Book Forum-2019

Історична чи художня: як писати цікаві біографії

24.01.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Написати біографічну книжку не так просто, а зробити це справді якісно вдається далеко не багатьом авторам. Але кожен жанр має свою власну формулу успішності, і розгадати її, підібрати правильну комбінацію – це основне завдання кожного справжнього біографа. Саме про це й говорили під час дискусії «Особистість як історична помилка: як нас обманюють біографії», яка відбулася у межах 26-го Book Forum. Її учасниками стали письменник Євген Лір, перекладач Олесь Петрік і дослідниця інституту біографічних досліджень Наталія Марченко. Модерував дискусію письменник та перекладач Остап Українець.

Останнім часом з’являється все більше популярних біографічних текстів. Я хотів би відкрити сьогоднішню дискусію з питання, наскільки співвідносяться наші знання в історіографічному плані з серйозними джерелами й історичними анекдотами. У мене є враження, що історія загалом цікавіша в анекдотах, тому що вона не настільки суха і несе певну розважальну функцію, а ще у біографіях превалюють саме анекдоти, а не історія. Через це можуть виникати ситуації, коли біографії дисонують між собою і, зрештою, біографічні анекдоти можуть дисонувати з загальноприйнятим розумінням певних глобальніших подій. Питання у тому, скільки у біографіях історичних фактів, а скільки анекдотів? Це щось історичне? Чи все ж таки є домінантними літературні, художні ознаки?

По-перше, треба дуже чітко розрізняти фактологічність біографічного дослідження, адже неможливо написати навіть біографію своєї бабусі, не з‘ясувавши основні факти. В Україні 25 років формується український національний біографічний архів. Ми не маємо своєї біографічної енциклопедії, як то поляки, німці чи австрійці. Через це у нас не звірені дати, хоча це важливо, щоб у людини була з’ясована дата народження і смерті, або хоча б було відомо про те, з ким вона разом вчилася. Про це мало говорять, але у цій царині за останні 25 років досягнуто значного прогресу. Навіть у великій радянській енциклопедії виявилася значна кількість біографічних помилок: людей, у яких збіглися ПІБ і приблизно роки народження виявилося близько трьох десятків. Тобто людина починала шахтарем, стала директором заводу, а потім співала в Ла Скала і була похована на кладовищі в Парижі. Починаєш шукати того, хто вчився співати, грати, а потім закінчив директором заводу, бо під час верстки зсунулися три абзаци й ніхто того не помітив.

 

Є інший момент: наповнення постаттю інформаційного простору.

 

Людей, яким подобається читати біографічні довідки, дуже мало. Але людей, яким хочеться з кимось ідентифікувати себе, значно більше.

 

На жаль, тих, хто цікаво переповідає біографії у нас також дуже мало. За час існування інституту Біографічних досліджень жоден журналіст або письменник ні разу не прийшов і не сказав: «Я хотів би написати про геніального інженера, але хочу, щоб він був німцем і мав карколомну біографію». Сьогодні ми можемо знайти таку постать, і вона повністю описана, зібрані матеріали, але треба написати класну книжку, яку читатимуть. Біографія зацікавлює через позиціювання: якщо ця людина цікава вам – ви знаходите той кут зору і ту правду в її житті, про яку ви хочете розповісти. Легко писати біографію політичного діяча – важко написати біографію академіка, науковця, який досліджував чотири клітини. Або написати біографію музиканта, на якого впливало те, як гілка вдарилася у вікно. 

Мені доводилося працювати лише з перекладними біографіями, тому я вважаю, це прекрасно, що у нас є інституції, які систематизують біографічні дані. Для мене біографія близька до журналістського дослідження, це в першу чергу публіцистичний текст: ми довіряємо автору у тому, що джерела правдиві, але також ми віримо, що він з тих подій складе цікаву оповідь про людину. Це жанр, який перебуває на перетині художньої літератури й нон-фікшну, де читачам імпонує цікава оповідь.

 

Читайте також: Назад у минуле: можливості та пастки публічної історії

Як перекладач, у свій вільний час я роблю неліцензійний переклад, котрий нікуди не піде. Просто мені дуже подобається біографія Девіда Бові. Укладач розмістив інтерв’ю, які репрезентують найзнаковіші періоди життя Девіда Бові, і через інформацію, подану ним у цих розмовах, він склав історію життя музиканта. У порівнянні зі звичайним біографічним викладом, це досить цікавий наратив. Тут постає питання: наскільки сам Бові, у якого були проблеми з наркотиками, особливо періоду Зіггі Стардаста, відповідав за власні слова. Він міг наплутати дати або вигадати людей, яких не існувало: якось він стверджував, що в його гурті грає троє гітаристів, хоча насправді їх було двоє. Тож моє завдання як перекладача – відтворити текст згідно з оригіналом, і якщо там є деякі розбіжності з реальністю, то виникає питання, чи маю я право на примітку? Наприклад, я знаю, що це було не так, але автор книжки, біограф Девіда Бові, знаючи це – не виправив інтерв’ю, не зробив помітку. Відповідно я маю покладатися на автора і відтворити за ним помилку, усвідомлюючи всю її помилковість.

 

У нас з Остапом Українцем є спільний біографічний проєкт – переклад книжки Девіда Лінча «Кімната сновидінь». Книга складається з двох частин, де біографиня Лінча спочатку пише про певний період його життя, а потім Лінч читає цей розділ і ділиться своїми спогадами. Біографія писалася через бажання Лінча констатувати окремі факти свого життєпису, поки він це пам’ятає.

 

Біографії відомих людей мають задовольнити лише інтерес читачів про цих особистостей: ви не приходите по біографію Чарльза Менсона, щоб дізнатися, як створити нову сім’ю.

 

Є дуже цікава книжка «Безіменний перекладач» – про дівчину, яка намагалася перекладати іспанською, але зовсім її не знала. Текст базується на історії перекладу, історії становлення перекладачки. Питання у тому, що саме автор ставить у центр оповіді.

 

Чи є сьогодні для читача різниця, читає він біографію з серйозним фактчекінгом, чи книжку, на початку якої скромно написано «засновано на реальних подіях»?  В умовах сучасного українського книжкового ринку одна постать дорівнює одній біографії. Також це відповідальність видавця – наскільки він дозволяє під маркою біографії видавати твір, заснований на реальних подіях, адже є такі читачі, які розбираються у темі й вміють відрізнити історичний факт від художньої вигадки. 

 

Щоб люди більше цікавилися біографічним читанням, необхідно писати більше різноманітних біографій. Людям цікавий не лише Черчилль, який має вже п’ять біографічних видань.

 

Якщо людина мотоцикліст і є фанатом мотоциклів, то, можливо, йому буде цікаво прочитати біографію одесита, який проїхав через усю Європу на мотоциклі у XIX столітті. Чому нещодавно була криза на ринку мотиваційної літератури, а потім всі масово перейшли на біографії? Всі раптом зрозуміли, що умовні «10 порад як стати багатієм» допомагають розбагатіти лише людині, яка продає цю книжку, а біографічна література містить купу прихованих реальних рецептів успіху. Тобто спочатку комусь вдалося напрацювати власну стратегію, а потім, аналізуючи, людина розуміє, як їй вдалося стати такою класною. Ми бачимо систему у тому, що може бути поєднанням збігів: наприклад, Джиммі Пейдж несподівано для себе став супергітаристом лише через те, що вчасно вийшов перекурити із власником студії, хоча таких технічно обдарованих гітаристів там було ще кілька десятків. Він сам каже: «Мені пощастило».

 

Читайте також: Бабусі як живий архів: історичний репортаж на практиці

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект