історія

Історії без страждань не буває: як на території України виникла державність

22.08.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Петро Карлюк. Історія України, яку можна читати «без брому». Розвиток державності на українських землях. — Х. : Фоліо, 2020. — 424 с.

Книжка Петра Кралюка розкриває історію державних змін на теренах України від прадавніх часів до нашого сьогодення. Усупереч висловлюванню відомого українського письменника і політика початку ХХ ст. Володимира Винниченка, мовляв, не можна українську історію читати без брому, тобто заспокійливого, автор акцентує увагу на тому, що бездержавність — явище, характерне для багатьох народів. Тому українці у своєму прагненні створити власну державу були далеко не одинокі. Проте, проживаючи в різних країнах і обіймаючи високі посади, вони зробили чимало для становлення, зокрема Угорського королівства, Речі Посполитої, Російської імперії, Османської імперії, і врешті-решт здобули свою державу.

В уривку з книжки ми дізнаємося про становлення державних утворень на території сучасної України.

Держава — це сукупність інституцій політичного, адміністративного, воєнного, судового, релігійного й культурного характеру, за допомогою яких здійснюється управління певною територією й населенням, яке проживає на ній. Поняття держава в різних народів має різну етимологію, яка відображує їхній політичний досвід. У Стародавній Греції державу іменували політією. Це слово походило від слова поліс, тобто місто. Приблизно те саме спостерігаємо в англосакських народів. І справді, на початкових етапах держави часто виникали як укріплені поселення (міста), що контролювали навколишню місцевість. Хоча не обов’язково. Треба мати на увазі, що існували різні типи держав. Державність полісного типу формувалася переважно в осілих, землеробських народів.

 

Дещо по-іншому здійснювалося її формування в народів кочових і морських. До того ж із часом державні організми зазнали значної еволюції. Існували й існують різні форми держав, які залежать від низки чинників: — розвитку технологій, зокрема інформаційних; — географічного становища; — економічної діяльності населення; — його етнічного складу та ментальних і культурних особливостей; — історичного й політичного досвіду народу. В українській мові утвердився термін «держава». Саме це слово має давньослов’янське походження.

 

У «Лексиконі словенороському» (1627) українського філолога Памво Беринди держава визначається як сила, вельможність або зверхність, а відповідником їй у грецькій мові є слово «кратос», тобто влада. У цьому ж словнику слово «державствую» трактується як паную, справую.

 

Термін же «держава» в сучасному розумінні прийшов до нас під впливом російської культури. У середньовічні часи державою називали символ влади московських царів у вигляді кулі, яка увінчувалася хрестом. Правителі Московії тримали державу в руках під час офіційних церемоній. Сам же цей символ перейшов до них від ромейських (візантійських) імператорів. Відповідно, у росіян держава персоніфікувалася з верховним правителем. Приблизно таке ж розуміння зустрічаємо в українців. Навіть зараз вони часто пов’язують уявлення про свою державу з особою президента. Щоправда, росіяни в плані персоніфікації державної влади й верховного правителя, схоже, пішли далі наших краян. Вони зазвичай мало вживають слово «держава», а переважно користуючись терміном «государство» — від слова государ, правитель. 

Також в українській мові були й інші терміни для означення держави. Наприклад, у текстах ранньомодерних часів зустрічаємо термін «панство». Його широко вживає автор анонімного твору «Пересторога» (початок XVII ст.). У зазначеному творі читаємо, що «поляці руськії панства [держави, князівства — прим. автора] поосідали»1 . Тобто держава — це сукупність панів, людей, що мають власність, доступ до влади. Таке розуміння відповідало духу шляхетської демократії, яка існувала в тогочасній Речі Посполитій. Також у ранньомодерних українських текстах зустрічаємо означення державного організму як «речі посполитої», що є буквальним перекладом латинського терміну республіка (справа народна). Можна говорити про наявність низки державних утворень на теренах України за період майже трьох тисяч років. Функціонували тут також ранні державні утворення, що не мали певних елементів державності. Зокрема, у ранніх державах не було сформованого адміністративного апарату й писаного права. Не чіпатимемо питання про Трипільську цивілізацію. Чи мали трипільці ранню державу — це питання. Писемних джерел, які б давали уявлення про неї, не збереглося.

 

Одними з перших ранніх держав на теренах України, про які є свідчення у писемних джерелах, можна вважати держави кіммерійців та скіфів. Про них, зокрема, писав Геродот у своїй «Історії». Те саме можемо сказати про ранню державу сарматів. Також першими державами на українських землях варто вважати грецькі міста-держави й елліністичне Боспорське царство. Частина українських земель входила до складу Римської імперії, а потім — імперії ромеїв, яку в нас звично іменують Візантією.

 

У період «великого переселення народів» на теренах України існувала низка ранніх держав. Це — держави готів, гунів, булгарів, слов’ян тощо. Згодом тут з’являються доволі розвинуті держави імперського типу — Аварський та Хозарський каганати.

 

Зрештою, у часи раннього Середньовіччя (у Х – на початку ХІ ст.) формується ще одна держава імперського типу, в якій домінантним було слов’янське населення і яка отримала назву Русі (в літературі часто для її означення використовується кабінетний термін «Київська Русь»).

 

Цій державі протистояли кочові протодержави печенігів та половців. Після Батиєвої навали 40-х років ХІІІ ст. частина земель Київської Русі опинилася під контролем кочової імперії Золотої Орди. Землі ж нинішньої Правобережної України входили до складу відносно незалежного державного утворення, яке варто було б називати Руським королівством, але яке в літературі традиційно іменується Галицько-Волинським князівством. Остання назва є кабінетним терміном і не має серйозної документальної підстави. Руське королівство можна розглядати як наступника Русі Київської. У середині ХIV ст. відбулася дезінтеграція Руського королівства. Його землі були захоплені Польським, Угорським королівствами, а також Великим князівством Литовським. На землях південно-східної частини цього державного утворення сформувалася Молдавська держава, де значну частину населення становили слов’яни, а державною мовою була руська мова на старослов’янській основі.

У ХV ст. відбулася дезінтеграція Золотої Орди. Її спадкоємцем стало Кримське ханство, територія якого розташовувалася в межах сучасної України. Ця держава опинилася під протекторатом Османської імперії. Сама ж ця імперія захопила землі на південних теренах сучасної України, створивши еялети Кефе, Сілістрійсько-Очаківський та Кам’янецький. 1569 р. за Люблінською унією відбулося об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського. Наслідком цього стало виникнення держави федеративного типу, яку називають Річчю Посполитою, тобто Республікою.

 

Саме тоді більшість земель, населених етнічними українцями, увійшли до складу цієї держави як підпорядковані Королівству Польському. Тоді на теренах Наддніпрянщини та Поділля, що були околицями Речі Посполитої, йшло формування нової соціальної спільноти — українського козацтва. У першій половині XVII ст. козаки заявили про себе в плані воєнно-політичному, піднявши кілька повстань і вимагаючи для себе більших привілеїв. Вони витворили військово-політичну структуру — Запорізьку Січ, яку дехто ладний трактувати як державу. Ця структура виникла поза Річчю Посполитою фактично в опозиції до неї. Вона стала зосередженням анархічних елементів, які не сприймали чинні тоді державні порядки. У середині XVII ст. відбулося масове повстання українських козаків під проводом Богдана Хмельницького. Унаслідок цього виникла Українська Гетьманська держава. Щоправда, вона так і не стала повністю самостійною.

 

Підсумком змагань кількох держав (Речі Посполитої, Московії, а також Османської імперії з васальним їй Кримським ханством) було розчленування Гетьманської держави, творення на її основі кількох автономних державних структур. Це Гетьманат на Лівобережній Україні (друга половина XVII — перша половина й середина XVIIІ ст.) під протекцією Московії; Гетьманат на Правобережній Україні (друга половина XVII ст.) під захистом Речі Посполитої; Ханська Україна (Ганьщина), яка існувала наприкінці XVII– XVIIІ ст. під протекцією кримських ханів й Османської імперії.

 

У другій половині XVIIІ — на початку ХІХ ст. відбулося переформатування українських земель між імперськими державами. Російська імперія анексувала Кримське ханство й відібрала в Османської імперії нинішні південноукраїнські землі. Також вона разом із Австрією й Пруссією розділили Річ Посполиту. Тому під владою Російської імперії опинилася більшість українських земель — Лівобережна Україна, південь разом із Кримом й частина Правобережжя (Київщина, Поділля, Волинь). Австрійській імперії залишилися землі Карпатської Русі, які раніше входили до Угорського королівства, а після його розпаду відійшли до Трансільванії (Семиграддя); Буковина, котра входила до Молдавського князівства; а також землі Галичини, що належали Речі Посполитій.

 

Такий розподіл українських земель між зазначеними імперськими державами зберігався до кінця Першої світової війни. Ця війна призвела до падіння Російської та Австро-Угорської імперій. 1917– 1921 рр. на українських землях спостерігалися бурхливі процеси, які в нашій літературі мають назву «визвольні змагання» або «українська революція». Тоді на теренах України з’явилося кілька державних утворень, які могли б стати українськими національними державами. Це — Українська Народна Республіка, Українська Держава під керівництвом гетьмана Павла Скоропадського, Західноукраїнська Народна Республіка. Також кримські татари намагалися створити своє автономне державне утворення. Виникли тут і маріонеткові радянські республіки: Українська, Донецько-Криворізька, Таврійська та інші під керівництвом більшовиків.

 

Окрім того, були й тимчасові формації, які заявляли про свій державний статус — різноманітні «республіки». Наприклад, відомою була Холодноярська республіка. Насправді ці формації часто не мали низки елементів, притаманних тогочасним «класичним» державам. «Визвольні змагання» не дали можливості створити українську національну державу. Українські землі були захоплені різними державами. Найбільша їх частка відійшла більшовицькій Росії, яка створила на цих землях підпорядковану їй Українську Соціалістичну Радянську Республіку, яка 1922 р. увійшла до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Західну Волинь і Галичину анексувала Польща, Карпатську Русь-Україну — Чехословаччина, Буковину, Мармарощину й Бессарабію — Румунія. Перед початком Другої світової війни Закарпаття окупувала Угорщина, а на початку цієї війни Волинь, Галичину, Буковину й Бессарабію — СРСР.

 

Друга світова війна призвела до нового переформатування українських територій. Більшість із них опинилася в складі СРСР і адміністративно входила до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). Щоправда, за межами останньої опинилося чимало етнічних українських земель.

 

Так, до складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки як основної складової частини СРСР увійшли заселені українцями східна частина Донбасу, Кубань, т. зв. Жовтий і Зелений Клини, Вороніжчина, Білгородщина, Стародубщина тощо. До складу Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки — Берестейщина, до Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки — Придністров’я, де фактично домінувало українське населення. Ці землі, що опинилися за межами УРСР, але входили до Радянського Союзу, зазнали тотальної русифікації. Деякі українські етнічні території після Другої світової війни не ввійшли до складу СРСР, а дісталися країнам т. зв. «соціалістичного табору».

 

Південне Підляшшя, Холмщина, західна Галичина, значна частина Лемківщини відійшли до Польської Народної Республіки; Пряшівщина й південна частина Лемківщини — до Чехословацької Соціалістичної Республіки; Мармарощина й Південна Буковина — до Румунської Соціалістичної Республіки. Попри те, що в цих державах приділялася певна увага задоволенню культурних потреб українців, вони тут зазнали денаціоналізації. Однак 1954 р. до складу УРСР увійшла Кримська область, де українське населення становило незначну частину. Також у складі УРСР були території, де компактно проживало російське, румунське, молдавське, гагаузьке, угорське населення, представники деяких інших національних меншин. 1991 р. Україна вийшла зі складу Радянського Союзу й стала незалежною державою. Ця подія поставила крапку на існуванні СРСР. Відбувся загалом мирний демонтаж цієї держави.

 

Читайте також: Як і чому Тризуб став гербом України: 7 фактів, яких ви можете не знати

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект