ідентичність

То це і є, напевно, Україна: 5 книжок про українську ідентичність

01.06.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

На початку не було нічого. Ні слова Україна. Ні особливих українських рис. На початку українці обробляли землю, працювали в шахтах, вшановували живих і мертвих, співали батьківські пісні й дотримувалися батьківської віри. Намагалися бути гідними своїх реальних чи міфологічних пращурів. Ідентифікували своїх ворогів і боролися з ними. А якщо ідентифікували ворогів, то мали також ідентифікувати й самих себе.

У цьому огляді ми зібрали 5 книжок, які допомагають зрозуміти українську ідентичність і відшукати свою загублену чи затоплену українську Атлантиду. 

Олександр Михед. Я змішаю твою кров із вугіллям

Київ, Наш Формат, 2020. – 368 с.

Ще в 19 ст. українські письменники з Галичини й Наддніпрянщини з піною в роті сперечалися про те, чия мова є українськішою. І (на відміну від нас сучасних) наддніпрянці відверто не полюбляли галичан, вважаючи саме їхній варіант хибним і надміру полонізованим. Достоту як ми сьогодні говоримо про начебто неправильну українськість Сходу. Про його шахтарський, промисловий, радянізований і, хочеться сказати, чужий нам міф. 

 

У своїй новій книзі про Схід Олександр Михед береться за критичну кирку, щоб у міру своїх письменницьких можливостей розтрощити моноліт міфу про Донбас. 

 

Не можна казати Схід і Донбас. Не можна об’єднувати Луганськ і Донецьк. Не варто думати, що якщо ви побували в одному з міст Сходу, ви знаєте його весь. Ви нічого не знаєте. Моноліт Сходу в цій книзі розпадається на свої окремі голоси та історії. Ось історія дикого сходу, який приїхав завойовувати Джон Юз. Ось бельгійські поселення. Ось історії втечі на Схід від арештів, бо тут, у шахтах, тебе ніхто не шукатиме. А ось села лемків у Бахмутському районі, які опинилися тут через операцію «Вісла». Чи Сартана, місце компактного проживання греків. Після такої деконструкції Сходу й занурення в історію кожного окремого міста тільки диву даєшся, як ми могли донині уявляти Донбас гомогенним.

 

Михед записує репортажі із різних міст т.зв. Донбасу. Досліджує їхню історію й міфологію, шукає унікальні риси цих регіонів. І розмовляє з відомими митцями зі Сходу, з Жаданом, Стяжкіною, Рафєєнком та іншими, про те, як вони осмислюють власну ідентичньсть.

 

Михед показує, як химерно проходять лінії розмежування ідентичностей. В інтерв’ю з Жаданом той говорить, що його рідний Старобільськ територіально належить до Луганської області, а історично – до Слобожанщини. І вже сама ця деталь багато що оприявлює. Для хлопців зі Старобільська шахтарі з виразними, наче нафарбованими, очима не були своїми. Були іншими. Це велике нагадування: не весь Схід шахтарський, не весь індустріальний. Там теж було заведено вирощувати городи – тобто бути самостійними й самим дбати про себе. 

 

Частина міфології т.зв. Сходу базується навколо гордості за тим, чого не було. «Це ми вигадали клей ПВА». «Це ми створювали зірки для всіх радянських висоток». Михед слухає ці східні міфи й лагідно показує нам, що це тільки міф, який не має нічого спільного з реальністю. Що це туга за ефемерним – навіть не втраченим, а нав’язаним і підміненим – раєм.

 

Думаючи про те, що ж тримає цей східний моноліт разом, автор доходить до несподіваного висновку. Фраза «Я змішаю твою кров із вугіллям», винесена в заголовок – це погроза секретаря обкому партії до незручного режиму громадянина Нікітіна. Як пише Михед, погроза не просто вбити, а безслідно знищити не тільки людину, а й будь-які її сліди. Знищити навіть її смерть. Досліджуючи Донбас, Михед говорить про розтирання на вугілля і добрива історій, пам’яті та самості. Про велику трагедію Сходу, яку треба відгорювати й з якою треба допомогти, а не повертати її як докір цьому регіону.

Купити книжку.

Павло Швед. З чого нам дозволено сміятись?

Київ: Комубук, 2020. —232 с

Почнімо з великого спойлера. Якщо вірити культурологу й видавцю Павлу Шведу, сміятись нам, українцям, можна з москалів. Принаймні такий маркер українськості автор подає у першому есеї своєї збірки. Мовляв, українець, незалежно від відсотка в його венах російської крові, рівня толерантності, принципів, віку й політичних поглядів розуміє жарти про поганих москалів, яких в анекдотах усілякими способами вбивають. Українець може не сміятися з жарту, але розуміє, чому це смішно. 

 

Цікавий маркер ідентичності, – скажете ви. Але згадаймо майданне гасло «Україна – це Європа». Чи вічне пояснення за кордоном, що ви як українець/українка не зобов’язані розуміти російську. Що Україна – це не Росія, ба більше, щось протилежне до Росії. Тож через жарти про москалів і таке протиставлення Росії українці розмежовують своїх і чужих. 

 

Жарти жартами, а виходить, що сміятися з поганого москаля – це елемент нашої культурної війни проти Росії. Бо, як пише Швед, реальне збройне протистояння – це важливо, але воно не може тривати довго, адже є виснажливим. А культурна війна не помітна неозброєним оком, але дуже ефективна.

 

Зокрема, нині зізнаватися, що тобі подобаються класики російської літератури – не комільфо. І легально насолоджуватися текстами Достоєвського чи російськими дисидентами ми зможемо ще не скоро. Хоча ще якихось 10-20 років тому жахатись: «Як же так, якщо зараз мої діти забалакають українською, то невдовзі не вмітимуть читати богічного Достоєвського в оригіналі?!» було цілком нормально. Не муляло. Як бачите, у цій війні за свою ідентичність ми просуваємося вперед.

 

Нагадавши за культурну війну, Швед також показує, що, власне, змінилося в Україні за попередніх кілька десятиліть. А саме як із самвидаву й аматорських майданчиків постали українські медіа й книговидання. Мова зокрема про майданчик samvydav.net чи дискусії на сторінках ЖЖ (Живого Журналу). Від ретроспективного погляду на проблеми й специфіку української галузі кількадесятирічної давнини стає страшенно приємно. Адже видно, яку велику роботу було пророблено за цей час. Як сильно змінилася й зміцніла галузь.

Купити книжку.

Олег Криштопа. Останні українці Польщі

Брустурів: Дискурсус, 2019. — 224 с.

Попри всю міфологічну важливість кордонів і чіткість поділу на своїх і чужих, українці не закінчуються за польським кордоном. Олег Криштопа у своїй книзі репортажів домальовує мапу України й окреслює українські острівці на території Польщі. Тамтешні українські хати і громади – це наслідки операції «Вісла», етнічної чистки, яка закинула українців далеко від меж їхньої сучасної батьківщини. Їх недолюблюють поляки. І вони повільно зникають як феномен, адже їхні діти й онуки розчиняються в польській культурі.

 

Криштопа описує згуртованість на таких острівцях. Вони створювалися людьми, які хотіли чути українську на вулицях і жити в маленькому філіалі України за кордоном. Почуватися вдома. Вони виборювали свої права на українські церкви і школи. Вони допомагали й підтримували одне одного.

 

Польські осередки українців нагадують прадавні міфологічні поселення. Коли всі члени громади збиралися й обговорювали свої потреби. Коли ніхто не був забутий і праця кожного була важливою. Це дуже нагадує відому ідилічну картинку із «Захара Беркута» Франка, де село Тухля – зразковий приклад маленької держави.

 

Камерні спроби останніх українців Польщі відтворити ту саму України можуть дечому навчити нас. Нагадати, що ми тут, у великій Україні, втратили. Наскільки ми роз’єднані, наскільки навпомацки йдемо й не знаємо одне одного. Не знаємо своїх сусідів, не знаємо, з ким обговорювати свої буттєві й культурні потреби. І ставимося до них як до сфери чужої компетенції. Мовляв, це має робити хтось, не ми. Українці Польщі в цих питаннях набагато приземленіші й відповідальніші.

 

У людей із цієї книжки був свій міф великої України. Тому історії їхнього життя супроводжуються спогадами про відвідування України реальної – своєрідне паломництво до близької Мекки. Це потреба у возз’єднанні, відвідуванні місця сили. Як і будь-яка зустріч з міфом, на українців Польщі чекало передовсім розчарування. Їх дивувало й засмучувало зросійщення України. Те, наскільки люди не дбають за свою культуру й національну ідентичність. Українці Польщі часто уявляли, що наслідують її, свій великий ідеал. Що їхні маленькі зусилля – відтворення величі й краси України справжньої. Але тої України ніколи не існувало. Та, разом із тим, Криштопа описує й радісні зустрічі з цією міфологічною батьківщиною. Коли діти, щойно перетнувши кордон, ніжно обіймали дерева. Бо вони українські. Перебуваючи по цей бік кордону важко уявити їхні почуття. Хоча багато хто переживав щось схоже під час першої зустрічі з Європою, яка для нас теж передовсім великий міф.

 

Ці останні Українці Польщі є острівцями українськості, які повільно зникають під тиском асиміляції. Ці люди не приїхали до Польщі на заробітки. Це справді їхній дім, в якому вони народжувалися і жили все життя. Для багатьох із них є справжньою трагедією і скандалом, коли їхні діти одружуються з поляками. Бо це означає зникнення. Це означає, що їхні діти й онуки говоритимуть польською й розчинятимуться в польській культурі. І тоді маленька копія їхньої затишної української Атлантиди затоне назавжди.

Купити книжку.

Наталя Гуменюк. Загублений острів

Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. — 312 с

Якось письменниця Елінор Каттон сказала, що їй не подобається, коли її просять прокоментувати власні слова, сказані рік тому чи раніше. Бо вона – не застиглий моноліт, а живе створіння, що весь час думає, відчуває і змінюється. Вона не застигає, як воскова фігурка, на фінальному слові інтерв’ю. Та ми забуваємо, що після прочитання інтерв’ю чи репортажу історія не закінчується. Що хтось продовжує жити і творити її далі. 

 

Книжка репортажів з Криму Наталі Гуменюк робить подій на півострові з часів анексії об’ємним. Журналістка подає часову й просторову тяглість, показує різні закутки Криму, погляди різних своїх і чужих. Це дуже корисно, адже здебільшого ми знаємо клаптикові уривки новин, приймаємо Крим за застиглу єдність, бачимо його дуже однобоко. Як завершений факт, а не як історію чи істоту, що продовжує жити й рухатись. 

 

Життя в Криму не зупиняється тоді, коли ЗМІ припиняють про нього писати. Пані Гуменюк показує тяглість цього життя. Як люди пристосовуються до нових обставин. 

 

З моменту анексії кримські татари стали дуже видимими. Можливо, сьогодні ми маємо про них навіть краще уявлення, ніж про українців Криму. Адже на тамтешніх українців кожен накидає свої стереотипні уявлення і свій кодекс українськості (відповідно до якого судить і, може, засуджує їх. Хоча б за те, що не виїхали). 

 

Гуменюк розповідає, як українці Криму роблять свою аматорську газету чи збираються в українській церкві (до якої не так вже й легко дістатися). Як їм боязко говорити своєю мовою на вулиці й не приймати російське громадянство. Їхнє життя дуже нагадує катакомбний етап християнства й перегукується з потугами українців Польщі із книжки Криштопи. Адже саме від них залежить, чи будуть в Криму українці, чи збережуть вони свою ідентичність, чи існуватиме там українська культура. Так, такою, як вона є зараз, ця культура може здаватись дуже сміховинною й аматорською. Українці самі можуть не надавати цій діяльності аж такої ролі. І, як одна з героїнь книжки, просити не героїзувати їхню діяльність в організації своєї газети. Бо це не про романтичну позу, боротьбу чи велику непокору. Це спроба бути й самим організувати своє буття й дозвілля, задовольнити свої культурні потреби. Не так, як треба за неписаними кодексами. А так, як вони це вміють, можуть і потребують.  

 

Зрештою, хіба український андеграунд в 60-80-ті існував не так само? Хіба українці Польщі намагалися зберігати свою ідентичність не так? Фрагменти книжки Гуменюк про українців нагадують це. Українська культура – це не щось, що є професійним чи офіційним. Це спосіб, в який ми живемо і спілкуємося. Це потреба бути в колі своїх і підтримувати з ними зв’язок, обмінюватися словами, думками і трендами. Звісно, коли це коло маленьке й відрізане від ширшого українського дискурсу, жити в ньому непросто. 

Купити книжку.

Ростислав Шпук. Модельний ряд. Хроніки

Івано-Франківськ: П’яний корабель, 2020. — 400 с.

Якби Мілорад Павич писав не про Балкани, а про маргінальне мистецьке середовище Івано-Франківська, у нього вийшло б щось, що віддалено нагадувало «Модельний ряд. Хроніки». Ця книжка сповнена звичайних щоденних історій і випадків. Але про них написано й їх осмислено так, що вони підважують поняття побутового й звичного. Перетворюють кожну зустрічну людину, дію чи вихід із запою митця Парфьона на щось непересічне. На мистецький акт і тему для філософського монологу. 

 

Замість закотити очі, зустрівши мормонів, Парфьон читає їм проповідь. Робить зі спроби отримати пенсію по інвалідності живий перформанс – закрапує очі горілкою, викликаючи на них ефект сліпоти від опіків, і просячи дати йому інвалідність у кредит. Або фантазує на тему того, як виглядатиме світ, якщо всі ставитимуть за найвищу мету померти ефектно. Показує красу недоліків, хвороб і недосконалостей. Коротше, виносить своїм слухачам мозок як тільки може і змінює оптику бачення світу. 

 

Ця книжка перетворює звичну потворну реальність на щось щемке й магічне. Алкоголізм, цироз печінки, інтер’єр старої державної лікарні, касирки з банку та інша буденність, якої заведено соромитися, зачаровує. Химерне мислення митця допомагає побачити звичний світ очудненим поглядом. 

 

Крім того, ця книжка нагадує, що для філософування потрібні не мудреці в білих тогах, давньогрецькі сади чи піднесені теми. Філософія й поезія народжуються з того, що є перед очима. З надлишкової ваги й затхлого повітря квартири. З порнографічних картинок, проєктованих на простирадло, і безстрашного захоплення ознаками власної старості. Філософія й поезія, власне, й полягають у тому, щоб побачити саме в цьому красу й сенс. 

 

А ще в цій книзі є щемкі й прекрасні роздуми про любов. Не до красивих жінок і не в романтичних обставинах. Такі любовні історії Діоген міг би шукати вдень з ліхтарем і більше ніде, окрім як в цій книзі, не знаходити.

 

Може, для того, щоб подолати постколоніальні комплекси, варто слід за Парфьоном вдивлятись у світ і гратися цим світом? Не соромитися своєї території й не шукати кращої. Зрештою, спочатку Ісус виголосив Нагірну проповідь і зійшов на Голгофу, а вже тоді прочан стали водити його шляхом і надавати місцям особливого статусу, флеру і пафосу.

Купити книжку.

 

Читайте також: Гуцульський текст: регіональна ідентичність та сірий кардинал Шекерик-Доників

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект