Макс Брельєр. Останні підлітки на Землі і Король Жахів

Це морська й чуттєва історія зростання та пошуку себе хлопця Містраля, що, подібно до сильного й непереборного вітру, на честь якого його й назвали, почувається самотньо й розгублено на своєму Чорному острові, королем якого він є. Та нікому не вдається приборкати його вольовий характер — ані татові, на якого він так схожий, ані мамі чи бабці. І немає для Містраля нічого кращого, ніж бути наодинці з морем і вірним псом Пінявкою та розкривати тисячі таємниць, що криються у хвилях… Так і триває аж до тієї миті, коли на острові з’являється маленька іноземка на ім’я Хлоя, що перевертає його життя. Їй не властиві жодні упередження, і завдяки їй Містраль відкриває для себе не тільки глибини моря, але й кохання.

Море й вітер того дня ніби з ланцюга зірвалися і, схоже, надумали проковтнути цілий острів. Сонце опускалося до обрію, пробиваючись крізь рвану завісу з хмар, а супроти скелястого стрімчака прямовисно злітали вгору чайки, кидаючи виклик дедалі сильнішому вітрові.
— Містраль, — мовив Сіско, — і то з тих гірших.
У море краще не виходити. Ймовірно, це його й порятувало, бо у темряві тієї ночі кілька човнів таки віднесло хтозна – куди, та й талану, звісно, йому теж тоді не забракло, адже він побачив народження свого первістка.
Серед ночі Антонія відчула біль, буря ж тим часом налітала на вежу так, що та аж двигтіла, шибки у вікнах деренчали, а світло маяка хиталося, наче ліхтар мав ось – ось звалитися під поривами вітру додолу. Сіско знай міряв кроками підлогу між ліжком і вікном: надіслати комусь звістку не було жодної змоги, та хоч би й була така змога, то море нині все одно розійшлося надто вже сильно…