Деніал Сміт. Думати, як Барак Обама

Арт-критик, лауреат Пулітцерівської премії Себастьян Смі зібрав під однією палітуркою історії про чотири пари легендарних митців: Мане й Деґа, Пікассо й Матісса, Поллока і де Кунінґа, Фройда і Бекона. Це історії про суперництво й ревнощі, сліпі амбіції й богемне життя, а найголовніше — про видатну творчість і непросту дружбу між сильними митцями, які надихали один одного на подвиги — і штовхали один одного у прірву. Майстер іронії та психологізму, Смі розповідає про любов і ненависть між вісьмома легендарними постатями на тлі бурхливого мистецького життя ХІХ і ХХ століть, а також про те, до яких злетів і катастроф привела їхня дружба.

На початку 1906 року, запевняючи себе, що йому нічого втрачати, Анрі Матісс уперше прийшов до майстерні Пабло Пікассо. Він подався туди в товаристві своєї доньки Маргарити і брата й сестри Ґертруди та Лео Стайнів, американських євреїв, колекціонерів, які недавно перебралися в Париж.

Майстерня Пікассо була на другому березі Сени, на Монмартрі. Стояла весна. Їхня четвірка вирушила в дорогу пішки. Лео був високий, худорлявий, із тоненькою борідкою. Вони з сестрою вдягалися по-чудернацькому. Обоє носили сандалі зі шкіряними ремінцями, а Ґертруда любила вдягати мішкуваті балахони з коричневого вельвету. Маргариті, сором’язливій дванадцятирічній дівчинці, було ніяково йти у їхньому товаристві модною авеню де Опера. Але Стайни не зважали на інших.

Пікассо було двадцять чотири, Матіссу — тридцять шість. То був важливий період у кар’єрі обох художників — важливий у багатьох аспектах. Їхнє становище було нестабільне, але після років невдалих спроб і сумнівів обоє вперше відчули бодай тимчасовий успіх. Серед інших найбільше до цього покращення доклався Лео Стайн. За останні кілька місяців вони з Ґертрудою потоваришували з цими двома художниками — з кожним окремо, тому, зрештою, захотіли, щоб тепер Пікассо й Матісс зустрілися. Стайни прагнули започаткувати стосунки, які, на їхню думку, точно мали стати плідними.