Book Forum-2019

Зафіксувати, щоб не забути: як осмислювати шістдесятників

17.01.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Сьогодні в Україні мало хто уявляє, як це – говорити пошепки у власній квартирі, не мати можливості вільно висловлювати свої погляди, а за власну думку опинитися у таборах. Лише сорок років тому атмосфера страху і відсутності свободи слова була звичним явищем у тодішньому Радянському союзі. Тільки невеликі групи інтелектуалів не боялися обстоювати свою позицію, за що відбували довгі терміни ув‘язнення.

Про те, чи настав час по-нову дослідити дисидентський рух в Україні та як саме його осягають науковці сьогодні, дискутували учасники розмови «Шістдесятники, дисиденти: спроба осмислення явища», яка відбулася у межах 26-го Book Forum.

 

Ростислав Семків

Літературознавець, лектор, перекладач, директор видавництва «Смолоскип», доцент Національного університету «Києво-Могилянська Академія», член Комітету з Національної премії ім. Шевченка. 

Я б хотів би бути трохи більш оптимістичним у двох моментах. З одного боку, ми ризикнули видавати дослідження, які стосуються дисидентського руху, і ми думаємо, що потроху-потроху це також варто рухати. Але більшість того, що друкує «Смолоскип» – це мемуаристика, і це велика кількість різнопланових видань: і спогади генерала Петра Григоренка, спогади Ірини Жиленко, Світлани Кіриченко і її спогади окремо про Василя Стуса «Сад піднебесний», спогади про Аллу Горську, про Ніну Марченко, про маму Василя Симоненка.

 

Звісно, найважливіше для нас – зберегти цей корпус мемуаристики, бо це свідчення з перших вуст і це цілий материк поглядів на те, що відбувалось у той час.

 

Це можливість не лише мати якусь інформацію (бо зрозуміло, що історична інформація може і в інший спосіб приходити до читачів), але це так само спосіб осягнути атмосферу і ауру того часу, яка дає змогу краще зрозуміти мотивацію.

 

Насправді дисидентський рух з точки зору людей, які працювали в цій епосі, виглядає дивним. Це якась невелика жменька людей, яка думає інакше і настільки вперта у тому своєму думанні, що не боїться іти на колосальні жертви для того, щоби відстоювати свою точку зору.

 

Зрозуміло, що в той час, коли спільнота більш-менш ліберальна, уявлення про виклик, який постає перед такими людьми, віддаляється, і сила вчинків, на які вони здатні, стає менш зрозумілою.

 

Бо немає цієї ситуації тотальних тиску і переслідування. Історії про те, що вдома не можна перемовлятися, чи на якій друкарській машинці ти б не передруковував текст, відповідні органи будуть знати, на якій саме машинці це було зроблено. Тому «Смолоскип» намагається привернути увагу до цього феномену і якось спробувати поширити ці ініціативи й серед молоді, й через наш молодіжний семінар, і підтримуючи дослідників, які роблять кроки до осмислення цього феномену. 

Йосиф Зісельс

Громадський діяч, співпрезидент Асоціації єврейських організацій та общин (Ваад) України, голова Генеральної ради Євроазіатського єврейського конгресу, виконавчий віцепрезидент Конгресу національних громад України. В радянські часи – учасник дисидентського та правозахисного руху, член Української Гельсінської групи, політв’язень.

Я не дослідник феномену дисидентства. Я учасник цього руху з кінця 1960-х до кінця совєцької влади. Але, як я кажу, дисидентів колишніх не буває. Це стан характеру і стиль життя.

 

Про це можна багато говорити, але досліджувати, на мій погляд, ще рано, бо ще немає тієї часової дистанції до феномену, щоб дивитися на нього з різних боків і досліджувати досить об’єктивно. Ще є багато живих дисидентів, а коли є живі люди, то досліджувати їх і їхні зв’язки та ідеї ще рано. 

 

Я тільки зараз був на презентації книжки Георгія Касьянова, яка також про дисидентів. Але ця книжка дуже стара, він був чи не єдиний, хто в 90-ті роки працював в архівах колишніх КДБ. Він тоді, 25 років тому, видав книжку, яка зараз перевидана практично без змін. Він сам каже, що зараз він писав би інакше про це. Він писав ще молодим, зараз він вже літня людина, і його бачення світу, України й дисидентів дуже сильно змінились.

 

З Михайлом Горинем, який після повернення оселився у Львові, ми не могли розмовляти вдома, бо все прослуховувалось. Як це пояснити сучасній молоді? У нас були спеціальні блокноти, і коли ми були вдома, ми переписувались, і там одразу щезало те, що ти написав, коли ти перегортав сторінку. Щоб поговорити, ми виходили на вулицю і ходили так, щоб точно знати, що за нами ніхто не ходить. Це неможливо передати. Це треба пережити, але чи треба це переживати всім, я в цьому не впевнений. Ця епоха відійшла, але для того, щоб молодь мала імунітет проти повернення певних поглядів, які можуть породити те страшне комуністичне буття, треба щось з цим робити. Тому я дуже вдячний видавництвам, які це роблять. Ці книги потрібні, але я не знаю, чи їх читає молодь, чи вона взагалі знає слово «дисиденти». Я вже сьогодні стикнувся з тим, що мені надає право бути таким скептичним, бо я входжу в ініціативну групу «1 грудня». Коли ми звертаємося до суспільства моральності та духовності, ми не знаємо, чи багато людей розуміють ці аспекти нашого буття.

 

Читайте також: Явище шістдесятництва: між літературою і націєтворенням

Елеонора Соловей

Літературна критикиня, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка, членкиня  Національної спілки письменників України та Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу.

Це наш обов’язок перед нащадками, щоб все було зафіксоване. Як назвала Михайлина Коцюбинська свою працю про епістолярні тексти – «Зафіксоване і нетлінне».

 

Наприклад, робота Олега Рарицького «Партитури тексту і духу (Художньо-документальна проза українських шістдесятників)» дуже хороша саме тому, що, мабуть, рано з тим матеріалом працювати, бо він ще продовжує прибувати. Автор свідомо іде на те, що він всього не охопить, адже якісь тексти тільки віднаходяться. Він зробив достатньо успішну спробу теоретичного осмислення нефікційної літератури. У дослідженому матеріалі дуже велике місце займають етичні питання, і це зобов’язує дослідника до якоїсь етичної дисципліни, чіткості.

 

Чи треба говорити про те, як це важливо у добу постправди? Етичні уроки дисидентів, їх особливе відчуття відповідальності за кожен свій крок та слово – дуже цінні для нас і майбутнього, яким би воно не було.

 

Моя найновіша книжка «Софія Буняк. Калейдоскопи долі». Коли я навчалась в аспірантурі у Москві в літературному інституті, я познайомилась з цією авторкою, Софією Буняк-Шумиловою. Їй зараз 87 рік. Це основне покоління, хребет руху шістдесятництва як ширшого явища. Це українка родом з Лановеччини. Її спіткала доля багатьох з її покоління. Вона вступила до Львівського педагогічного інституту, але не встигла закінчити перший курс, як її засудили. Коли після смерті Сталіна вона повернулась додому, виявилось, що це тавро, а реабілітації не було. Звільнення аж ніяк не означало повернення до нормального життя. Вона залишалась з тавром «ворога народу», не могла нікуди влаштуватися, про повернення до навчання теж не було мови. Згодом повернувся із тих віддалених місць її товариш по засланню, москвич, який запропонував їй допомогу. Вона поїхала до Москви й там з ним одружилася.

 

Але її довічний іспит на вірність собі й краєві становить надзвичайно цікавий урок. Тим більше, що її вільна мемуарна розповідь, з одного боку, добра література, а з іншого – це свідчення, навіть документ. Сама вона проявила добрий смак і хороший стиль. Вона пише про зовсім незнаного письменника, уродженця Крем’янеччини Даушкова, невідомого настільки, що це примушує гірко думати про цілі сузір’я тих непомічених, втрачених, нереалізованих. Вона його спонукала більше писати, хотіла підбадьорити, підштовхнути щось надрукувати, але це ніяк не вдавалось. У нього були тільки писані від руки рукописи. Друкарська машинка була річчю недосяжною і не цілком безпечною, тому що вона розглядалась у судових справах як множинна техніка.

Олексій Сінченко

Літературознавець, кандидат філологічних наук, головний редактор серії «Постаті культури» видавництва «Дух і Літера», професор Київського університету ім. Бориса Грінченка.

Ми також пробуємо прославити цю спадщину із думкою про те, що сучасний читач не дуже перейнятий ані проблемами дисидентства, ані пошуками й читанням текстів. Тож перше, що спало на думку (це була ініціатива Леоніда Фінберга), підготувати якусь антологію, яка б вибудувала панораму дисидентського руху і представила б сучасному читачеві бодай побіжно якісь орієнтири на те, що це за явище і з чим воно має справу. І ось вийшла така антологія («Дисиденти: Антологія текстів»). Тут представлені панорамні тексти, які розбиті на певні рубрики. Є поезія, є певні заяви, які мали розголос, свідчення про табори, про психлікарні, про заслання. Так само представлена рефлексія дисидентів на свій рух, а також останні слова на суді, які вони виголошували.

 

Тому ця книга буде дуже хорошим підмурівком для тих, хто починає цікавитися дисидентським рухом. Вона щонайменш декларативна. Ми намагалися поєднувати якісь актуальні аспекти визвольного руху і водночас представити естетичні тексти, скажімо «Заповідник імені Берії» Валентина Мороза чи «Більмо» Осадчого, тобто ту есеїстику, яка може розвивати українських інтелектуалів не лише в межах нашої країни. Минулого року ми презентували цю антологію на Book Forum.

 

Також ми видали Листування Євгена Сверстюка і Валерії Андрієвської – чоловіка і дружини. Це десятирічна оповідь про той бік тюрем і заслань, а також атмосферу Києва, в якій перебували дружини дисидентів. Тема фактично не висвітлена, бо дослідники якось менше переймаються проблемами дружин. Колись, читаючи одне з інтерв’ю Йосипа Зісельса, мене вразила фраза, що дисиденти відчувають провину перед рідними. Я раніше не дуже осмислював цей аспект, але тепер розумію, що це важливо. Це одне з тих видань, де присутній діалог дружини й чоловіка. Якщо ви хочете отримати психологічний портрет того часу, це видання буде хорошим джерелом.

 

Читайте також: Як Вінграновський разом зі Стейнбеком полювали на леопардів в Африці

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект