ізоляція

Література в ізоляції: чим живуть і про що думають письменники на карантині

21.07.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Карантин впливає на нас, як і будь-яка криза, і етапів переживання цієї кризи є декілька. За словами психологів і гештальт-терапевтів, зараз людство перебуває у п’ятій фазі ― інтеграція й прийняття, коли ми вже адаптуємося до нового способу життя. Однак усі ці фази кожен переживає у власному темпі. Усе залежить від стану та навичок кожної окремої людини. Але після криз ми стаємо зовсім іншими, переосмислюємо світ, власні потреби й цінності, знаходимо свої способи адаптації. І письменники тут не виключення.

Читомо вирішило не обмежуватись лише одним матеріалом про те, як письменники переживають карантин, тому ми попросили ще декількох українських літераторів, поділитися з нашими читачами своїми радощами та тривогами від ізоляції.

 Дорж Бату

Автор книжок «Франческа. Повелителька траєкторій», «Франческа. Володарка офіцерського жетона», «Моцарт 2.0».

Мене тішить те, що побачив, дії громади не на словах, а безпосередньо в дії: магазини стали виділяти певні години виключно для літніх покупців, аби обмежити їхні контакти з потенційними носіями вірусу; ніхто не чистить полиці магазинів, скуповуючи продукти, санітайзери і туалетний папір ― усі беруть саме стільки, щоб вистачило на кілька днів або тиждень. Це не створює зайвого дефіциту. Ніхто демонстративно не ігнорує правила безпеки ― дистанцію і маски. А порушникам прямо говорять, що їхні дії неприпустимі.

 

Оскільки я не був у жорсткому карантині, бо я є одним із essential workers, я працював.

 

Бачив порожні вулиці в Гартфорді та Нью-Йорку (що, думав я, у принципі, неможливо). І це дало мені відчуття, що не існує ніякої суспільної константи і все може змінитися в одну мить. Таке відчуття примушує не гаяти часу і не витрачати його на порожні суперечки чи випадкових людей.

 

Я зрозумів, що всі ці заходи безпеки ― це спосіб виявити турботу про близьких, а не просто «дурні маски і закриті магазині й перукарні». Зазвичай про американців говорять, що вони і дня не проживуть без своїх «капіталістичних благ». Але нічого, вижили і йдемо далі.

 

Тривожать, звісно, закриті кордони і неможливість подорожувати. Скасовані заходи, у яких я мав брати участь, як то Книжковий Арсенал, чи Форум Видавців. Тотальне нерозуміння того, з чим ми маємо справу, тотальне нерозуміння таких елементарних речей, як особистий простір і особиста гігієна. Нестабільність економіки ― купа бізнесу, наприклад, у США, вже ніколи не відродиться, частина зазнає збитків і це все відобразиться на їхньому розвитку, відповідно, на податках, відповідно ― і на економіці. Життя, котрі втрачені через COVID-19, вже ніколи не повернути, але урок ще завчений погано. Про це свідчать тотальне і систематичне нехтування карантином як із боку перших осіб країни, так і з боку громадян. Скільки життів ще потрібно віддати?

 

Читайте також: Життєписи професіоналів, або Кожному потрібна Франческа і своя фрігідейра

Катерина Бабкіна

Авторка книжок «Знеболювальне і снодійне», «Щасливі голі люди», «Мій дід танцював краще за всіх».

Найбільше тривожило на карантині те, що закривалися кордони. В моєму житті подорожі займають важливе місце. Якщо випадає рік, коли лиш 20 перельотів, ― це спокійний рік. У 2020-му, до карантину, я встигла злітати на Мальдіви відпочити та в Берлін у справах, і раптове відчуття того, що більше просто не можна взяти і потрапити туди, куди тобі потрібно чи хочеться, прибило до землі неочікувано сильно. Остаточно зрозуміла, що не вижила б в Совку за залізною завісою. Усе інше, якщо порівняти з цим, здавалося дрібницями.

 

Ще дуже тривожило, як швидко розходяться міфи про COVID-19, теорії змови тощо. Як притомні, на перший погляд, люди починають з усією серйозністю транслювати різну єресь від «коронавірусу не існує» до «це проєкт китайців зі винищення європейців».

 

І все це із нескінченною палітрою маячні посередині. Хоча для того, щоби дізнаватися адекватні дані про інфекцію та її дослідження, достатньо було мінімально читати англійською.

 

Заспокоювало те, що мій нетрадиційний фах виявився майже рівнозначно затребуваним у час пандемії, тобто якісь можливості закрилися (скасовані поїздки і гонорари за фестивалі закордоном, виходи книжок закордоном, приурочених до фестивалів і приїзду авторки, і, відповідно, перенесення виплати авансу роялті на 2020-й, деякі видання, які замовляли колонки, перестали платити позаштатникам тощо), а деякі навпаки відкрилися і спростилися (щоби взяти участь чи промодерувати дискусію чи зустріч, прочитати курс, лекцію ― не треба було навіть виходити з дому, якісь видання, поп-ап проєкти почали замовляти більше текстів, виросла онлайн-частина продажів моїх воркбуків про письмо та натхнення «Звичка писати» (а це та частина, з якої я заробляю найбільше), також через скасовані проєкти з’явився час на роботу зі сценаріями, які раніше не мала змоги взяти в роботу). І ще те, що з’явилося, як не крути, більше часу для писання. І ще те, що не довелося оновлювати весняний гардероб.

Олесь Ільченко

Автор книжок «Місто з химерами», «Моя кохана К’яра», «Збирачі туманів».

Тішить мене на карантині те, що для мене мало що змінилося: так само пишу нові книжки, читаю, дивлюся кінофільми, багато гуляю на свіжому повітрі… Звісно, дуже прикро, що скасували дві чи три подорожі, які були важливими для мене. Але тим часом написав новий роман і почав працювати над ще одним. Відкрив для себе кілька дуже цікавих сучасних філософів і письменників. Їхні лекції та книжки ― справжня насолода. Постійно вчитися мислити, не тупцювати на місці, опановувати нове, зокрема й мови ― справжня радість і змагання з самим собою.

 

Спостерігаємо унікальні часи: людина повністю зливається в одне із комп’ютером, а біотехнології вже до середини століття зроблять людиноком’ютер практично безсмертним… Та зараз головне ― що всі мої близькі й рідні здорові. Це тішить найбільше.

 

Звісно, тривожить мене ситуація в Україні, її майбутнє. Сприймаю проблеми країни в контексті світової турбулентності, яка, судячи з усього, завжди приходить у перші десятиліття кожного століття, не кажучи вже про початки тисячоліть. Ми є свідками переформатування всієї людської цивілізації на цій планеті, як то бувало, скажімо, за часів падіння Римської імперії чи значних змін життя в Європі після відкриття Нового Світу.

Юлія Мусаковська

Авторка поетичних книжок «Маски», «Полювання на тишу», «Чоловіки, жінки і діти».

Мене тішить уповільнення темпу життя, можливість видихнути і заземлитися, зосередитися на турботі про себе, своїх найближчих та навколишній мікропростір. Ніколи ще не отримувала такого задоволення від нехитрої вилазки до озера десь за містом та роздивляння всіляких квітів і жуків. Або від неквапливого випікання пирога на своїй кухні одне з несподіваних, набутих на карантині вмінь. Зазвичай все крутиться шаленим колесом щоденні поїздки в офіс, викладацька діяльність, творчість і літературні події, виховання дитини та родинний побут і за три роки в новому житлі я навіть не встигла завести вазонів на балконі. Посеред незвичної тиші та спокою відкриваються нові теми і новий кут зору на знайомі речі. Віршів пишеться не так багато але вони інші.

 

Тішить, що вдалося відносно безболісно перевести багато активностей в онлайн-формат наприклад, робочі зустрічі, спортивні заняття та абсолютно всі закупи. Це величезна економія часу та емоційного ресурсу інтроверта. Тренуватися вдома мені вдається значно інтенсивніше зникають усі зовнішні подразники і можу краще зосередитися. Вважаю, що це важливо адже в непевних умовах пандемії, варто не просто берегти свій ресурс, а працювати над собою, аби стати сильнішими.

 

Насамперед хвилююся за здоров’я найближчих, батьків і друзів, також бракує їхньої фізичної присутності. Ми ще дуже мало знаємо про те, як поводиться COVID-19, тому намагаюся читати різні джерела, аналізувати і ділитися інформацією.

 

Нестерпно бракує подорожей і загалом відчуття свободи, коли знаєш, що можеш зірватися і на вихідні поїхати кудись до Європи. Сюди ж можна віднести і неможливість довготермінового планування будь-яких переміщень та фізичних подій.

 

Тривожить, що в нас розвивається короткозорість: і фізична, через тривале перебування у замкненому просторі, і світоглядна коли найбільше турбує те, що відбувається в найближчому радіусі. Нещодавні протести в Білорусі, посилення репресій щодо кримських татар у Криму, незаконне утримання за ґратами Юлії Кузьменко та Андрія Антоненка «Ріффмастера», наступ на закон про мову ці події отримують значно менше уваги в пандемійній реальності, де в центрі особиста безпека і виживання.

Василь Махно

Автор книжок «Паперовий міст», «Дім у Бейтінґ Голлов», «Вічний календар».

Якщо говорити про позитивні емоції, якщо такі й були, то вони часто гасилися навалою різноманітної інформації про тривожне поширення пандемії. В одну мить, принаймні для мене, час розтягнувся і позначився одноманітністю. Я подумав, що людство отримало черговий тайм-аут, щоправда, для чого і чому, можливо, нам ще доведеться з’ясувати. Отож, я збагнув, що цю одноманітність часу варто використати ― і почав писати новий роман. Писання ― це завжди радість, не дивлячись на опір мови та інші складнощі процесу. З одного боку, людство наче запало в глобальну самотність, яку одразу вирішило побороти спілкуванням через інтернет, влаштовуючи читання, лекції та конференції тощо. З іншого боку, ― підступило таке просте розуміння крихкості світу.

 

У будь-якому випадку тривожить невизначеність. Один зі своїх недавніх віршів я назвав «Світ ― порожній сабвей», намагаючись конкретизувати теперішні відчуття зримою нью-йоркською метафорою. Оця порожність ― розірваність комунікацій, поламані плани, відкладені мандри ― мусить чимось заповнюватися. У цьому я добачаю виклик і тривогу нашого часу.

 

Нещодавні події в США показали, що соціальні вибухи можуть прийти на вулиці вашого міста неочікувано як пандемія. Однак головне питання ― чи зможемо повернутися у той світ, до зручностей якого так звикли?

 

Читайте також: Василь Махно, «Вічний календар» та життя у давньому Чорткові

Вікторія Амеліна

Авторка книжок «Синдром листопаду, або Homo Compatiens», «Хтось, або Водяне серце», «Дім для Дома».

Я переживаю пандемію в США, тому найбільше тривожили новини з України. У такий час ― час війни, реваншу, політичних переслідувань ветеранів і волонтерів та власне пандемії ― в певному сенсі важко бути далеко. Мені здається, чим ближче до епіцентру подій, тим менше зайвої тривоги. Тому в останні роки найспокійніше я почувалась саме на нашому Сході. Тепер також тривожно спостерігати, як маліє для світу наша біда, наша війна. Не тому, що російська агресія стає менш страшною ― просто світ сам стає все страшнішим.

 

Мені важко до кінця усвідомити, що я була фактично в епіцентрі іншої біди. Зовсім поруч помирали й помирають від COVID-19. Загалом у США померло вже близько 140,000 осіб. Мене непокоїть, що українські міста, на відміну від, наприклад, Нью-Йорка чи Бостона, ще не пройшли піку захворюваності, а саме наближаються до нього. Так мені, на жаль, здається.

 

З особистого, я хвилююсь за маму, яка залишилась у Львові. Хотілося б, аби заради батьків українці таки носили маски й дотримувались дистанції. Карантин ― це ж не про те, щоби вберегти себе, він ― про спільноту.

 

А тішить мене можливість гуляти порожнім містом уночі, заглядати у вікна музеїв, бачити, що в медичних лабораторіях Гарварда допізна не вимикають світло ― можна собі помріяти, що саме за цими вікнами хтось до ранку винайде ліки, які повернуть нам світ із дотиками та подихами. Хоча так, звісно, не буде.

 

Тішать зворушливі надписи крейдою на асфальті ― з подяками тим, хто працює «на передовій», потім із протестними Black Lives Matter, а часом ― просто з веселковими сердечками. Тішать плакати з такими ж посланнями вдячності та любові по всьому місту ― у вітринах і на приватних балконах. Все це створює відчуття, що переживаєш страшне й важливе не сам ― зі спільнотою. Спільнота старається ― більшість тут навіть на пробіжку виходять у масках. Хоча зараження й смертність зараз уже значно знизилися.

 

Тішать ліси, гори та океан ― яка б не була епідеміологічна ситуація, лазити горами можна завжди.

 

А ще, дуже феміністичне: я, жінка, несподівано не лише загрожена, але також і загроза. Все раптом навзаєм. Чоловіки не заходять за тобою до ліфта та поспішають перейти на інший бік нічної алеї. Й одразу видно, що свій ― себто береже спільноту. Ось навіть у темряві своїх видно.

Володимир Аренєв

Автор книжок «Душниця», «Порох із драконових кісток», «Сапієнси».

Тривожить мене невизначеність і те, що карантин сильно й негативно вплинув на життя країни. І, звісно ж, турбуюся за життя рідних, зокрема й батьків, бо вони ― в зоні ризику.

 

Натомість у житті знаходиться місце і для маленьких радощів: спілкування з важливими для мене людьми, поступове повернення до роботи, мої онлайн-курси з письменництва, на які ходять талановиті люди.

 

А ще тішить, що видавці, попри всі складнощі, зацікавлені в співпраці: готують до видання «Заклятий меч», чекають від мене нову, різдвяну повість. Намагаюся відповідати очікуванням і робити те, що можу, настільки добре, наскільки здатний.

 

Читайте також: Малі радості, великі тривоги: як письменники проживали й переживали цей карантин

 

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект