ВСЛ

Азіятський ренесанс: Чапай і Коробчук про перемогу дикого степу

04.02.2019

Тетяна Петренко

Тетяна Петренко

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

У сучасній літературі є два образи України. Перший відсилає до австро-угорського міфу, цього втраченого західноукраїнського раю, де всі неодмінно говорили екзотичною мовою, а атмосфера була кавово-ламповою, вишуканою й вінтажно-еротичною. З цим образом тільки одна біда – це зразкова кітчева картинка, яка має мало спільного з Україною реальною.

А от інший образ країни відсилає нас до естетики руїни, безмежного степу кочівників, де так і напрошується вигадана 100 років тому Миколою Хвильовим концепція «азіятського ренесансу». І сучасна українська проза подає нам не лише підкреслено солодкий європейський впорядкований і вишуканий космос, а й оцей дикий азіатський хаос, про який сьогодні й поговоримо.

 

Павло Коробчук. Ключові клапани

Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 320 с.

 

Спроби написати історію незалежності, а ще краще – міфологізувати знайомий історичний період тривають. Щоправда, здебільшого письменники вписують цей етап у більше полотно родинної саги, цим самим демонструючи, що світ не було створено в 90-ті й у нас існує певна тяглість традиції (як, наприклад, це робить Вікторія Амеліна в «Домі для Дома» чи Жанна Слоньовська в «Домі з вітражем»). Та в новому романі Павла Коробчука все дещо інакше. Спроби витягнути логіку 90-их – 2000-их з ХХ століття не буде. Зате буде несподівана і місцями вдала спроба пов’язати історію незалежністю з… (барабанний дріб!) кочівницькими практиками прадавніх часів.  

Отже, на початку не було нічого, лише великий дикий степ (пост)радянської України й химерне обрядове дійство: веселий натовп іде містом з порожньою труною, в якій несуть символічний труп минулого, щоб назавжди його поховати. Цей обряд відрізає пуповину потенційній часовій тяглості: минуле назавжди поховають у відведеному для нього степовому кургані. Натомість буде перший день від створення світу і tabula rasa 90-х.

 

Четверо друзів дитинства із провінційного містечка (Ян, Денис, Юра, Віта) ростуть у перші роки незалежності, грають на різних музичних інструментах, спостерігають віялові вимкнення світла, чекають на батьків із закордонних заробітків та переживають усі інші ключові досвіди й проблеми цього історичного періоду. Вони є нащадками радянських кочівників, а сліди цієї ментальності весь проявлятимуться в їхній поведінці. Скажімо, підліткові пограбування квартир двома із цих друзів подаються як набіги сучасних варварів. Та й історик, якого вони пограбували, розмірковує, що вчинений щодо нього акт – типовий вияв кочової ментальності половців, які досі живуть у великому степу і ще не звикли до того, що в них може бути дім.

 

Тож розпад СРСР – це великий історичний перехід, який символізує кінець столітніх блукань українських кочівників і початок нового осілого життя.

 

Щоправда, ця лінія розлому залишиться у книзі неопрацьованою. З одного боку, Коробчук натякає: Україна, 90-ті та все, що відбувається за часів незалежності – це новий виток давньої історії України. В героїв спрацьовують сліди кочівницької психології й зароджується відчуття, що вони перейшли до іншого способу життя. Та й героям книжки випадають архетипові ролі: співця, воїна, дами в біді. А з іншого боку текст перемикається на революційну романтику новітньої історії України, за якою весь цей міфологічний шарм дикого степу губиться.

 

З огляду на назву роману, можна здогадатися, що ці четверо – це також клапани серця епохи. І, здається, тут автор навмисне чи випадково протягує одну відому усім історію. Ту, де батько збирає своїх дітей і змушує їх ламати тростини разом і окремо, пояснюючи їм, мовляв, разом вас не зломиш, а от кожного окремо… Розійшовшись в різні напрямки, цих друзів дитинства дійсно добряче ламатиме – підліткова наркоманія, пограбування квартир, туберкульоз, посттравматичний синдром. Звісно ж, особисті проблеми героїв збігаються з ключовими переломами в країні. Скажімо, щойно в Яна виявляється туберкульоз – тоді ж починається Помаранчева революція. І в ці ключові моменти життя країни ці однокласники неодмінно перетинатимуться. Бо ж «натруджене серце епохи» має битися й функціонувати, ганяти кров і не давати таким чином країні, серцем якої вони є, померти.

 

Ну і з огляду на те, що цій четвірці випало бути речниками своєї епохи, то на окрему увагу заслуговує спосіб, у який вони говорять.

 

Річ у тім, що, здається, топос фейсбучного поста дійшов до свого наступного етапу еволюції: герої цієї книжки думають і говорять не діалогами, а довгими полотнами фейсбучних постів. Зрештою, «Ключові клапани» – це спроба написати епос. А всі епічні герої вміють виголошувати довгі, пафосні й не дуже реалістичні промови.

 

А оскільки на цих чотирьох Коробчук вішатиме всі провідні національні місії та ролі за чверть століття, варто уточнити одну деталь. На момент коли в одного з 4 друзів з’явиться син Аскольд, матиме сенс перепитати в цього тексту: Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь, то це весь час були ви? Бо тоді весь відведений героям пафос (як і перехід від кочівництва до осілого способу життя) і справді має особливе значення. Хоча цей момент губиться за шарами революційного пафосу та епічними полотнами монологів фейсбучного типу.

 

Читайте також: «Чьо» // Павло Коробчук. Гоповідання.

 

Артем Чапай. The Ukraine

Чернівці : Книги – ХХІ, 2018. – 240 с.

 

Знайомі оцінки української дійсності натякають, що більшість життєвих практик мешканців цієї країни неправильні, (варварські!), світогляд пострадянський, далекий від європейських норм, і що треба жити інакше (цивілізовано!) – вчасно платити податки, не бити своїх дітей, критично ставитись до всього почутого чи прочитаного зі ЗМІ. Натомість сьогодні виникає більше відсторонених безоцінкових спостережень дійсності. І збірка репортажної прози про життя в різних географічних і соціальних куточках України Артема Чапая «The Ukraine» продовжує цю терапевтичну традицію.

До слова, вона нагадує іншу минулорічну новинку, «План порятунку України» Леся Белея. Тільки якщо Белей весь час іронізує і постьобує своїх персонажів, то Чапай зачудовано дивиться на них як на мешканців казкового світу. І якщо поглянути на «The Ukraine» не як на чистий репортаж (бо подані тексти – це, безумовно, змішання фікшну з нон-фікшном), то отримуємо таку картинку.

 

Жив-був собі інтелігент із Галичини, але одного дня він сів на свій мотоцикл і поїхав у казкове потойбіччя України – тобто в усі ті місця, куди ніхто не їздить з туристичною метою (та й просто ніхто без вагомих на те причин не їздить). Не дарма ж Україна прописується тут не кирилицею, а латинкою, та ще й з нетиповим для країни артиклем the Ukraine. Та й герой книжки – не усі. У нього виняткова мета, яку він постійно повторює усім випадковим зустрічним мешканцям усіх закапелків України – він має пройти свій шлях цим казковим царством до кінця. І для нього це не інтелігентська примха, а ритуальна ініціація. Зустрічні люди уважно слухають цього дивовижного прибульця й дивляться на нього, як на казкового Івана-дурня (бо тільки дурень отак необачно й наївно заповзе в ці забуті богами місця).

 

Та й постійне підкреслювання як самим оповідачем, так і всіма зустрічними людьми того, що він інтелігент – важливий ідентифікаційний маркер. Це ніщо інше, як наголошення, що він у цьому казковому просторі the Ukraine чужий та інший.

 

Як у казках Баба-Яга винюхує героя казки й таким чином дізнається, що він нетутешній, так і оповідача книжки видає себе мовою, поведінкою і передовсім родом своїх занять. Він тут рівно настільки, щоб осягнути важливу буттєву істину й пройти свій ритуал до кінця.

 

Інколи оповідач, як і всі казкові герої, потрапляє в халепи, з яких він не може вийти сам. І тоді йому на шляху трапляються казкові помічники. Як ті двоє випадкових Антонів десь посеред поруйнованих доріг Запорізької області, які полагодили ланцюг на його мотоциклі. Це той момент книжки, в якому хочеться спитати автора: а це точно репортаж? точно не фікція? Скільки могло і мало б бути не таких художньо красивих моментів, в яких по дорозі не трапився жоден казковий помічник?

 

Та закони жанру торжествують. Якщо ти мандрівник фантастичним потойбіччям країни – тобі неодмінно трапляться твої казкові помічники.

 

От так герой блукає Україною, досліджує її найвіддаленіші й найменш доступні куточки, рахує всі тридев’яті царства і навіть інколи знайомиться із їхніми панами й володарями. І мова не тільки про родича депутата, який влаштував своїй донці виставку фотографій («Вундеркінд в інтер’єрі»). Чапай так само представляє нам сталкера Маркіяна як головного володаря Зони («Мармелад») або ж охоронця в горах, оповідача історій про ведмедів, який справляє враження якщо не володаря верховин, то принаймні міфологічного сторожа («Пан Іван і три ведмеді»).

 

А потім за законами жанру оповідач має повернутись назад, у свою звичну реальність, пройшовши ініціацію до кінця (ні в кого ж не виникли сумніви у призначенні цього шляху?). І саме це і стається: читачі отримують прикінцевий однойменний текст «The Ukraine», де прописуються усі висновки оповідача. І це апофеоз любов до хаотичного українського соціального й географічного ландшафту саме в такому вигляді, в якому він існує. Надивившись у своїх мандрах на розбиті дороги, на продавців дешевої кави у придорожніх кав’ярнях, наслухавшись різної мови, різних історій він, як і все більше авторів, показують, що цю дійсність можна не лише критикувати як неправильну, а осмислювати її логіку та любити її специфічну екзотику.

 

Та й оскільки ініціація пов’язана із дорослішанням, Чапай пропонує подорослішати кожному із нас, прийнявши українську поруйновану й хаотичну дійсність замість замилування нереальною кітчевою картинкою України європейської, на яку він, до слова, ніде у своїх мандрах так і не натрапляє.   

 

Читайте також: Коцарев, Лозинський, Прохасько: пошуки нових концептів

 

Авторка: Тетяна Петренко

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект