Чехов, Чайковський, Стравінський та багато інших допомогли цей міф створити (хоч, можливо, ця підвищена чуттєвість була тільки реакцією на високий рівень жорстокості російської політики та російського суспільства), що частково затінило інший, садистський, бік російської політичної культури.

 

Відтоді Росія стала для західного світу емоційною альтернативою. У ній шукали не так іншої реальності, як інших почуттів. У ХІХ столітті шукали особливої «російської душі» – на перший погляд, чуттєвішої, глибшої, парадоксальнішої і нелогічнішої, ніж «європейська душа». У ХХ столітті шукали вже особливого «соціального тіла»: для багатьох європейських інтелектуалів СРСР був утопічною ілюзією суспільства, де люди відчувають себе єдиним тілом, тобто відчувають своє ставлення один до одного, до світу речей та до праці без відчуження.

 

Сьогодні, однак, Росія вперше перестала бути для Заходу якоюсь особливою емоцією. Її емоційні та чуттєві дари вичерпалися. Ріки «російської душі» та «суспільства без відчуження» висохли, та й текли вони передусім в уяві самих європейців. Росія сьогодні не пропонує Європі нічого, окрім холодного, прагматичного і раціонального розрахунку – тобто те, проти чого вона завжди боролася – від Хомякова до Тютчева, від Соловйова до Ерна, від Блока до Солженіцина. Сьогодні Росія пропонує тільки гроші, газ – і трохи тваринних інстинктів. Жодної «душі» – тільки матерію.

 

Читайте також конспект лекції Володимира Єрмоленка про есеїстику

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект