BookChef

Маркус Зузак: Інколи книжки сходяться з нами в двобої, мабуть, у мене досі лишилися синці

27.05.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Маркус Зузак, австралійський письменник із родини німецько-австрійських емігрантів, відомий як автор бестселера «Крадійка книжок», екранізованого 2014 року, поспілкувався з «Читомо» про свій останній роман «Глиняній міст», який вийшов цьогоріч в перекладі Любові Пилаєвої у видавництві «BookChef», про письмо під час і після карантину, про «смерть автора», про пошук небуденного голосу для романів та про перекладацьку й режисерську співтворчість у їхньому просуванні.

 

— У чому, на вашу думку, полягає роль письменника у сучасному світі?

— У кінцевому підсумку це те, чого я насправді не можу контролювати. Книжки – як читання, так і написання книжок – це те, що змінило моє життя. За моїми відчуттями, книжки завжди були чудовою розвагою, але й чудовим роз’ясненням того, як інші люди думають, почуваються і сприймають світ. У цьому сенсі, гадаю, роль письменника в тому, щоб знайти те, що вони люблять, або те, що породжує амбіції всередині них, поєднати це з уявою та віддати назад у світ.

— Сьогодні зростає попит на курси «креативного письма». Чи вірите ви, що бути письменником можна навчитися?

— І так, і ні. Мабуть, це може спрацювати для декого, але, гадаю, загалом курси креативного письма не перетворюють письменників на письменників. Можливо, вони витягують письмо з того, хто не вірив, що на нього здатний, проте врешті-решт письменник чи письменниця мусять самі відшукати в собі бажання щось створити. Книжки, які мене найбільше захоплювали, і стали для мене моїми найкращими курсами з письма. Я можу повернутися до них, коли захочу. 

— Як ви гадаєте, чи змінює письменницька оптика погляд на світ? І якщо так, чи не лякало це вас колись: спостерігати, як сюжет, який ви вигадали, знаходить раптове повторення у житті? Або як ваше сприйняття переробляє життєві події на потенційні теми роману?

— Це взагалі важко – знайти небуденний голос для свого роману, тож у мене багато турбот ще перед тим, як я злякаюся, що напишу щось, що потім справдиться. Романи мають черпати з життя. Ми завжди починаємо ззовні, а потім створюємо світ усередині себе, перш ніж розпочати роман, навіть якщо описуємо реальні події. Наприклад, коли я написав «Крадійку книжок», нацистська Німеччина мала реальні координати в просторі і часі, проте я створив світ усередині її світу – невеличку власну реальність, у якій працював.

 

Дійсність, історія та особисті оповіді – це початкові точки для роману, навіть якщо роман починається за сто кроків від справжньої події, яка покликала його до життя.

 

— Із ваших попередніх інтерв’ю відомо, що ви виношували ідею «Глиняного мосту» з 20-річного віку. Чи могли б ви розповісти більше про два десятиліття написання цієї книги? І чи стала вона найважливішою для вас – після стількох проведених із нею років?

— Справді, ця ідея з’явилася в мене, коли мені було дев’ятнадцять чи двадцять років, але тоді я був іще не готовий втілити її на папері. Щоправда, я спробував, – мені тоді було трохи більше двадцяти, – а потім подивився на неї і подумав: «Ні, це не те». Якщо це інтерв’ю читатиме майбутній письменник, можливо, він винесе з нього цю річ – дуже багато часу іде на написання того, що тебе не влаштовує. Я завжди в пошуку – в пошуку багатьох елементів, які зберуться у книгу, щоб зробити її такою, якою її можу написати тільки я.

Написання «Глиняного мосту» було змаганням на моєму власному світовому чемпіонаті. Я прагнув того, чого ніяк не міг досягнути, і тому це було захопливим заняттям. Інколи книжки сходяться з нами в двобої, мабуть, у мене і досі лишилася пара синців. 

— Чому ви довірили оповідь одному з п’яти братів, Метью, а не Клею, головному героєві «Глиняного мосту» (Bridge of Clay)? І не героїні на ім’я Меґґі, яку, наскільки мені відомо, зробити оповідачкою за першої спроби написання?

— Єдиний персонаж, якого я ніколи не розглядав на роль наратора цієї книги, – це Клей, і на те є дві причини. Перша полягає в тому, що він – дуже тихий тип, і його важко розгадати. Друга і важливіша причина в тому, що Клей – дуже героїчний тип. Він перебирає на свої плечі світ усієї своєї сім’ї. Він здійснює великі фізичні та емоційні подвиги, тож я не хотів, щоб видалося, ніби він ними хизується. Мені попросту здалося доречним, що цю історію слід віддати Метью як деякий доказ – або оприявнення – того, як він тужить за братом і як сильно він його любить. Метью мені дуже симпатичний.

 

Читайте також: Марк Бєлорусець: Для тексту у тебе мають бути відкриті очі

— «Bridge of Clay», ваша найновіша книжка, виходить у видавництві «BookChef» у дбайливому перекладі Любові Пилаєвої, і його назва звучатиме українською як «Глиняний міст», відповідно, втрачається гра слів: Клей (Clay) та глина (clay). У німецькому перекладі книжка зветься зовсім інакше: «Nichts weniger als ein Wunder» («Не менше ніж чудо»). Чи обговорюють із вами подібні перекладацькі проблеми? Німецькою, наприклад, – рідною мовою ваших батьків, – ви й самі здатні прочитати переклад і порівняти його з оригіналом.

— Мій батько завжди читає книжки англійською та німецькою і примовляє: «Німецький варіант набагато ліпший!». Я завжди сміюся і відповідаю: «Дякую, тату, отже, німецький перекладач пише краще, ніж я!». Думаю, мені справді поталанило з перекладачами. Мені завжди розповідають, що переклади дуже фахові, і я обожнюю те, що перекладачі так творчо підходять до свого завдання. Я часто їх випробовую, бо пишу не завжди правильною англійською.

 

Я вживаю слова, які насправді неправильні і стають правильними в контексті, який я для них вигадую.

 

Це – великий виклик для перекладача, тож я завжди відкритий до варіантів, які краще спрацюють у їхній рідній мові. 

— Як ви даєте собі раду з концепцією «смерті автора»? Інакше кажучи, чи бувало таке, що читацький відгук вас цілком спантеличував, ба навіть дратував? Можете згадати якийсь приклад?

Читацька думка легко вміє поранити автора, особливо зараз, коли ми живемо у світі, де ми безперервно ділимося власними думками з усіма і з будь-якого приводу. Колись письменники остерігалися жменьки критиків, а тепер критиком може стати кожен. Зрештою, я думаю, бути письменником – це така робота, яка завжди зіштовхує тебе з сумнівом у тому, чи справді ти хочеш нею займатися. Критик не вподобав твою нову книгу? Ось і перший твій іспит сумнівом.   Люди вимагають, щоб ти раз у раз писав так, як у «Крадійці книжок»? І це також іспит. Моє завдання – пробувати нове, зберігати вірність своєму баченню і писати книжки, які не зміг би написати ніхто, крім мене. Вони не мусять бути кращими за решту, вони мають просто бути моїми. Цей іспит я переважно складаю самотужки.

Я досі вважаю, що писати книжки важче, ніж їх критикувати. Письменник створює щось велике, щось сміливе. У цьому сенсі я радше вірю в «життя автора».

 

Читайте також: Рита Кіндлерова: Мені подобається подорожувати на старих мапах

— Чи почали ви інакше сприймати власну книжку, подивившись екранізацію «Крадійки книжок»? Яке ваше ставлення до екранізацій?

— Це мовби побачити книгу, яку ти написав, у незвичайному вбранні. На вигляд майже та сама, за відчуттями трохи схожа, але водночас взагалі не подібна на себе. Інколи дивитися складно, проте ти мусиш залишити за фільмом право на співтворчість. У випадку «Крадійки книжок» авдиторія фільму була нетотожна авдиторії книжки – гадаю, вона була набагато молодша, – і тепер, багато років по тому, я оглядаюся назад і до певної міри дивуюся, що цей фільм з’явився і що він привернув увагу людей до свого першоджерела. Доходить до кумедного… нещодавно в Інтернеті я натрапив на обурені відгуки, у яких люди скаржилися, що книжка зруйнувала їхні враження від кіно! Якого біса?!

— А зараз, під час карантину, ви продовжуєте писати? Чи на користь письменникові усамітнення?

— Я завжди самоізолююся, коли пишу, тож тут мало що направду змінилося, хіба що мої діти проводять більше часу вдома. З одним із них домашня освіта дається легко, натомість із іншим складніше…

— Як гадаєте, чи станеться в «письмі-після-карантину» поворот до дистопій та наукової фантастики? Жанри, які аналізуватимуть ізоляцію, невідомі віруси, нові тоталітаризми? А якщо ні, що ви очікуєте від романів у наступні 5 років?

— Краса романів, та й, ширше, літературних творів, полягає в тому, що ми ніколи не знаємо, чого від них чекати. Про себе я можу сказати з певністю, що не збираюся писати дистопію про «Covid-19 novel», та загалом я сподіваюся на несподіванку.

 

Купити книжку 

Матеріал створено у співпраці з партнерами 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект