Мумі-тролям вхід заборонений: 6 творів фінської літератури

Історія світової літератури – це історія літератур держав-домінантів. Коли ми говоримо про «зарубіжку» – то маємо на увазі французьку, англійську, німецьку, російську літератури. Мистецькі явища країн, що були під імперіями, – це світи, які досі лишаються незвіданими й чекають на читачів-дослідників, але поки переважно стикаються з поодинокими туристами. І це гірка норма: про українську літературу мало знають у світі, в Україні мало знають про літературу країн-сусідів, а про літературу Фінляндії – й поготів. Окей, ми всі багато чули про Мумі-тролів, але чи є життя поза ними?

Отже, ви перебуваєте тут. Після виходу з імперії ваша країна нагадує квартиру, в якій кілька століть жили родичі, що нібито просто заскочили на чай з тортиком. І от: всі харчі з’їдені, меблі чомусь стоять не на своїх місцях, у повітрі завис чужий запах, а у голові застрягли чужі голоси. І на те, щоби повернути особисту ідентичність й ідентичність вашого дому, ви витратите не кілька годин і навіть не кілька днів.

Фінляндія вже більше ста років наводить лад після тривалого життя на своїй-чужій території. Щось із шість з половиною століть вона перебувала під Шведським королівством, а потім перейшла до Російської імперії. До того часу мовою літератури, освіти й політики була шведська, що відкидала фінську мову кудись у густі й туманні ліси. Звісно, не варто забувати, що у XVI столітті Мікаель Аґрікола потрудився над створенням писемності, переклавши Біблію з латини на фінську, що було досить клопітним заняттям, адже зокрема йому довелося ввести низку неологізмів. Наприклад, слова «рай» (сучасн. «paratiisi») тоді не існувало й було б незрозумілим пересічному фіну XVI століття. Тому Аґрікола вигадав власний рай: «lustitarha», де «lusti» – сад, а «tarha» – радість. Сад радості.

Еліас Льоннрот «Калевала»

Калевала: Фін. Haр. Епос – К. : Основи 1995, – 347 с.

Далі справа не клеїлась аж до XIX століття. Але Російська, прости Господи, імперія приєднала до себе землі, культура яких так сильно зрослася зі Швецією, що треба було негайно вживати заходів. Так була створена Фінська літературна спільнота, стратегія якої полягала у поширенні фінської мови серед населення. Та ось біда – на той час Суомі не мала Книги, яка б згуртувала навколо себе нову націю. Але був той-таки фольклор.

Тож Еліасу Льоннроту доручили зібрати народні руни й скласти з них притомний нордичний magnum opus. Льоннроту ж не треба було звикати до теми – свого часу він захистив дисертацію на тему «Вайнамьойнен – прадавнє фінське божество», яка згодом благополучно згоріла під час пожежі в Турку. Тож він взяв державну тисячу рублів і вирушив у експедицію до Карелії та Лапландії за словом народним, пласким житнім хлібом і враженнями. Так народилася «Калевала» – найважливіший текст Фінляндії. За рівнем впливу на світську літературу, писану народною мовою, її можна порівняти з «Енеїдою» Івана Котляревського, а за рівнем впливу на націєтворення – з «Кобзарем» Тараса Шевченка. Зачарування цим твором не минуло навіть самого «о великого» Джона Толкіна, що вважав «Калевалу» прикладом справжньої, дикої й сирої літератури, яка заворожує.

«Калевала» – це такий собі глечик, скріплений із безлічі шматочків-рун, переданих від різних співців. Льоннрот прибрав діалектизми, спеціально звів пісні у сюжет і додав дещо від себе. В результаті отримав історію про сотворення світу, походження заліза й морозу, пологи в сауні, норовливих дів, невдалі сватання, інцест, руйнування світового дерева, непорочні зачаття та багато чого іншого. Головні герої тут: Ілмарінен – коваль, Лямінкайнен – трикстер і найголовніший – Вайнамьойнен – співець, що здатен силою пісні творити світи, засівати землю й зачаровувати людей. Іншими словами, головний фінський герой – музикант, що пояснює таку велику кількість метал-гуртів на душу населення (2018-го року місто північна комуна Лемі стало столицею металу; ще одне північне місто Йоенсуу посіло 2-ге місце).

Отже, причиною творення світу стала самотність. Жила собі повітряна діва Ілматар, якій остогидло бути одиначкою, тож спустилася вона до моря й завагітніла від нього. Так з’явився найголовніший герой фінського епосу й вірувань Вайнамьойнен – старець-деміург, історія якого засвідчує глибину походження фінської культури.

Але і з ним не все так просто. «Калевала» – збірний твір, а тому деякі руни відображають не лише культури різних регіонів, а й епох. І якщо спочатку ми зустрічаємося з божеством, в руках якого доля землі, людства й всесвіту, то десь до середини Вайнамьойнен марніє, дрібнішає і підпрацьовує музикою на весіллі дівчини, яка йому відмовила.

Стосовно дівчини. Жіночі образи – окрема тема: яскрава, видима й інтенсивна. Якщо не побоятися слова на літеру «ф» – то взагалі можна розгулятися й ідентифікувати героїнь «Калевали» як прадавніх феміністок, які не є прикрасами чоловічого середовища, а цілком самостійними й вольовими персонажками. Ілматар і Владарка Похйоли – верховні істоти божественного або магічного походження, які самі беруть справи у свої руки. Ілматар сама вирішує, коли народжувати, а Владарка Похйоли не терпить, коли у неї крадуть те, що належить її землі, та ініціює битву. Дочка Півночі – та й взагалі нехтує всіма нареченими, обираючи самотність і ткацтво золотих полотен. Біда стається лише тоді, коли вона все ж одружується з ковалем Ілмаріненом і дуже скоро помирає. Історія прикра, але не без моралі.

Читайте також: 8 рис, які наближають фінів до Мумі-тролів

Алексис Ківі «Семеро братів»

Ківі Алексис Семеро братів / Алексис Ківі. – Львів: Кальварія, 2003. – 300 с.

Наступний у черзі ще один важливий хрестоматійний твір, що був написаний того ж XIX століття за фінансування тієї ж Фінської літературної спільноти. Ясна річ, розбудова національної літератури не може триматися на одному, хай хоч і фундаментальному, тексті. «Калевала» – це все-таки романтизм, що базується на фольклористичному матеріалі, проте кожна порядна література не може обійтися без реалізму, представником якого можна й назвати Алексиса Ківі (прізвище «по паспорту» – Стенваль. «Kivi» – псевдонім, що в перекладі означає «камінь»).

До «Сімох братів» автор працював над драматичними творами, але саме на роман він покладав великі надії. Усе зіпсував Август Алквіст, який написав розгромну рецензію, де назвав твір «плямою ганьби на фінській літературі». Критика стала фатальною, підірвавши й так хитке здоров’я Ківі. Річ була в тім, що автор намагався триматися боку правдоподібності, критикуючи своїм романом соціум і духівництво. Але це була, радше, критика у Франковій риториці: «Я ж не люблю її з надмірної любови», бо ж не просто так Алексис накинувся з тумаками на свого родича, який стверджував, що у Фінляндії ніколи не буде фіномовних шкіл (спойлер: він помилився).

Як не дивно, але у романі «Семеро братів» йдеться про сімох братів. Зав’язка сюжету ґрунтується на рішенні покинути родинну садибу, відкинути соціум, який не влаштовує героїв, й податися жити в ліс.

Ще з дитинства вони тікали від матері й пізнавали красу життя вдалині від людей, поки у зрілому віці один із братів не надумав запропонувати всім реалізувати дитячі поривання, але в серйозних масштабах. З доглядом за садибою у них не склалося, примусове навчання грамоті – також не до смаку, а дівчина, яку посватали відразу 5 братів, жодному не відповіла взаємністю. Ясна річ, що після такого – тільки в ліс. А ми, як читачі, спостерігаємо за жвавою комунікацією молодих чоловіків зі світом і між собою. І, на наше щастя, автор дбайливо оформив репліки героїв за принципом драматичного тексту, щоб ми не загубилися.

«Семеро братів» став визначним романом не лише через дотепність письма й соціальну комедію, що переростає у трагедію, а й тому, що Алексису Ківі вдалося змалювати 7 абсолютно різних чоловічих характерів: Юхані, найстарший, бундючний і запальний; Туомас – консерватор; Аапо – носій давніх знань і мудрості; Сімеоні – віруюча душа; Тімо – добрий простак; Лаурі – мовчазний мрійник; Ееро, наймолодший, найбільш метикуватий і розумний. Власне, тут маємо справу з фінськими типажами, які були передані так майстерно, що імена героїв стали іменами-ідіомами. Тож не дивуйтеся, якщо товариш із Суомі скаже, що ви «тихий як Лаурі».

Читайте також: Заходь, бери, читай: як працюють фінські бібліотеки

Міка Валтарі «Синуге, єгиптянин»

Детектив, фентезі, драма, кіносценарії – Міка Валтарі був справді спраглим до письма, як і до знань, бо найбільш відомі його твори – історичні романи. Відомим його зробив «Великі ілюзії», але наразі хочеться поговорити про по-справжньому товстий роман. «Синуге, єгиптянин» (альбо ще «Єгиптянин») – історичне полотнище про древній Єгипет періоду правління Аменхотепа IV Ехнатона, що побачив світ 1945-го. Рік публікації досить промовистий, адже й сам роман описує підйом і занепад потужної імперії, що не могло проходити без кровопролить і воєн.

Та найголовнішою особливістю є те, що головний герой – Синуге – це придворний лікар, який активно використовує у своїй практиці метод трепанації. З огляду на професію він дивиться на царів і бідняків, як на рівні між собою організми, що в однаковій мірі потребують терапевтики – як тілесної, так і духовної.

Синуге разом зі своїм вірним рабом-товаришем ведуть нас крізь Фіви, Долину Царів, Сирію, Міттані, Вавилонію, Хетське царство й Крит, показуючи не лише історичне тло, а й підважуючи міти.

Зокрема згадується й Мінотавр із лабіринтом, де роль Аріадни виконує той-таки старий слуга. А бог, Мінотавр, вже давно помер, але ніхто про це не знає. І такий художній виверт досить цікавий у контексті ХХ століття. разом із цим усім ніцшеанством і передчуттям постмодернізму. Проте головна сіль не в самому древньому Єгипті, некрофілії, оголених мізках і так далі. Червоною ниткою сього роману є глибока рокована самотність, на яку герой був приречений, коли отримав від фараона своє ім’я – «Синуге, що назавжди самотній». І оскільки фараон – глас богів на землі, то з ним не поспечерачаєшся і не перекричиш.

Арто Паасилінна «Рік зайця»

Паасилінна Арто Рік зайця / Арто Паасилінна. – Львів : Кальварія, 2003 – 152 с.

1975 рік за китайським гороскопом був роком зайця і роком написання чи не найголовнішого роману Арто Паасилінни (рік публікації – 1989). Сьогодні «Рік зайця» – найбільш відомий твір фінського прозаїка, який перекладений на 29 мов світу і має 2 екранізації. І таке визнання не є випадковим, адже це надзвичайно світла дорожня історія, яка подарує читачу приємний вечір.
Отже, що буде, якщо фінський журналіст, що незадоволений своєю роботою, шлюбом й життям загалом, зіб’є автомобілем зайця й зламає йому лапку? Правильно, він візьме звірятко під свою опіку, вилікує його, покладе у кишеню, утече з дому й почне подорожувати Фінляндією.

Проте, як і кожен добропорядний фінський мужчина, він попередить колегу, про те, що не повернеться на роботу, а ще закриє кредит на яхту. Ця мандрівка стане для героя поворотом ключа, який змінить його життя й перенесе зі світу безликої столиці до світу корів, що отелюються, лісу, що палає та ведмедя, якому треба помститися за прокушений живіт.

Як бачимо, мотив повернення до праматері, до природи – надзвичайно важливий для літератури Суомі. Герої таких сюжетів загалом проявляють себе як свободолюбиві типажі, які фізично не можуть існувати у міському просторі, – вони задихаються, чахнуть, втрачають здатність радіти й за будь-якої нагоди тікають у ліс чи у менші поселення, щоби бути ближчими до гармонії, до самотності й до себе.

Заєць у «Році зайця» – це своєрідна юнгіанська тінь, тотемічний звір, якого віднаходить герой і автоматично переходить не так на новий рівень, як на свій, власний рівень – рівень внутрішнього комфорту й гармонії.

І відразу після цього переходу його життя набуває насиченості й інтенсивності. Лісове звіря впродовж розвитку сюжету росте й зростає в той час, коли його власник-друг кристалізується у самості. Відтак можна ствердити, що обидва є повноцінними окремими героями, які набувають цільності разом, наче дві подоби однієї людини.

Софі Оксанен «Сталінські корови»

Оксанен Софі Сталінські корови / Софі Оксанен. – Харків : Фоліо, 2011 – 410 с.

Попри тему України, що повсякчас перебуває на чільних шпальтах європейських ЗМІ, Європа нічого не знає про неї: ані про історію, ані про її культурний пласт. Софі Оксанен – одна з тих публічних осіб, які транслюють незручну правду й намагаються хоч якось привернути увагу до українського питання. Зокрема її свіжий роман «Koirapuisto», що в перекладі означає «Собачий парк» оповідає про українок у Гельсінкі.

На презентаціях книжки у Фінляндії Софі з’являється у вишиванці й заколкою у волоссі з портретом Лесі Українки. Дотепер інформація стосовно українського перекладу роману відсутня, але авторка переконана, що він все-таки буде. До слова, це не вперше, коли Оксанен звертається у своїй творчості до української тематики: зокрема, у романі «Норма» ми стикаємось з мафією, яка продає українське волосся по всьому світу.

Софі Оксанен судилося бути авторкою помежів’я, адже вона має фінсько-естонське походження, яке досить часто визирає то в одній, то в іншій книжці. Здається, таким чином письменниця проходить шлях самоідентифкації разом зі своїми героїнями.

І щоби вам не здавалось, що у цьому випадку біографічний метод притягнений за вуха, згадаймо «Сталінських корів». Власне, це текст, із якого все почалося. Це перший роман Софі Оксанен, в основу якого лягли автобіографічні елементи: головна героїня так само напівфінка й напівестонка, яка так само страждає на булімію, з якою свого часу стикнулась і сама Софі. Досліджуючи хворобу й внутрішній дискомфорт, бачимо, як гостро головна персонажка «Сталінських корів» не приймає себе на всіх рівнях: ні на внутрішньому, ні на зовнішньому. Навмисне відторгнення естонського коріння й мови межує з неприродним виверганням їжі, через що тут комплекс меншовартості переходить у хворобу й проституцію.

Читати Оксанен без постколоніальної і феміністської критик – це все одно, що виїдати з торта масляний крем і оминати коржі. Адже авторка, в першу чергу, пише про постсовєцьку Естонію й постімперську Фінляндію, а тому їй часто йдеться про жіноче тіло й землі, які не належить самі собі, а перманентно ґвалтуються й контролюються владними и жорстоким чоловікам. Це ви зможете відчитати і в «Сталінських коровах», і в «Очищенні», і в «Нормі», і, швидше за все, у «Koirapuisto».

Читайте також: Софі Оксанен: мій роман – про Україну, яка досі не зрозуміла фінам

Юркі Вайнонен «Німий бог»

Вайнонен, Юркі Німий бог / Юркі Вайнонен. – Київ, Видавничий Дім «Комора», 2018. – 176 с.

Юркі Вайнонен – не нове ім’я для українського читача, його «13 новел» виходили у тій-таки «Коморі» 2016-го року. Читаючи інтерв’ю з цим автором або підписуючи у нього книжку, відразу впадає у вічі красномовна нордична скромність, яка, зрештою, не заважатиме автору тішитись, коли вам буде некомфортно або навіть болісно від його текстів. Бо лиш погляньте на уривок із прологу: «Я знаю, що вже з наступним ударом вона розколеться в шугу на моєму обличчі. А ще з одним – залізне вістря розіб’є мені зуби й виличну кістку, і чолов’яги прохромлять мене крізь потилицю до намулу». Хрускіт черепної кістки – не найприємніша мелодія у цьому всесвіті, чи не так?

Зав’язка роману проста, мов лосось помножений на локрицю: головний герой – скульптор Андре – приїздить до батьківщини своєї матері, у маленьке ізольоване село. Дивним чином саме тут помер його батько, якого персонаж ніколи й знати не знав, але на місце, де почалась і закінчилась його родинна історія, все ж приїхав. І, власне, як літературознавець Вайнонен зробив тут елегантний і хитрий хід – він помістив головного персонажа у міфічний простір, щоб той віднайшов особистий сімейний міф або ж створив власний.

Якщо згадані у цьому тексті Ківі, Валтарі або Паасилінна так чи інакше звертаються до «Калевали» або до народопісенної творчості – то Вайнонен вважає, що ця епічна поема застаріла.

Так чи інакше він все одно лишається у культурному коді своєї країни й описує фінські крижані пустелі навіть тоді, коли пише, наприклад, про Бретань як у «Німому бозі». Він радше говорить про якусь незвідану, дику, першопричинну природу, язичницьких богів і місце відчуження, а не про реальні локації.

У передмові до «Німого бога» автор прямо каже, що він надихався сюрреалізмом, хоча насправді міг цього й не робити – про сюрреалізм Вайнонен буде нагадувати читачу чи не на кожній сторінці, відсилаючи то Сальвадора Далі, то Антонена Арто, то до Шарля де Ліля, то до «Пісень Мальдорора». Вигадані птахи, грибні тріпи, перформативне мистецтво – ці та інші елементи просто б’ють у лоба своєю очевидністю й поверхневістю. Але є щось у цьому тексті, якийсь ледь вловимий північний чар, який приковує до сторінок. Мабуть, річ у підході, бо як зауважив сам Вайнонен у інтерв’ю для Читомо ще 2016-го року: «Коли дописую, то відчуваю всередині якусь порожнечу. У зв’язку з цим я навіть маю свою маленьку теорію: чим більшу порожнечу я відчуваю після написання історії, тим кращою є ця історія».

Читайте також: Юркі Вайнонен: Чим більшу порожнечу відчуваю після написання історії, тим кращою вона є