фрагмент

Як Вінграновський разом зі Стейнбеком полювали на леопардів в Африці

04.08.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

М. Слабошпицький «Тіні в дзеркалі. (Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури)». – К.: Ярославів Вал, 2018

Невідомі замальовки про життя українських письменників надзвичайно цінні, особливо, якщо вони написані очевидцями тих подій. Майстер біографічного жанру, літераторознавець і публіцист Михайло Слабошпицький цього разу написав про сучасників. У книзі «Тіні в дзеркалі. (Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури)» будуть біографічні нариси про Івана Миколайчука, Емму Андієвську, Івана Кошелівця, Олеся Жолдака, Олеся Завгороднього, Івана Корсака та багатьох інших.

І таких книжок ніколи не буде забагато, адже звідки читачі мають дізнаватися про невигадані факти біографій своїх улюблених героїв. В  уривку з книжки, який надало видавництво «Ярославів Вал», йдеться про американського письменника Джона Стейнбека і його несподівані пригоди в Москві й ще несподіваніші в Україні, навіть без його участі.

Попереджаємо: це буде весело. 

 

…Якось Віталій Дончик мені зізнався, що замолоду мав у планах – окрім критики – писати й оригінальні твори. Навіть розповідав сюжет давно виношуваної п’єси (якої немає і до сьогодні). Він справді цілковито «розчинився» в літературознавстві. Але я все ще не втрачав сподівання спровокувати його на мемуари. Може, саме ця історія про Джона Стейнбека і невпольованих леопардів в Африці (до якої має опосередкований стосунок і Дончик), стане в цьому сенсі для нього каталізатором, – думав я.

Але, розповідаючи про Стейнбека, він не уник би докладно зупинитися на особі Вінграновського. І не тільки тому, що мав глибоку адорацію до поета, приязнився з ним і часто про нього писав. Вінграновський, звичайно, – окремий, часто майже екзотичний сюжет у біографіях багатьох літераторів. (Дехто, набиваючи собі ціну, аж надто перебільшує своє значення в житті Вінграновського, оскільки йому могло пощастити випадково опинитися десь тільки на маргінесі буднів поета.)

 

Дончик мав із Вінграновським не тільки чуття однієї генерації. Не випадково ж він часто в суперечках про літературу і спосіб життя літератора апелював до імені Вінграновського або ж цитував і цитував його поезію, очевидно насолоджуючись магією його слова. (…)

 

На жаль, цієї історії вже ніколи не буде в Дончиковій інтерпретації.

 

Є в Джона Стейнбека не надто відома книжка «Російський щоденник», що її він написав 1946 року, коли побував в СРСР у ролі кореспондента. До речі, Кремль ще раніше почав пригрівати американського письменника, прагнучи зробити з нього троянського коника комунізму в Штатах.

 

У Союзі видавали – і великим накладом – його книжки, його запрошували в СРСР і приймали з усіма можливими почестями. Стейнбек мав удома репутацію письменника лівих переконань і тому він так приваблював кремлівських кормчих, які намагалися примножити в усьому світі лави тих, кого називали «корисними ідіотами». Візит 1964 року був уже четвертим вояжем американського письменника до СРСР.

 

У «Російському щоденнику» Стейнбек дуже співчутливо пише про Україну, яка особливо постраждала у війну. Звичайно ж, Стейнбек захотів знову побувати й в Україні. Але спершу була Москва. Стейнбека водили на передові підприємства на штиб заводів «Червона синька» або «Соціалістичний унітаз», спеціально призначені для цього робітничі активісти розповідали, як успішно, вони будують комунізм. Повсюдно Стейнбек був із супроводом, із почесним конвоєм, а він, очевидно, хотів сам скрізь походити, поспілкуватися з геть випадковими людьми, які не проінструктовані про те, як на що відповідати і як поводитись. Однак «хвости» не полишали Стейнбека навіть і пізно ввечері.

 

Увечері в готелі, виглянувши з номера в коридор, він побачив свого «сторожа». Письменник швидко придумав, як його обдурити. Стейнбек скинув парадний одяг і нап’яв на себе піжаму. Мовби випадково, продефілював у такому вбранні коридором. «Сторож» позіхнув, дивлячися на нього, й зник. Пішов спочивати.

 

А Стейнбек переодягся знов і вже за хвилину сідав у трамвай, який їхав у невідомому напрямку. Певно, письменникові хотілося поподорожувати вечірнім містом. Але він недовго їхав, бо незабаром трамвай прибув на кінцеву зупинку. Кондукторка мало не виштовхувала Стейнбека, і йому довелося вийти в темне завечір’я, освітлене тут єдиною підсліпуватою «лампочкою Ілліча». Зупинка була біля якоїсь новобудови. Стейнбек нерішуче вистоював, прихилившися спиною до стовпа, й думав, куди б його йти. Аж тут із темряви прямо до нього підвалили двоє вельми підозрілих суб’єктів. Можливо, він подумав, що вони – радянський відповідник американських гангстерів, бо один із них ультимативно зажадав од нього: «Рубль!» Так, як його американські колеги вимагають: «Бакс!»

 

Він не опирався й не дискутував. Швиденько витяг купюру й віддав суб’єктові в жадібну руку. Другий чолов’яга лишився його стерегти, а перший із грошима хутко зник. Але за якусь мить він знову з’явився, вже з півлітрою. Дістав з кишені гранчак, щедро хлюпнув у нього й простяг Стейнбеку. Пий, мовляв. Той подумав, що це якийсь серйозний радянський ритуал і не посмів опиратися. Вихилив горілчане пійло й, мов риба на суші, важко зазіпав – повітря йому явно не вистачало.

 

Далі сюжет із рублем і пляшкою горілки знову повторився, і Стейнбек знову мусив вихилити йому налите. Клюкнули і його співпляшники, які, побачивши, що їхнього третього вкрай розвезло, покинули його там напризволяще. А він сів, зіпершися спиною на стовп і вже не міг устати.

 

Можна тільки уявляти, що почувалося й думалося тоді Джонові Стейнбеку, коли він – вже не надто здоровий літній мен, – стиснутий залізними клешнями Бахуса, силкувався звестися на рівні. Очевидно, готель, де його чекала привчена до всіх чоловікових фанаберій дружина, уявлявся йому щасливим островом у морі небезпек.

 

Під цю пору побіля нього несподівано з’явився цілий натовп людей. Можливо, вони йшли з нічної зміни або з кіно. Хтось із них звернув на Стейнбека увагу. Заговорив до нього. Той у відповідь щось мимрив англійською.

 

Розмова була приблизно така.

 

– Райтер… Амерікан… – сказав Стейнбек.

 

– Письменник, американець, – авторитетно пояснив мовець іншим.

 

– А хто саме? Як його прізвище? – запитав хтось із натовпу.

 

– Хемінгуей? – зблиснув літературною ерудицією співрозмовник.

 

Стейнбек чомусь відповів:

 

– Хемінгуей.

 

Можливо, він подумав, що його запитують, чи з тієї країни цей письменник, або щось у цьому дусі.

 

– Це – Хемінгуей!.. – приголомшив усіх новиною кандидат у поліглоти.

 

Неподалік змайнув вогник таксі:

 

Публіка кинулася йому напереріз.

 

Машина зупинилася.

 

– Там Хемінгуей п’яний валяється, – схвильовано сказав хтось водієві.

 

– Хемінгуей?!.. П’яний?..

 

– Так! І п’яний, як чіп.

 

– Ого!

 

Не хочеться думати, що через цю серйозну причину вони викинули з машини пасажира.

 

Відомо, що Стейнбек опинився в салоні таксі й на запитання водія назвав готель: «Інтурист».

 

Іноземців у ті часи в СРСР поселяли лише в «Інтуристі».

 

Очевидно, відстань не була аж така далека, бо коли водій довіз пасажира до місця призначення, то показав на лічильник: «Рубль».

 

– Ноу!.. – благально мовив пасажир і мало не заплакав.

 

Звичайно ж, він сприйняв те слово як запрошення до ритуалу випивки…

 

Цю історію ніхто не описав, а мені не хочеться, щоб вона вмерла. Я колись чув її з різних уст. І виклав тут так, як воно запам’яталося. І хоч я не був самовидцем тієї історії, все ж смію сподіватися, що ви отут прочитали не апокриф, а справді бувальщину. Хіба що якісь подробиці в ній, що і як тоді відбулося можуть у різних оповідачів не збігатися. Але хто вже сьогодні те проревізує?

 

А в Києві Стейнбека теж приймали за найвищим розрядом. Всемогутній Олександр Корнійчук планував намовити американця вдвох із ним звернутися до всіх письменників світу з якоюсь відозвою. Уявляєте цей дует? Стейнбек і Корнійчук?

 

Стейнбекові тут наливали й наливали. Корнійчук солодкоголосо затостував Стейнбека до знепритомнення. Та не подужав наш драмороб утягти американця в авантюру. Це вже потім, коли американець поїхав, не виправдавши Корнійчукових сподівань і нічого з ним не підписавши, Корнійчук розводився з усіх трибун: чекаємо, мовляв, Стейнбека московським поїздом, але ще до його приходу на пероні київського вокзалу пішов запах Стейнбекового перегару…

 

Стейбекові склали спеціальну культурну програму. Він побував у Музеї Тараса Шевченка. Кажуть, слухаючи історію життя поета, Стейнбек заплакав. Плавав він кораблем і до Канева на могилу Шевченка. Супроводжував його Олександр Корнійчук, який усе підбивав підпилого Стейнбека створити з ним ідейний дует.

 

У Києві Стейнбек виявив бажання зустрітися з молодими письменниками. Це були шістдесятники. Коли йому представляли поета й актора Вінграновського, Стейнбек попрохав його почитати вірші. Вінграновський почитав. Перекладач шарпнувся якось перекласти, а точніше сяк-так переказати, бо ж поезію, як відомо, точно перекласти просто неможливо. Стейнбек зупинив його. Мовляв, не треба – я зрозумів: це – справді поет. Не рядовий поет.

 

Я все сподівався, що цей сюжет опише Віталій Дончик, який був за перекладача на зустрічі українських письменників зі Стейнбеком. Взагалі, Москва прислала з американцем, свого тлумача, але він виявився цілковито безпорадним, оскільки уявлення не мав про українську мову. І тоді його обов’язки перебрав на себе Віталій Дончик, який свого часу закінчив іноземну філологію. Може, думалося мені, я спровокую його оглянутися пам’яттю на той епізод біографії, і ми матимемо цікавий мемуар.

 

За кілька років по тому Вінграновський знімав в Одесі фільм «Ескадра повертає на захід». У вільний од зйомок час з’являвся на березі моря в супроводі гурту молодих кандидатів у літературні генії, які невідривно дивилися йому в рота. А він то читав вірші, то баляндраcив. А то якось напідпитку поділився з ними новиною. Мовляв, одержав листа від Стейнбека, який запрошує його поїхати з ним в Африку полювати на леопардів. Тому оце він і прийшов попрощатися з чесним товариством перед далекою дорогою…

 

Та й поїхав до Києва. А прекрасна легенда стрепенула крилами й полетіла аж у майбутнє.

 

Легенда про те, як Вінграновський разом із прихильником свого таланту Стейнбеком полював на леопардів у самій Африці.

 

Читайте також: Криве дзеркало біографій: три розмови про митців

 

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект