Білорусь

«Ти дихатимеш іншим повітрям»: вірші білоруських поетів

21.08.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

В української поетки Олени Герасим’юк є вірш «Солдатська молитва», який починається словами «Отче наш! Боже України і Білорусі!», і ці рядки, мабуть, — квінтесенція того, як українці сприймають Білорусь і білорусів. Особливо зараз, коли вони виходять на наймасштабніші за всю історію незалежної Білорусі акції протесту й солідарності. Адже їхня свобода — це наша свобода, а їхня гідність — це й наша гідність. Але ще раніше свою партизанську війну за справжню, а не формально проголошену незалежність, й європейське майбутнє почали діячі культури: поети, письменники, музиканти.

Читомо зібрало вірші білоруських поетів різних поколінь і творчих методів, але всі вони об’єднані духом спротиву, осмисленням білоруського політичного й культурного простору та усвідомленням білоруської ідентичності. Деякі з них написані ще в 1990-ті, а деякі — з’являються на світ просто зараз, напередодні й під час протестів, аби розповісти urbi et orbi про Білорусь і її сильних, красивих і мужніх людей.

 

Юля Цімафєєва (нар. 1982 р.) — білоруська поетка, перекладачка, одна із засновниць і редакторка літературного інтернет-часопису «ПрайдзіСвет». Авторка трьох збірок поезії: «Кніга памылак» (2014), «Цырк» (2016) і «ROT» (2020). 2018 року вийшла польською її збірка «Cyrk i inne wiersze» (пер. — Богдан Задура), а 2019 року у видавництві edition.fotoTAPETA — німецькою збірка «Zirkus» (пер. — Томас Вайлер і Тіна Вюньшман). За переклади збірки віршів Чарльза Буковскі «і святло, і паветра, і месца, і час» (2017) разом і двома іншими перекладачами отримала премію «Дебют» у номінації «Переклад». У серії «Паэты Планеты» в її перекладі виходили збірки поезії Волта Вітмена та Стівена Крейна. Разом з чоловіком письменником Альгердом Бахаревічем неодноразово брала участь в українських літературних фестивалях.

 

МОЯ БАТЬКІВЩИНА

 

Ми всі думали, що ти жінка
блакитноока, ясноволоса, життєдайна,
що ти всіх пробачаєш
і все терпиш.

 

Ми думали, ти мало не Богородиця,
бо народила ледь не народ богообраний.

 

Приїхала, горопашна, з темного села,
в полотняному клунку привезла
свою саморобну, з дерева вирізьблену,
як ляльку, шорстку як на міське
вухо, мову.

 

Ти страждала тут, ніхто не зважав
на тебе, ніхто не слухав. Від тебе,
зневаженої, навіть власні діти
відвертали свої чистенькі личка. А ти
все зносила, зціпивши зуби.
Бідолашна ти, бідолашна.

 

Але ми не помітили,
очі втупивши у вірші,
про тебе написані,
як ти вишкірилась,
як ти надягла штани кольору хакі,
як ти натягла на свій поголений череп
чорний шолом, як домалювала собі вуса.
Як ти взяла дрючок,
ніби відростила стручок.

 

І тепер розмахуєш ним нам перед очима,
щоб ніхто не поставив під сумнів
твою змінену ґендерну ідентичність.

 

Щоб усі знали, що ти тримаєшся
за свої традиційні цінності:
бити, знущатись, зневажати, народжувати,
забивати, забувати, ламати, будувати
з залізобетону величезний мур,
щоб сховати за ним наше темне минуле,
щоб відгородити нас
від нашого темного майбутнього.

 

Ти закинула нас на шальку ваг,
а на другу шальку всілася сама
в лискучій амуніції
з водометами й бронетранспортерами,
з танками, літаками, вогнеметами,
військовими комбайнами
і тракторами-вбивцями.

 

Так утверджується стабільність.
Так утримується рівновага.
Бідолашні ми, бідолашні.

 

Але

 

Чи не смердять твої ноги у високих берцях?
Чи не свербить тобі поголений череп під каскою?
Чи не чхаєш ти від пилу, дивлячись на нас
крізь віконце танка?
Чи не боїшся, що смерть все одно прийде
тебе роздягти?

 

Переклад з білоруської Ії Ківи.

 

Вєра Бурлак (нар. 1977 р.; псевдонім Джеці) — білоруська письменниця, перекладачка, музикантка. Народилася в Києві, живе в Мінську. Авторка чотирьох поетичних збірок: «За здаровы лад жыцця!» (2003), «Забі ў сабе Сакрата!» (2008; спільно з В. Жибулем), «Дзеці і здані» (2012) та «Фантазюрки» (2018). Також видала прозову книжку «Твори сонного жанру» (2011). Учасниця численних мистецьких проєктів. Лауреатка перекладацької премії інтернет-часопису «ПрайдзіСвет» (2010), літературних премій ім. Карлоса Шермана (2018) і Премії Цьотки (2019).

 

ВІРШ ПРО ШИБЕНИЦЮ

 

У дворі по вулиці Калиновського
Для дітей поставили шибеницю,
Яку списали з тюрми,
Бо вона застаріла морально.
І відразу прибігли діти,
Щоб гойдатись на ній і підтягуватись,
Щоби повзати по ній і на неї видряпуватись
І займатись корисною гімнастикою.
А батьки були вже й не раді,
Бо забули діти про мультики,
Про уроки і про комп’ютери –
Прикипіли серцем до шибениці.
Мамки-няньки гримають шибами
І кричать їм: «Ану до хати!»
І хвилюються: що з них виросте? –
І бояться сказати: «шибеники».
Та, здається мені, краще шибеники,
Так, я думаю — краще шибеники,
Краще, краще якраз шибеники,
Краще шибеники,
ніж кати.

 

Переклад з білоруської Маріанни Кіяновської.

 

Віктор Жибуль (нар. 1978 р.) — письменник, літературознавець. Автор семи поетичних книжок, остання за часом — «Дзяцел і дупло» (2016), а також 150 літературознавчих статей. Активний учасник постмодерністського мистецького руху «Бум-Бам-Літ» (з 1996 р.), низки літературних, театральних, музичних та ін. проєктів, зокрема перформер-груп «Тэатар псыхічнае неўраўнаважанасьці» (1998–2001) і «Спэцбрыгада афрыканскіх братоў» (1999–2001, 2015), нойз-гурту «Бусьлік супраць Кадука» (2000–2001), арт-панк-гурту «Засралі казарму» (2001–2006), театру «Ц.У.Д.» (2008–2009), «Кабарэ Матыльды Штор» (2009–2010). Неодноразовий переможець поетичних слемів, лауреат літературних премій «Залаты апостраф» (2011), «Международная отметина имени Давида Бурлюка» (2013), «Празрысты Эол» (2019).

 

Коли в хаті диверсант

 

Відлига відстала від лугу,
убравши в рядюгу дорогу.
Плює на підлогу падлюка —
плює і багато, і довго.

 

Дорогу рядюга убрала,
а в нашій відчиненій хаті —
падлюці мурзатим оскалом,
хитати, в підлогу плювати?!

 

Відстала від лугу відлига,
убравши дорогу в рядюгу.
Спільноту пославши на мигах,
плює на підлогу падлюка.

 

Відлига — в гулких перелогах,
давно вже від лугу відстала.
Падлюка плює на підлогу,
втомився, одначе все мало.

 

Коли вже подальша відлига
над покривом нашого лугу?
Куди нам подітись від лиха,
яке виробляє падлюка?

 

Переклад з білоруської В’ячеслава Левицького.

 

Андрей Хадановіч (нар. 1973 р.) — білоруський поет, перекладач і есеїст. Автор десяти поетичних книжок, остання за часом — «Школа травы» (2019). Перша поетична збірка «Листи з-під ковдри» вийшла в перекладах українською (2002). Вірші перекладалися п’ятнадцятьма мовами, окремими книжками виходили в Україні, Польщі та Швеції. Лауреат численних премій, зокрема ім. Карлоса Шермана (2017), «Кришталь Вілениці» (2008), «Залаты апастроф» (2007), Польського Пен-клубу (2015). Пісня Mury польського барда Яцека Качмарського (в 1980-х рр. у Польщі її співали учасники руху «Солідарність»), текст якої білоруською переклав Андрей Хадановіч («Разбуры турмы муры»), стала справжнім символом мирних протестів-2020 у Білорусі.

 

Лист до колишнього

 

Вам пишуть зухвалі листи — в них то вірші, то проза.
Ви в пеклі займете вакансію Діда Мороза.
В лід озера вмерзши із міхом, в якому листи,
з дев’ятого кола ви мусите відповісти.

 

Психолог спитає: «Як жив ти, не любий нікому, —
так довго та нудно, що ледь не загнав нас у кому?»
Свободи й законів країні позичить Європа.
Снігуронька-бабця листи порахує нівроку.

 

Напише з наметів про «Плошчу» (1) дві тисячі шостий.
Сімнадцятий — про «дармоїдів» (2). Про «Американку» (3) — десятий.
«Згадай-но наш плач на Різдво! Пам’ятаєш про ШОС (4) ти?»
Ви в розпачі: «Йолка, світись!» — вибухають гранати.

 

«Дідусю, чи вернеться тато?» — питає дитина.
«Сволото, дочку відпусти!» — це старої прокльони.
Читаєте лист — і тремтять від морозу коліна,
а перед очима весь час хтось прямує до скону.

 

З Абхазії, Криму, Донбасу напишуть більш тепло,
але не врятує, бо все — про кривавого брата.
А хтось перешле вам листи політв’язням у пекло,
усім політв’язням — і стачить надовго читати.

 

Дішлють дев’яності ще й меми дотепні про яйця.
Двадцяті ж напишуть: «А знаєте, вас не бояться.
Коли за загоном загін ви шлете проти нас,
хоча боїмось, та виходимо. Страхові — зась.

 

«Ні» жартам про «бацьку». Батьків нам достатньо своїх.
Ви ж чуйкою чуєте — час вже манатки збирати!
Живий безробітним нарешті побути б устиг,
іще за життя Дід Морозом — на радість малятам».

 

11-12 серпня 2020 року

 

Примітки перекладача:

 

  • 1 Березневі акції протесту 2006 року в Мінську, проходили в зв’язку з незгодою частини населення з ходом проведення президентських виборів;
  • 2 Йдеться про президентський декрет «Про запобігання соціальному утриманству»;
  • 3 СІЗО КДБ у Мінську;
  • 4 ШОС розшифровується як «шоб он сдох» або «шоб он сел» (Лукашенко), абревіатура набула популярності після президентських виборів 2010 року, як реакція на репресії щодо людей, які брали участь в акціях протесту.

 

Переклад з білоруської Наталії Бельченко.

 

Літо на березі Волі

 

Літо на березі Волі. До ранку недовго.
Смужечка сонця, а потім — іще та іще.
Воля не ловиться в руки розряду земного.
Хвиля не ловиться в ріки, бо сонцем тече.

 

Хвиля міцніє — і світ на очах молодіє,
юний проснувся — і сліз не ховає старий,
сонце зринає — і вступить у місто надія,
день підступає — і страх покидає двори.

 

Двір упадає в завулок, завулок — у вулицю,
вулиця скверам, проспектам і площам домчить
вісточку: найочерствіліше серце розчулиться,
в найнеможливішу правду повірять умить.

 

Сонце підступить до всіх і не скривдить безвинного —
і перетвориться, хоч ти кого не візьми,
сплаканий раб у героя могутнього й вільного,
люди — в народ, а народ — так і буде людьми.

 

Пам’ять героїв у світло окутує просинь:
в сонячну смужку, гарячі скривавлені шви.
Вкрадений голос вертається в хор стоголосий.
Літо на березі Волі. Бери та пливи.

 

15 серпня 2020 року

 

Переклад з білоруської В’ячеслава Левицького.

 

Читайте також: 5 книжок від Андрея Хадановіча, щоб краще зрозуміти Білорусь

 

Дзіана Гончарик (нар. 1999 р.) — поетка, перекладачка. Навчається в Мінському державному лінгвістичному університеті. Призерка «Фэсту аднаго верша» (2019). Перекладає з англійської та німецької.

 

***

 

Я диктатор у країні своїх мрій.
Пантрую трамваї,
Щоб далі трамваї пантрували мене.
Я диктатор,
Тож надиктую,
Хапайте ручки,
Хто не встиг —
Того й гріх.
Один, два, по п’ятсот…
Починаймо диктант
Заголено-загальний.
Добровільно-байдужий.
Одноманітненько-одненький.
Хіба що новенький.
Бо сьогодні новенький диктатор.
Я.
Кохання тримається на крові.
Крапка. Крапля.
По краплі з кожного,
І по відру з тих, хто не пише.
Повторюю. Тримається на крові.
Крапля. Крапка. Крапля.
З другої колії п’ятої платформи
Вирушає серце в напрямку «Білорусь — гідність».
Нумерація з голови країни.
Крапля. Крапка.
Диктант закінчився. На сьогодні.
Завтра перекриємо рух
У центрі міста.
Пустимо по проспекту свідомість
Від Леніна до Коласа,
Побачимо, чи дійде.

 

Переклад з білоруської В’ячеслава Левицького.

 

Тацяна Сапач (1962-2010) — білоруська поетка, перекладачка і журналістка. Авторка поетичної збірки книжки поезій «Восень» (1992). 2008 року ця збірка була перевидана як книжка-білінгва — «Няхай не пакіне нас восень», з паралельними перекладами англійською. Працювала на радіо, багато сил і часу вкладала в журналістські проєкти, тому віршів залишила по собі небагато. Одні казали про неї, що вона геніальна авторка, яка геніально мовчить, інші — що вона з тих, для кого «ліпше писати мало, ніж писати слабо», але те, що в неї виразний і ні на кого не схожий у білоруський поезії ліричний голос, здається, визнавали усі. У січні 2010 року авторка трагічно загинула в автокатастрофі.

 

— Послухай, старий,
нам учора обіцяно волю,
сьогодні ж від рання
людьми рясніють майдани,
попереду — радість,
яка наc повік не полишить,
і я назавжди з тобою
попрощатися хочу…
— Послухай, мій хлопче,
вчора зима почалася,
і в білі одежі
вбралися чорні дерева,
ген інеєм вранішнім
ледь присипані прірви,
і холод ховає
повсюди пахощі й сморід —
триватиме так
аж до весняної влади —
тоді на дорогах
відкриються рани старі,
як сонце зірве перев’язки…
На кров і на бруд
перетвориться радість
і вами омріяна воля.
А тут, під землею,
під низькою у плісняві стелею,
крізь морок стіною
блукатимуть відблиски милі,
малої, як жменька,
надії, що жевріє вічно…
… У книжку без палітурки
і без останніх сторінок,
де ви, знавці буремного часу,
жили,
сьогодні я замість закладки
листочок вкладу
красуні-герані,
що схожа на кров і вогонь.

 

Переклад з білоруської Ії Ківи.

 

Читайте також: «Мить, коли знов обіймемося»: поети світу про пандемію

 

Вальжина Морт (нар. 1981 р.) — найбільш знана на міжнародній літературній сцені білоруська поетка і перекладачка. Народилася в Мінську, з 2005 року мешкає в Америці. Пише білоруською та англійською. Вірші Вальжини обома мовами настільки потужні й самобутні, що білоруська та американська культури сперечаються за право вважати її своєю. Авторка поетичних книжок білоруською: «Я тоненькая як твае вейкі» (2005) і «Эпідэмія ружаў» (2017). В США вийшли друком її книжки Factory of Tears (2008, двомовна, з білоруської перекладена разом з Елізабет Олкерс Райт і Францом Райтом) і Collected Body (2011, англомовна). В Україні книжка її поезій «Епідемія троянд» вийшла 2019 року у видавництві «Люта справа» (в перекладі Л. Панасюка та Д. Гладун). Цього року має вийти її поетична збірка Music for the Dead and Resurrected.

 

БІЛОРУСЬКА МОВА

 

1.

 

Навіть наші матері не знають, як ми з’явилися на світ,
як ми самі, розсунувши їхні ноги, вилізли назовні.
Так вилазять після бомбардування з руїн.
Ми не знали, хто з нас хлопець, а хто дівчина,
і жерли землю і думали, що жеремо хліб.

 

А наше майбутнє —
гімнасточка на тонкій ниточці горизонту —
що там вона тільки
не виробляла,
бля.

 

Ми виросли в країні, де
спочатку крейдою креслять двері
і вночі приїжджають дві-три машини
і звозять нас, але
у тих машинах були не чоловіки
з автоматами
і не жінка з косою.
Так до нас приїжджало кохання
та забирало з собою.

 

Тільки в громадських туалетах ми відчували свободу,
де за двісті рублів ніхто не питав, що ми там робимо.

 

Ми були проти спеки влітку, проти снігу взимку,
і коли виявилося, що ми були нашою мовою
і нам вирвали язики, ми почали розмовляти очима.

 

Коли нам викололи очі, ми почали розмовляти руками.
Коли нам відсікли руки, ми розмовляли пальцями на ногах.
Коли нам прострелили ноги, ми кивали головою на «так»
і хитали головою на «ні»… А коли наші голови з’їли
живцем,
ми залізли назад у черева наших сплячих матерів,
як у бомбосховища,
щоб народитися знову.

 

А там, на горизонті,
гімнасточка нашого майбутнього
стрибала через вогняний обруч
сонця.

 

2.

 

За твоїми межами, моя країно,
починається величезний дитячий будинок.
І везеш нас туди, Білорусе.
Може, народилися ми без ніг?
Може, не тим богам молимося?
Може, тобі від нас лихо?
Може, ми невиліковно хворі?
Може, нема чим тобі нас годувати?
Та хіба ж не вміємо ми жебракувати?

 

Може, ти ніколи не хотіла нас?
Але ж і ми спочатку
не вміли тебе любити.

 

Твоя мова така маленька,
що й розмовляти ще не вміє.
А ти, Білорусе, в істериці,
тобі все здається,
що акушерки переплутали згортки.
Що ж тобі зараз, годувати чуже дитя,
молоком своїм поїти мову чужу?
Мову, що лежить синя на підвіконні.
Чи мова це, чи паморозь минулорічна,
чи паморозь це, чи тільки тінь від ікони,
чи тінь це, чи просто нічого.

 

Це не мова.
У ній нема жодної системи.
Вона, як смерть, раптова і нерозбірлива,
як смерть, від якої неможливо померти,
як смерть, від якої мерці оживають.

 

Мова, задля якої дітей кладуть на пательню,
мова, задля якої брат убиває брата,
мова, від якої нікому не врятуватися,
мова, що народжує виродків-чоловіків,
народжує жінок-жебрачок,
народжує безголових тварин,
народжує жаб із людськими голосами.

 

Цієї мови не існує!
Вона навіть не має системи!
З нею розмовляти неможливо,
вона одразу б’є в морду!
Навіть на свята
цю мову в місті не розвісиш…
Її вже не прикрасять ні феєрверки,
ані неон,

 

а я клала на ту систему свій АКОРДЕОН.

 

А мій акордеон —

 

він як розтягне міхи
— як гірські верхи —
такий мій акордеон.
Він їжу бере з руки,
він лиже та, як дитя,
не злазить з моїх колін,
але, якщо треба, він
покаже своє траляля!

 

Переклад із білоруської Лесика Панасюка та Дарини Гладун.

 

Сяргей Прилуцкі (нар. 1980 р.) — білоруський поет, письменник і перекладач. Народився в Бресті, в 2008 році переїхав в Україну, «бо знайшов тут дівчину і роботу» (дівчина, до речі, — українська поетка і перекладачка Олена Степаненко). Нині живе в Бучі. Автор поетичних збірок «Дзевяностыя forever» (2008), «Герой эпохі стабільнасьці» (2014), «Патрыятызм для чайнікаў» (2016) і «Далоў дарослых»” (2017). Під псевдонімом Пістончик видав прозові книжки «Йопыты двух маладых нелюдзяў» (2009, у співавторстві з Уласіком Смаркачем) і «Дэгенератыўны слоўнік» (2014). Постійний учасник поетичних фестивалів в Україні та Білорусі. Людина, завдяки якій українська поетична спільнота якщо не говорить білоруською, то принаймні непогано її розуміє.

 

СВІЖЕ ПОКОЛІННЯ

 

стара молодь зализує рани
а в цієї нової
ще все попереду

 

курорти відчаю
в’язниці знань

 

їхні очі блищать
мов риб’яча луска
у темній воді

 

поки ще вчаться робити вибір
між правдою і кривдою
гамбургером і готдогом
сексом і порнухою
спортом і кентом четвірочкою

 

але
ще трошки
ще трошечки
і зникнуть знижки на диво

 

дзвенить у кишенях
золото майбутнього

 

юні серця вібрують
як шибки під час землетрусу

 

13 серпня 2020 р.

 

Переклад з білоруської Олени Степаненко.

 

Алєсь Туровіч (нар. 1973 р.) — письменник. Учасник мистецького руху «Бум-Бам-Літ» від перших до останніх акцій. Автор книжки віршів і прози «Корпус» (1998), доповідей, перформансів. Представник консервативного крила «ББЛ». Досліджував і провадив діяльність у сферах актуального та традиційного мистецтва, кібернетики, фольклору, IT-технологій. Наприкінці 1990-х пропагував такий художній метод як «транслогизм».

 

Вірш на свободу

 

Стріляли
В нас у ворогів у братів
Стріляли
Чи то ми стріляли
Чи то вороги
Чи то браття
Чи по нас чи по ворогах
Чи то ми чи то не ми.
І коли на уламках
Атлантичних крижин
Зникає образ
Рідного краю
І коли білий стане чорним
Тоді пітьма стане світлом.
І ми знаємо що немає
Перемоги і життя
І ми беремо останні кулі
Щоб вистрелити у ворога
А може у самих себе
Ми помираємо адже навколо
Океан злиднів.
Ми знаємо що не переможемо
Цю війну
Ми знаємо що ми помремо
Ми знаємо що наші імена
Будуть затавровані
У підручниках історії
Ми знаємо що в концтаборах
Наші діти проклинатимуть
Наші імена.
Однак ми знаємо що
Наше повстання рятує
Тих хто вб’є нас
Наше повстання рятує
Тих, хто принижуватиме
Наші імена
Наше повстання рятує тих
Хто привчатиме
До брехні наших дітей
І наші діти коли пройдуть етапи
Мітингів і концтаборів
Подякують тим
Хто вбивав нас
Подякують тим
Хто вбивав їх
І ті що вбивали нас
І ті хто ґвалтував наші Імена
попросять
Прощення.

 

Переклад з білоруської Ярослава Гадзінського.

 

Мария Мартисевіч (нар. 1982 р.) — білоруська поетка, перекладачка і журналістка. Авторка книжок: «Цмокі лятуць на нераст: эсэ ў вершах і прозе» (2008), до якої увійшли вірші й публіцистичні твори, «Амбасада: вершы свае і чужыя» (2011), до якої, окрім власних віршів поетки, увійшли переклади з різних мов, зокрема текстів Богдана-Ігоря Антонича та Сергія Жадана, та поеми «Сарматыя» (2018). Лауреатка премій часопису «ПрайдзіСвет» (2011) за переклади віршів В. Блаженного і текстів з книжки «Амбасада» (2011) і фундації «Za Wolność Waszą i Naszą» (2015) за переклади віршів Віслави Шимборської. За книжку «Сарматыя» одержала премії «Книга году» і поетичну премію ім. Наталі Арсеньєвої (2019).

 

Народи президента

 

Ти кажеш, що голка цензури тобі зашиває рот
і блювотніше, ніж сьогодні, ніколи більше не буде.
Як на мене, все у твоїх руках, кладеш на живіт їх — ну от:
Народи президента, якого хочеш, — собі, і хай тішаться люди.

 

Ти кажеш, Народ і Мова зійшли нанівець, дощенту.
В чім же річ? Візьми й народи президента.

 

Скажи собі: «Наче справжні Лінкольн і Кеннеді», —
і візьми народи тоді.

 

І він виросте, й переможе все, яке тільки є, зло світове:
Папа Римський сидітиме коло нього ліворуч,
Голуб Миру сидітиме на плечі, білий сливе,
а біля ніг його — королева Британії, поруч, —

 

бо ви молодця, матусю, і все зробили, як треба,
і тепер воно все буде во ім’я Отця і Сина,
і орел демократії заширяє там, де твоя країна,
хоч, можливо, там буде всього лише мирне банальне небо.

 

І ти є причина того, що велике щось здохло в лісі —
приймаючи в післяпологовому журналістів малими групками,
відмовишся від вілли в Ніцці, на радість пресі та миротворчій місії
віддаси перевагу хутору десь під Крупками.

 

Ти посадиш при хаті півонії, флокси і мак.
Він вже штурхає ніжкою — це дуже хороший знак.
Відчуваєш — у лоні дрижить і клекоче плацента?
Народи президента.

 

Переклад з білоруської Маріанни Кіяновської.

 

Крисціна Бандурина (нар. 1992 р.) — білоруська поетка і перекладачка, авторка поетичної збірки Homo (2019). У 2017-2018 рр. працювала редакторкою мінського молодіжного літературного часопису «Маладосць». Як колумністка послідовно висвітлює проблеми хатнього й сексуального насильства. Лауреатка премії «Залаты апостраф» часопису «Дзеяслоў» в номінації «Дебют» (2016). Учасниця проєктів «Вершаява» й «Перасатварэнне» Фонду Роберта Боша та Білоруського ПЕН-центру (2017–2018), інших літературних заходів і фестивалів.

 

***

 

Це літо перше, яке ти запам’ятаєш:
вигоріле волосся, гострі колінки,
половина тіла подерта —
так ти вчилася лазити по деревах.
Чорний м’якуш вишень,
глибокі яруги, круті схили,
дика полуниця, недостиглі горіхи,
застряглий на 14-му ліфт.

 

«Виходь!» —
кричать друзі під балконом.
«Мам, я на вулицю», —
летиш грати у хованки й вишибал
на цілий день,
аж до темного-темного вечора.

 

Вертаєшся додому голодна, замурзана,
однак щаслива.
Мама ріже кавун — соковитий, духмяний,
запах на всю квартиру.
Липкі пальці витираєш об шорти
(так, ти ще носиш шорти).
Бабуся бурчить:
«Прати будеш сама», —
розвішуючи над плитою
повзунки молодшого внука.
Так, ти вже маєш брата.

 

Це твоє найяскравіше літо:
зелена ковдра
м’якого великого ліжка,
розчахнуте в спеку липневої ночі
старе дерев’яне вікно,
пофарбоване в білий.
Чуже, невідоме поки що місто.
Ні дома, ні праці, ні місця,
де можна залишитись.
Усі дороги відкриті,
усі однаково лякають.

 

Бабусі вже немає,
мама вчиться жити
після смерті чоловіка,
старі друзі стали чужими,
брату дали перший «строк».

 

«Гайда гуляти», — пише дівчина,
яка страшенно тобі подобається, —
і для тебе нічого більше не важить, лише вона.

 

Четверта ранку.
Губи — як лінії електропередавання.
Повертаєшся втомлена, наповнена, щаслива
і довго не можеш заснути.

 

Це твоє найтривожніше літо:
туркотіння голубів на підвіконні,
запої сусіда-міліціянта,
антисептики й маски,
бутлі, пляшки, банки з водою,
черги, підписи, петиції,
листівки, скарги, тексти.

 

«Мене це не обходить», —
каже мама за дві сотні км
від місця подій.
Брат із другої «хімії» пише:
«Будь обережна».
Молодший закінчив школу.

 

«Виходь! — гуде інтернет,
і ти розсилаєш друзям інструкції:
— якщо затримають;
— якщо посадять;
— якщо вб’ють.

 

Цілуєш дівчину, яку ніколи б
не відпускала,
і прагнеш лише одного:
повернутись —
голодною, втомленою, замурзаною,
однак щасливою —
і повторити ще.

 

8 серпня 2020 року

 

Переклад з білоруської Ії Ківи.

 

Лявон Вольскі (нар. 1965 р.) — білоруський письменник, музикант і художник. Засновник і учасник рок-гуртів «Мроя», N. R. M., «Крамбамбуля», «Новае неба», Volski та інших, сатиричного кабаре «Саўка ды Грышка». На сцені — з 1981 року. Автор поетичних збірок «Калідор» (1993) і «Фотаальбом» (2000), а також прозової книжки «Міларусь» (2011). Друкувався в низці білоруських і зарубіжних видань. Учасник руху «Бум-Бам-Літ». Володар численних музичних нагород (персональних і в складі гуртів).

 

***

 

Один ув онлайні частково,
А хтось — недосяжно щезав би.
Не вимовить soul не слова
В країні розвалених зáмків.
Підносяться зáмків руїни
З рівнини: майданів?.. Баштанів?..
Твоя притягальна країна
Скерує промінчик останній.
Ти потім чекаєш на «потім».
Воно за дверима чи дротом,
За викрутнями перспективи,
У спектрі проспектів бурхливих,
У статиці дерева й даху,
У суміші сміху та страху,
В непевному вічному «завтра»
(Невтомно про нього казав ти),
Яке наспіває, і раптом
Тобі видається: ти раб там
Шаблону, стосунків, системи…
Гарячі схолонули теми,
І тренди, і фейли, і меми,
І гострі оглушливі кпини.
І хто ще сміється останній?
Зринатимуть зáмків руїни
З рівнини порожніх баштанів.

 

Переклад з білоруської В’ячеслава Левицького.

 

Уладзь Лянкєвіч (нар. 1987 р.) — білоруський поет, перекладач і музикант. Член редакції інтернет-часопису перекладної літератури «ПрайдзіСвет». Фіналіст конкурсів Білоруського ПЕН-центру ім. Ф. Петрарки (2004), пам’яті К. Шермана (2009) і Ч. Мілоша (2011). Автор поетичної книжки «70% вады», за яку отримав премію «Дэбют» ім. М. Багдановіча. Учасник музичних гуртів TonqiXod, Luty Sakavik.

 

Ffynnon Garw

 

The Englishman who went up a hill but came down a mountain (1995)
Christopher Monger

 

у певний момент починаєш розуміти різних ацтеків єгиптян тощо
ось що нам треба : треба насипати гори
щоб наші діти нарешті почали народжуватися з орлиними носами
а не з кирпатими й плескатими

 

насипати гори насипати
продати власність придбати машини обов’язково з кузовом заступи
лопати шуфлі міхи — усе для того щоб

 

насипати гори насипати гори
щоб з’являлись у нас не лиши поети щоб смерть у літературі
зустріла не лише коли кинувся в річку і не лише тому що болото
засмокче або мороз а ще й тому що зірвався з гори

 

насипати гори насипати
одну за одною — нехай це буде народний рух і ніхто не керує ним
і не звіряє з планом
щоб сипали нерівно а потім можна буде слідкувати за тим
як кожна з них отримає ім’я
як помалу деякі вкриються деревами й люди будуть стежити
за своїми вихованцями

 

насипати гори насипати
а тоді трохи пізніше з’явиться національне свято — День Гір
а можливо цілий тижневий фест
на який будуть їздити позирити іноземці
а на горах буде рости картопля і національна гідність

 

насипати гори насипати
до того ж у проєкту є приємний бонус : те місце звідки ми
будемо вигрібати землю й каміння для наших гір стане повністю
готовим морем [назва для нього давно валяється без діла]

 

насипати гори насипати
забезпечити нащадків на сторіччя прибутком з туризму
візьмемо себе в руки — підправимо те що здобули Ставри і Гаври
насиплемо гори насиплемо

 

* Стаўры і Гаўры (Ставри і Гаври) — у білоруській міфології два пси князя Бая. За легендою саме вони визначили кордони Білорусі. (Прим. перекладача)

 

Переклад з білоруської Лесика Панасюка.

 

Дмитро Строцев (нар. 1963 р.) — російськомовний білоруський поет і культуртрегер. Відомий яскравою декламацією своїх текстів, яку він називає «поетичними танцями». Автор одинадцяти поетичних збірок, остання за часом — «Отец и сын» (2020). Цього року у видавництві «Дух і літера» має вийти друком його книжка віршів «Пил, що танцює». Видавець поетичного альманаху й поетичної серії «Минская школа». Лауреат «Русской премии» (2007). В одному з інтерв’ю він сказав про себе так: «Бути поетом в Білорусі — це, по-перше, бути людиною Білорусі і, по-друге, відповідати на виклики часу і ставити питання, відповіді на які, можливо, з’являться не відразу».

 

***

 

ми з дружиною
не революціонери
беззбройні та позапартійні

 

в нашому домі оселився дракон
броньований та хижий

 

більш за все він любить наших дітей
їх уже побито мов китайського собаку
та оббілувано

 

ми дико втомилися їх переховувати
в нас більше немає потаємних кутів

 

як нам бути
миролюбці
драконофіли

 

13 серпня 2020 року

 

Переклад з російської Наталії Бельченко.

 

Читайте також: Білоруський читач є, але це потенційний читач

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект