Спільний проект Читомо і CANactions, серія «утилітарних» рецензій на книжки, які можуть перетворювати міста, створювати нові простори – словами й руками архітекторів та урбаністів. Утилітарна рецензія в цьому проекті означає «смерть рецензента»: жодне видання із цього циклу не потрапить у руки професійних критиків.

«Міста для людей» з архітектором та урбаністом Деном Кінкедом

«Читомо» та CANactions за підтримки Представництва Фонду ім. Г. Бьолля в Україні продовжують розповідати про книжки, які можуть перетворювати міста та розширювати естетичні й інтелектуальні горизонти – словами й руками архітекторів та урбаністів у спецпроекті «[Про] читання міста».

Разом з консультантом Світового банку з питань урбанізації, автором стратегічного структурного плану майбутнього Детройта та власником численних архітектурних нагород Деном Кінкедом ми гуляємо вздовж Бульвару Тараса Шевченка в Києві та гортаємо книжку «Міста для людей» Йена Ґела – одне з найвпливовіших видань про сучасну урбаністику та антропоцентричне планування міського простору.

Під час прогулянки Ден розповідає про свої враження від української столиці та ділиться думками щодо найголовніших тез, викладених у книжці Ґела.

Мені ніяково про це говорити, але коли я сказав своїм друзям-американцям про те, що їду сюди, вони дуже зраділи. Це місто для них екзотичне, бо про Київ ніхто нічого не знає. Я пройшов містом лише кілька сотень метрів, тому не можу стверджувати, що добре його знаю.

Воно виглядає доволі еклектично. Тут присутнє сильне відчуття історичності міста і, певною мірою, його величі. З архітектурної точки зору, в Києві є неймовірно гарні будинки, але також тут багато такого, що сигналізує про складну економічну ситуацію в країні.

Дорогою з аеропорту я помітив, що багато будівель нагадують мені Китай – таке ж планування, дизайн, всюди кондиціонери на балконах… А вже ось ця частина міста (бульвар Шевченка та його околиці — Читомо) трохи нагадує Лондон.

Я бачу, що в місті багато що змінилося за останні 40-50 років. Проте не бачу, що змінилося з 90-х, коли Україна стала незалежною.

IMG_6262

«Піше пересування – це відправна точка містобудування. Людина створена ходити пішки і всі події нашого життя так чи інакше пов’язані з пересуванням пішки»

Так, це правда, адже в місцях, до яких можна дістатися пішки, завжди багато людей. Якщо кудись можна дійти – люди туди дійдуть. Це стосується міст, де немає очевидного планування (як грецькі поліси, наприклад) або деяких із тих, які мають чітко скоординовану сітку вулиць та районів (наприклад, Париж чи Лондон).

Я помітив, що в Києві є деякі дуже зручні та надійні місця для пішоходів, але разом з тим існує й багато таких, які можуть викликати труднощі з пішим пересуванням. У цій плутанині важко зрозуміти, де пішоходам було б зручно, але зорієнтуватися на місцевості та знайти потрібну дорогу до пункти призначення можна доволі швидко. Цей аспект виглядає продумано та приємно.

Цікаво, що у певних місцях та районах концентрація людей помітно більша. Так відразу і не скажеш, чому саме так відбувається, але, звичайно, не варто забувати й про те, що тут велику роль відіграє географія та топографія.

У містах, що розбудовувалися впродовж багатьох століть, я дуже ціную їхню автентичну структуру, яка передбачає зручність пішого пересування. Очевидно, що Київ також спершу був саме таким, але поступово пріоритет змінився на користь автомобілів та міського транспорту.

IMG_6274

«Якщо дати містянам якісний простір, користування ним почастішає»

У цьому є частка правди. Мабуть, люди, які не мають стосунку до міського дизайну чи планування не до кінця цінують такі місця, тому догляд за ними часто залишається на вкрай незадовільному рівні.

Є дуже важливі, але непомітні сигнали, на які ми звертаємо увагу, і вони приваблюють нас в громадських просторах. Якщо нам там безпечно, ми відчуваємо себе комфортно, якщо там чисто і є гарне освітлення, якщо там є люди – цей простір сприймається як дуже привабливий.

Існують й пасивніші сигнали, які ми отримуємо від навколишнього середовища. Наприклад, чи потрапляємо ми в поле зору інших людей в просторі (таким чином ми не почуваємось самотніми чи вразливими), чи можемо ми там перебувати на самоті, чи маємо змогу до когось долучитися. Це неодноразово перевірені й протестовані техніки урбаністичного дизайну.

IMG_6248

Також ми маємо переконатися, що є можливість вільно зайти та вийти з публічного простору, що є швидкий доступ до інших місць, що немає небезпеки застрягти в поточному пункті перебування, що простір надійно захищений від автомобільного транспорту тощо.

Міста, які добре розвинені в цьому плані, були розбудовані в часи, коли на вулицях були лише пішоходи. А в більш пізніх населених пунктах, наприклад, таких як в Північній Америці, цей аспект вже не так помітно виражений.

«Дизайн фасаду першого поверху має винятковий вплив на жвавість і привабливість міського простору»

Я теж так вважаю. Коли ви підходите до будівлі, ви дивитесь на неї, на те, як туди зайти, чи зручно це зробити.

На початку своєї кар’єри я працював з Ренцо Піано (відомий італійський архітектор — Читомо). Він завжди говорив, що треба дивитися на речі не по частинах, а на їхній загальний план. Коли людина йтиме, наприклад, до готелю – де має бути вивіска? Де буде вхід? Де розташувати сходи, а де рецепцію? Чи буде такий маршрут зручним для людини?

Якщо я йду до автобусної зупинки, я думаю про те, як я туди дійду, який вона матиме вигляд, чи буде мені там зручно чекати на автобус, а потім і зайти до нього. Саме такий хід думок дозволяє нам продумати максимально комфортний простір.

IMG_6312

«Дерева, ландшафтний дизайн і квіти відіграють провідну роль у внутрішньому просторі міста»

Це дуже важливо, і це одна з тих речей, яка є послідовною в багатьох культурах. Якщо подивитися на планування американських міст в кінці XVIII — та початку XIX століття, коли почалася індустріалізація економіки, зелені насадження і парки були певною відповіддю архітекторів на інструменталізацію людей через капіталізм. Адже це фактор, що дегуманізує. Вони хотіли дати людям місце, де вони могли б бути разом, спілкуватися, відпочивати.

Центральний парк надзвичайно допоміг Нью-Йорку, а інтегрована паркова система в Лондоні створила дійсно особливі місця відпочинку містян. Неможливо уявити, що хтось забере в людей парки. Усі дуже цінують зелені місця, адже вони є невід’ємною частиною кожного міста.

«Життя, простір, будівлі – в такій послідовності. Робота з людським масштабом вимагає такої послідовності»

Людські можливості – важливий фактор, який не можна не враховувати під час планування міста для людей. Важливі також швидкість і відстань. Наприклад, 400 метрів людина проходить за 5 хвилин. Це найзручніший орієнтир під час планування – 5 хвилин до місця призначення, до роботи, від машини. Такі речі надзвичайно важливі. Якщо не починати з цих важливих дрібниць, а відразу з будівель, то ми отримаємо те, що Ґел називає «Синдромом Бразилія» (за назвою столиці Бразилії – міста, у плануванні якого застосовувався зворотній підхід «від більшого до меншого» — Читомо).

Це дуже влучний образ. Такого типу планування є зовсім іншим. Об’єкти в таких містах контролюють та підкорюють усе навколо, демонструючи свою владу, домінуючи над особистістю.

IMG_6294

За цим стоїть ідея наукової організації праці. Після другої світової війни багато країн захопилися ідеєю контролю та порядку, і те, як вони можуть примусити до цього суспільство. Люди думали, що тотальна раціоналізація зробить усім «добре». Така собі соціальна інженерія. Це було легше впроваджувати в місцях, які не були давніми. Не тут і не в західній Європі, а, наприклад, в Бразилії.

Якщо говорити про архітектуру, то, наприклад, урядові споруди завжди створювалися таким чином, щоб психологічно впливати на суб’єкти своєю величчю. Є такі будівлі й в Штатах, але від місцевих вони відрізняються тим, що вони більш індивідуальні та різноманітні. У радянської стратегії міського дизайну є дуже чіткі правила, і вони дублюються в багатьох місцях. Під час проектування ніхто не переймався достатньою мірою тим, щоби будівля вписувалася в наявну забудову й була зручною для людей. Тут пропаганда на першому місці. Подібний підхід можна простежити й в Китаї.

Зрештою все впирається в ту ж саму стару дилему: що має більший вплив – люди на міський простір та його формування чи міський простір на людей та їхню поведінку.

Можна згадати давні приклади організації та структуризації простору. Наприклад грецька агора – місце, де збиралися люди для спілкування та бізнесу. Там був ринок, проходили святкові заходи. У таких місць було кілька призначень і вони були легкодоступними.

IMG_6301

Є кілька європейських прикладів, які функціонують і дотепер. Візьмемо Рим. Там було створено багато великих просторів, де могли б збиратися люди. Чи Венецію, де є свої географічні ліміти, а схема пересування передбачає лише пішоходів та човни.

В таких містах помітно, що під час планування передбачалася зручність пішого пересування і те, як люди подумки планують свої маршрути. Ніхто не починав із загального планування. Тут більш важливим було те, як людина запам’ятовує свій шлях – біля якої будівлі повернути, що буде видно дорогою до місця призначення. Нам зручніше розбивати свої маршрути на такі епізоди.

Матеріал вийшов за підтримки Представництва Фонду ім. Г. Бьолля в Україні

  • Матеріал для дослідження:
  • Йен Ґел. Міста для людей
  • / переклад Ольгі Любарської. — К.: Основи, 2018. — 304 с.
  • Текст: Олександр Мимрук

  • Фото: Євгенія Перуцька