Валентина Захабура. Лепрекони

Гадаєте, лепрекони — лише міфічні ірландські персонажі? А от і ні! Це жваві українські підлітки, які взувають до гімназії зелені черевики і називають себе спільнотою лепреконів. «Лепреконка» Наталя отримує листа від друга дитинства Антіна, і з нього довідується, що геть нічого не знає про людину, яка ще кілька років тому видавалася зрозумілою і найближчою.

Друзі-лепрекони потерпають від діставучих вчителів, які ні сі­ло ні впало можуть заборонити учням весну, від надмірної чи, навпаки, недостатньої батьківської уваги, від застарілих соціальних стереотипів. А ще — шукають себе, закохуються, хвилюються одне за одного й завжди готові прийти на допомогу і дати відсіч проблемам. Адже дружба — їхній найбільший скарб.

Дорослі так само бояться лоскоту, як і діти, принаймні мій тато точно. Його смикає на всі боки, Пухля стрибає довкола нас і гавкає. Зрештою, тато наступає Пухлі на лапу, той скавучить, а лист потрапляє мені до рук. Песика, звісно, шкода, та я поквапом шукаю ім’я відправника.