Мова, що дрімає в тобі: «Мондеґрін» Володимира Рафєєнка

Володимир Рафєєнко. Мондеґрін. — Чернівці: Meridian Czernowitz — 192 с.

Як стверджує відома у вузьких колах цитата з філософа Мартіна Гайдеґґер, «мова – це дім буття». І коли ти змінюєш цей дім, переходячи на іншу мову, очевидно, що змінюється також інтер’єр, ландшафт за вікном і багато інших обставин. Новий роман Володимира Рафєєнка «Мондеґрін» сконцентрований навколо такої зміни домівки. Герой книжки Габа Габінський – переселенець з Донбасу, який перейшов з російської мови на українську і тепер зачудовано досліджує закапелки нового дому свого буття.

Для самого Рафєєнка «Мондеґрін» – перша книжка, написана українською мовою. І якщо комусь була потрібна гарна відповідь, чому мова – це так принципово важливо, то ось вона. Адже для переселенця Габи мова – це не маркер свого/чужого. Мова – це величезний фантастичний всесвіт у стилі керроллівського Дивокраю, квест яким нам трапиться проходити протягом сторінок цього роману.

Божевільний сон архангела Гавриїла

Починається книжка тим, що Габа ходить собі Оболонню й розмірковує вголос про мову й про своє життя. Якщо уважно слухати Габу, стає зрозуміло, що перед нами чудова імпровізована лекція з філософії мови. А якщо це лекція, то напрошується висновок, що весь цей монолог Габи на когось спрямовано. І оскільки крім нас, читачів, Габінського точно ніхто не чує, видається, що перед нами провідник-Вергілій, який ось-ось влаштує читачам непросту мандрівку усіма колами донецького пекла й посттравматичного чистилища. А вже ми, як Данте, маємо вийти з цієї мандрівки, осягнувши щось дуже важливе. Принаймні ми (чи не як країна?) перебуваємо в тому  серединному віці життя, щоб бути готовими до такої подорожі.

Сам Габа – непересічна постать. Він – той самий Габрієль, відсилання до архангела Гавриїла, зв’язкового між богом і людьми (чи принаймні між двома дуже різними світами). Він постать пророка, шамана, медіатора і, може, навіть трошечки поета.

Звісно, як і всі пророки чи шамани, Габа має бути дещо не від світу цього. Бо тільки тоді персонажам вдається бачити ширше (високо сидіти, далеко бачити).

Тож Габина психічна недуга, яка розкривається з часом, не викликає особливих питань – божевільні, як ми знаємо з історії культури, неодмінно транслюють божественні істини.

Про те, що в Габи не все гаразд з головою, ми маємо нагоду відчути одразу. Надто хаотичним і дивним є його мислення. Зрештою, він і сам нам повідомляє, що в нього бувають рецидиви хвороби. Он Габа і до лікаря на Кирилівську ходить, і про всяк випадок не ділиться певними ідеями з начальством, адже знає про свої психічні негаразди.

Габа – нещасний візіонер, який у стані своєї перманентного розширення свідомості може бачити замість звичайних відвідувачів супермаркету їхні звірячі сутності:

«Щоб побачити щура в людині, треба уважно придивитися до його відображення у дзеркалі, коли він не знає, що ти на нього дивишся. Але, якщо говорити серйозно, іноді цілком вистачає просто перекинутися з ним словом-двома, зайти на його сторінку у фейсбуці, торкнутися мовного питання чи запитати, чий Крим».

І саме завдяки цій божевільно-візіонерській особливості він може спостерігати трансформацію людей на Донбасі, які, як його кохана дівчина, скидають свою стару оболонку, щоб із неї вилупитися новою істотою. Це й не дивно: якщо Габа – трішечки Вергілій, навколо просто мусять відбуватися якісь метаморфози.

Саме в цій візіонерській практиці Габінського, як натякає назва роману, і полягає суть тексту. Адже мондеґрін – це неправильно почуте слово чи вислів. І Габа як блукач на перетині двох мовних систем, двох різних культур продукує свої істини-мондеґріни. Тож якщо він чує й інтерпретує щось неправильно, то лише тому, що елементи одного світу через нього, медіатора-Габу, потрапляють до іншого.

Читайте також: «Довгі часи» Рафєєнка: доросла казка про тридев’яте царство у себе під боком

Мова, яка дрімає в нас

Поки Габа водить читачів своїм минулим і теперішнім, нам лишається вслухатися, з чого формуються його ідеї й мондеґріни. Адже уважне вслухання в мовлення Габи дає змогу відстежувати його географічні й інтелектуальні маршрути. Мислення Габінського наскрізь складається із цитування. Цитати сперечаються між собою, сплітаються, поєднуються й вибухають новими сенсами. Цей процес виглядає неймовірно влучно й красиво. І, що найцікавіше, це не весела постмодерна гра. Не шарада. Не кросворд. Ми справді так думаємо. Обмовляємось за Фройдом, продукуємо мондеґріни, вживаємо цитати з перших ліпших  пісень і наводимо якісь порівняння й образи не тому, що це доречно. Просто саме в цей момент ми були поруч з будівлями, людьми, місцями, які тягнуть за собою ці асоціації/сенси. Всі ми думаємо так само, як Габа. Точніше, воно справді так думає в нас.  

Річ у тім, що знані психоаналітики любили лагідно натякати, що роль нашого еґо, інтелекту чи індивідуальності переоцінена. Карл Густав Юнґ розповідав, що в людях «думають» архетипні форми та інші надбання колективної свідомості. Тобто якщо сісти під деревом у позу Козака Мамая й почати медитативне спостереження за тим, що відбувається у твоїй голові, можна побачити, як за певних подразників думки, як великі рибини, самі пропливають у голові.

Видно, колись давно Гомер таки мав рацію – якщо тобі спало на думку щось дуже круте, не дери кирпу, а подякуй Афіні. Її заслуга, не твоя.

Брамники раю

Історія Габиних блукань світом української мови почалась давним-давно, в донецькому дитинстві героя. Тоді це була мова дитячих книжок, тож говорили нею білочки, соловейки й моторошна Кобиляча Голова. Люди ж навколо говорили російською. Габа зараховував себе до людей, тож дуже легко залишив цю україномовну Небувалію, щоб теж заговорити по-людськи. Не дивно, що коли Габінський у зрілому віці покине межі російської мови, першими, кого він зустріне на широких просторах милозвучної української, знову стануть казкові істоти з його дитинства. І серед них – Кобиляча Голова, його нова наставниця й супутниця. Власне, вона, як тварини-помічники з казок, спрямовуватиме Габу цим новим прекрасним світом.

Про цю героїню роману одразу треба сказати кілька загальних слів. Вона – і в цій книзі, і в казках – є істотою на межі світів.

Кобиляча Голова – це як вхід до печери Алі-Баби чи аналог триголового охоронця потойбічного світу цербера.

Не дарма ж печеру скарбів так часто охороняють привиди й інші мерці – скарби знаходяться не в нашому світі, а в потойбічному. Отак і Кобиляча Голова в цій книзі весь час натякає, що після виконання її завдань (чи не вивчення повного курсу граматики української мови?) перед Габою відкриються двері до його персональної печери скарбів чи до райського саду.

Що цікаво, як у деяких казках страшна тисячолітня баба від поцілунку героя різко перетворюється на красуню, так Кобиляча Голова має свою симпатичну сторону – аспірантку Оле-Лукойє. Не дивно, що ці дві не надто реальні сутності примудряються побачити одна одну й всістися вранці вдвох чаювати, збиваючи Габу своєю поведінкою з пантелику. Звісно, якщо дівчина називається Оле-Лукойє, то це неодмінно той самий відомий казковий персонаж. Аналог Пісочної Людини чи Морфея – проміжна постать між явою й нявою (як сказав би наш видатний філософ). Це симпатична панночка з рисами сфінкса – таємнича й мовчазна охоронниця брами між світами. Тобто двері туди-не-знаю-куди насправді є. І якщо хтось і доведе читачів до цих воріт, то це наш янгол-провідник Габінський.

Так, наприкінці книжки Габа підведе читачів до райської брами, хоча й не дасть побачити, що ж відбувається за нею. Але видається, що це та сама брама, за якою мають примиритися живі і мертві. Російськомовні й україномовні. Представників різних релігій і національностей. Чи принаймні читачі Андрія Анатолійовича Кокотюхи та James Augustine Aloysius Joyce.

Читайте також: Рафєєнко: Росії довелося докласти багато зусиль, щоб я почав писати українською