Марина Гримич

Ніч, вино, Ірпінь: як пила і про що говорила українська інтелігенція 60-х

18.07.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Юра. Роман / Марина Гримич. — Київ : Нора-Друк, 2020. — 352 с.

Київ, 1968 рік, кінець «відлиги». Юра – студент-фізик, успішний комсомольський ватажок, перспективний науковець-початківець — потрапляє в лещата непростих обставин і в пекло власних сумнівів: йому потрібно зробити моральний вибір, а він відчуває, що не готовий до цього. Адже його життя є своєрідним буфером поміж двома світами, — з одного боку, світом «золотої молоді», дітей секретарів ЦК КПУ, ЦК ЛКСМУ, КДБ, а з іншого, — світом його мами Клавки, яка є однією з тих безіменних і негероїчних представників української інтелігенції, що тримають на своїх плечах могутній тил для шістдесятництва. «Юра» це сіквел попереднього роману Марини Гримич«Клавка» (2019).

Уривок з книжки, який надало Читомо видавництв «Нора-Друк», занурить вас у дозвілля й побут україньскої інтелігенції 60-х.

 

— Нам у «Молоді» не нудно! Правда ж? — повторила вона запитання.

 

У відповідь — знову мовчанка, лише Клавка задля пристойності легенько кивнула на знак згоди. Прохорова продовжила: 

 

— Та й не тільки в нас. Он глянь, який роман Загребельний написав! «Диво» дивне! Просто тобі інженерна конструкція! А «Собор» читала? Сила! А який збіг: один і другий написали про собор. Не змовляючись… Значить, щось ширяє у повітрі… Це такий цікавий час!

 

Неля хотіла щось заперечити, але передумала. Попередня сварка закінчилася не дуже красиво.

 

Прохорова розцінила мовчанку по-своєму:

 

—  Знаю, знаю… Так, я трохи ідеалізую. Я теж бачу, що діється в нашій спільноті: безконечне з’ясовування стосунків і свого місця в ілюзорній ієрархії талантів, постійна гризня старших між собою, старших з молодшими. Заздрість лізе з усіх отворів.

 

— Якби ж то тільки це! — втрутився Баратинський. — Якщо Сальєрі Моцарта труїв, то зараз винайдено новий спосіб зводити рахунки: писати доноси.

— Повір, Баратинський, і це мине, як і інквізиція, і розстріли, й табори. Але люди знайдуть собі інші — більш вишукані — способи, щоб поквитатися одне з одним… Усе за Марксом: боротьба за існування. 

 

— За Дарвіном… — втрутилася Клавка.

 

— Що? — не зрозуміла Прохорова.

 

— Боротьба за існування — це Дарвін, а не Маркс.

 

Прохорова розсміялася:

 

— Старєєм… — і закашлялася. — Власне, а чого це я? Я ж хотіла сказати щось інше… Оптимістичне. Хотіла показати, що мені і час, в якому ми живемо, подобається, і те, що ми їмо, — подобається, і Будинок творчості подобається, і робота в «Молоді» подобається, і нинішня література подобається. 

 

Запала мовчанка. Знову ніхто не зголосився підтримати її оптимізм.

 

— Нелю, чому ти не даєш мені ковбаси? — натомість озвався Павло Минович.

 

Всі посміхнулися.

 

— Та ти щойно два бутерброди врубав! — сказала Неля.

 

— Брешеш! — грізно заявив він.

 

— Та дай йому вже! — сказала Прохорова.

 

— Це ж дорога ковбаса! Він усе одно не оцінить!

 

— Дайте йому, Нелю. Я ще маю, — сказала Клавка.

 

Неля незадоволено взяла хліб з кубиком масла, завбачливо принесені з їдальні, щедро намастила і накрила кружальцем ковбаси.

 

— Смачного! — грубувато сказала вона чоловікові, а тоді — до інших: — Чесно признаюся, я зараз як баба біля розбитого корита. Сиджу, займаюся самоїдством. Мене от зло бере. Я знаю, що мій Сіробаба — не геній. І знаю, що він трохи примітивний. І без фантазії. І стереотипний. Але я беру в руки іншу книжку — класика, отого, що за стінкою святкує, — а там від першого до останнього слова штамп. 

 

Як на замовлення, з-за стіни почулося дурнувате п’яне гигикання.

 

— От ти мені, Клавко, колись наводила цитату із твоєї настільної книжки… 

 

Клавка поморщилася, згадуючи.

 

— Ну, коли пояснювала, чому твори мого Сіробаби «не грають»… Книга Лідії Чуковської. «Із лабораторії редактора»… Пам’ятаєш? Щось типу «не висмокчеш із пальця»…

 

Клавка згадала:

 

— «Материю песни, ее вещество // Не высосет автор из пальца. // Сам бог не сумел бы создать ничего, // Не будь у него матерьяльца». Оце?

 

— Ага, це саме! Чиї це слова?

 

— Гейне, переклад Маршака.

 

— Ну, так, розумію, що в Сіробаби проблема з «матєр’яльцем». Але чому йому, — і вона показала на стінку, — можна, а іншим — ні? Чому один тягне, як вола за роги, пафос і нудоту, і йому за це честь і слава, нагороди й посади… А іншому — ніззя? Чому одним — усе, а нам — нічого! 

 

Слово «нам» — різонуло по вуху. Хоча всі присутні добре знали, що Неля якраз належала до тієї категорії письменницьких дружин, які роботу і кар’єру своїх чоловіків вважали особистою справою, але все одно було незвично чути це з її вуст. Вона мала повне право так казати. Багато дружин допомагають своїм чоловікам-письменникам: одні друкують їхні тексти, інші — редагують, ще інші — стають їм кур’єрами, п’яті — просто «з головою» занурюються в побут і повсякденні турботи, аби їхні чоловіки могли безперешкодно творити. А шості — робили все разом. Якраз до таких належала Неля.

 

— Якщо чесно, то на оцих, — вона показала на стінку, — «реалістичність, партійність, народність» — мені начхати. Найбільше мене дратують молоді вискочки. Ну, слава богу, що в нас є Драч і Вінграновський, Тютюнник і Гуцало… До них претензій нема. Але скільки всякого гівна вилупилося останнім часом, повилазило зі своїх клунь, повіток, стаєнь… Поприїжджали з провінції Пєті, Васі, Міші… І, як там у Хармса:

 

А за Васькой бегал Мишка

По дороге, по панели

И кричал он:

Жу-жу-жу!

Я уже теперь не Мишка!

Берегитесь, берегитесь!

Я теперь уже — не Мишка,

Я — советский самолет!

 

Всі розсміялися, нарешті Нелька стала Нелькою.

 

— Да, Хармс — ето хорошо! — закашлялася від сміху Прохорова і потяглася по пачку цигарок. — Боря, наливай!

 

Баратинський знову розлив винця.

 

Прохорова, випивши з усіма, встала з крісла, підійшла до прочинених балконних дверей і почала випускати дим у бік маленьких каштанчиків, що пробивалися разом з гілками через фарбовані крейдою баляси.

 

— То що ти хотіла сказати про Вась і Міш?

 

— Уявили себе… самольотами… А самі… — вона махнула рукою. — Селюки. Ну, нехай мій Сіробаба — село. Так з нього за це й підсміюються. А самі — туди ж! Ну що, Клавко, хіба не так?

 

— Даремно ви, Нелю, — відповіла Клавка. — Це той жанр, де українська проза традиційно сильна. Була і є. А можливо, й буде. Крім того, їм і без вас перепадає. І нам, у видавництві, за них не дають і продихнути. В Росії такі книжки належать до цілком безпечного жанру «деревенская проза», а тут, за визначенням Єлизавети Петрівни, «куліковская бітва» за кожне оповідання!  Начебто в них не така сама патріархальна атмосфера, не таке саме замилування минулим, не така сама закоханість в архаїзми, етнографізми, як у російських творах. Але, написані українською мовою, вони звучать небезпечно.

 

— Отож-то! Пиши етнографічно і станеш героєм нашого часу!

 

За стінкою затягли «Маруся — раз, два, три!».

 

У кімнаті Прохорової теж повеселішало. 

 

Перша пляшка вина закінчилася, Баратинський відкорковував другу. Паличка ковбаски добігала до кінця. Сир уже «знищили». Лишався ще тортик.

 

— Чай? — запропонувала Клавка.

 

— Та сиди, ще рано! — озвалася Прохорова, яка після перекуру знов угніздилася в кріслі.

 

— Нічого не рано, у мене он уже очі злипаються! — озвався Павло Минович. — Я що, отак без тортика й засну?

 

— Я миттю! — Клавка зраділа, що може зірватися з місця, увімкнути кип’ятильник і нарізати торт.

 

Вона скоса глянула на Баратинського, а той, немов хижий звір, спостерігав за кожним її рухом. 

 

«Ти ба! — посміхнулася вона сама собі. — Як у молодості!»

 

— Хочу додати до «деревенской прозы» ще й таке, — закотила очі під лоба Прохорова. Вона завжди так робила, коли планувала виголосити щось дуже розумне. — Українським авторам і справді дозволяється набагато менше, ніж російським. От, наприклад, чи дали б «Молоді» видати таку річ, як «Затоваренная бочкотара» Аксьонова, недавно опублікована в «Юності», чи «Созвездие козлотура» Фазіля Іскандера? Та ніколи в житті! В київському Головліті вчитувались би у кожне слово, розшифровували б кожну фразу. І врешті-решт заборонили б.  

 

Неля зауважила:

 

— Ну, давай почнемо з того, що у нас таке й не пишуть. І український Солженіцин поки що не озвався.

 

— Нічого, у нас ще все попереду!

 

— Яка ти оптимістка!

 

— Та тому що я працюю над собою, а не нию… Як нєкоториє… — вона явно натякала на Нелю. — Бач, партія їй не вгодила. Нова програма КПРС… Відлига… Та, якщо на те пішло, то знаєш, який твір в СРСР мав найбільший наклад?

 

— І який же?

 

— Доповідь Хрущова на двадцятому з’їзді! Оце був ажіотаж! Та його читали на кожній комунальній кухні і перечитували по двадцять разів! Хіба хто міг навіть у найсміливіших мріях уявити собі, що Сталіна почнуть топтати!

 

— Невже ти думаєш, що це він сам написав?

— У офіційних документів, доповідей і виступів немає автора. Ці твори печуться в окремому кулінарному цеху. Ми в ньому якраз і працюємо, да, Клавко?

 

Та якраз ставила на журнальний столик розрізаний торт. 

 

Вона трохи награно включилася в розмову. Їй здалося, що її та Борисова мовчанка врешті-решт можуть викликати підозру.

 

— Нам оце недавно прийшло згори розпорядження дати такі екзотичні відомості, — безтурботно стала розповідати. — Про те, хто зі співробітників «Молоді» скільки годин витратив на написання доповідей і виступів для комсомольського начальства. І тут як зачитали ці звіти на нараді, то таке повилазило! Тут тобі і проект рішення пленуму ЦК ЛКСМУ, підготовка матеріалів до промов, доповідей, виступів секретарів ЦК ЛКСМУ — на з’їзди, на зліт студентів, на урочисті пленуми… А потім усілякі там рапорти, тексти клятви на зліт червоних слідопитів і навіть підготовка матеріалів до промови Шелеста на урочистому пленумі ЦК ЛКСМУ!

 

— Какой размах! — зіронізувала Неля.  — Ціни вам немає!

 

— Бєз ложной скромності зауважу, — сказала, хизуючись, Прохорова, — що за героями нашого часу — і партєйними, і за нашими, літературними — стоять такі собі непомітні трудівники невидимого фронту, як от я… і Клавка… — Язик її почав потроху заплітатися. — Ой, здається, я вже п’яна!

 

Вона підняла склянку, побачила, що вона порожня, сама долила туди вина і перехилила.

 

За стіною затихло. Запала мовчанка і у Прохорової.

 

Клавка розкладала на блюдечки шматочки тортика, як у цю мить до них вдерлася компанія з сусідньої кімнати.

 

— О! — вигукнула Прохорова. — Про вовка помовка — а він і в хату! Герой нашого часу!

 

Відомий письменник не розгубився:

 

— Лізко, любове моя безотвєтная, в тебе є щось випити? Бо ми спорожнили все, що в нас було!

 

— І чого це ви на ніч глядя приперлися? — підскочила та з місця.

 

— Овва! Які тут люди! І Баратинський тут — власною персоною! А Сіробаба — що? Напився? Чому він спить, зігнувшись калачиком? Клавдіє Дмитрівно, а от вам б’єм чолом! Знімаємо перед тобою капелюха, Нелю, — наша зоре літературного антрепренерства!

 

Рука  відомого письменника потягнулася до запечатаного вина.

 

Прохорова вправно вирвала у нього з-під носа пляшку:

 

— «Мускату» не дам! Допивайте «Оксамит України»!

 

—  Лізко, наш посильний побіг до магазинчика! Ми компенсуємо!

 

— Компенсуєте? Чим? «Каберне»? Сто лєт воно мені снилося! В мене від нього іжжога! Давайте, забирайте цю пляшку і валіть звідси! У нас тут культурне міропріятіє.

 

Але спекатись веселої компанії їй не вдалося.

 

Гості вже окупували всі сидячі місця на ліжках і на стільцях й узялися за солодке, а за деякий час у Прохорової в кімнаті вже була батарея «Каберне» разом зі шматом сала і якоюсь таранькою, і все це цілком спокійно пішло в діло після тортика.

 

На Єлизаветине питання «Сколько можно піть?», яким вона хотіла викурити відомого письменника з почтом зі своєї кімнати, він навів приклад Євгена Гуцала, який завжди працював, попиваючи «Каберне», і пояснював це тим, що він від природи не дуже сміливий, надто закріпачений, а склянка вина його відпружує, дає політ уяві. При цьому він ніколи не мав чорновиків, а писав одразу начисто.

 

Тут відомий прозаїк позаздрив Гуцалові, навівши свій скорботний письменницький досвід: його почерк розбирає лише дружина. А чорновиків у нього — достобіса. А працювати він може лише за ідеально прибраним робочим столом.

 

«Під руку» згадався і Микола Лукаш, який у Будинку творчості відразу кидав на підлогу матрац, стелив на нього простирадло, клав зверху подушку, падав на це рахметовське ложе і блаженно стогнав: «Нарешті!» — й отоді починав працювати. Він любив жартувати: «Все, що я переклав, я переклав на пузі — і неодмінно, щоб на твердому». Отак він «вилежав» і «Декамерона», і Поля Валері, і Шекспіра.

 

Потім знову посипалися спогади на алкогольну тему. Хтось пригадав, як у часи Малишкового «бенкетування» відбувалися рейди до знаменитого діда Стасюка, що був не лише популярним ірпінським пічником, а й горілчаним спекулянтом. Він загинав письменникам височезну ціну за «казьонку», особливо якщо ті приходили до нього серед ночі. Однак подітися не було куди. Купляли.

 

Клавка слухала все те, сидячи на ліжку біля Нелі, а коли та пішла, розбуркавши зі сну Павла Миновича, на її місце швиденько примостився Борис. Клавка щосили намагалася прибрати зручнішої пози на ліжку, яке провалювалося, нахиляючи її до Баратинського.

 

А Борис наче й не зважав, розповідаючи як затятий більярдист про фірмовий «сосюринський» удар, коли поет бив не на всю силу, а тихо й ніжно, точно спрямовуючи кулі до луз.

 

Нарізаючи сало, відомий прозаїк і собі — вже вкотре — переказав оповідку про те, як Малишко з Олексою Ющенком, якось запізнившись на сніданок у Будинку творчості, поцупили у Шеремета, котрий якраз надумав їхати до Києва, шмат сала, який висів у нього за вікном на мотузочці. Тільки-но чоловіки присіли до трапези, як тут з’являється хазяїн сала, його запрошують, як годиться, до столу і частують його ж делікатесом. Той посмакував і каже: «А ваше сало як моє!»

 

Цей письменницький анекдот «з бородою» викликав не менший вибух сміху, ніж коли був розказаний чи почутий уперше.

 

Клавка непомітно подивилась на годинник і з жалем усвідомила, що виспатися їй сьогодні не вдасться.

 

Та ще й тут поряд м’язиста нога Баратинського, що просто пропікає її стегно своїм жаром. І вже несила сидіти біля нього, бо в голові починають крутитися не дуже пристойні фантазії… Тож вона встала з ліжка, і це виявилося не найкращою ідеєю.

 

Вона безпомічно озирнула кімнату — де б притулитися — і впіймала на собі погляд Бориса, що показував їй на двері: «Прогуляємося?»

 

…Вони вийшли надвір, і їх відразу ж засмоктала непроглядна ірпінська ніч.

 

Читайте також: Історія без брому: Будинок «Слово» і «Клавка» Гримич

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект