Анджей Сапковський. Вежа блазнів

«Транзитна станція» К. Сімака належить до тих світлих книг, з якими затишно навіть серед глупої ночі. І то не тільки тому, що кожен із нас хотів би хоч на якийсь час побути на місці головного героя — Еноха Волліса, земного представника Центральної Галактичної і водночас доглядача транзитної станції на Землі. Цей затишок створює також і загальна розмислова атмосфера роману, і його герої — як земні, так і чужоземні. Можливо, це і не вершинний твір світової наукової фантастики, але, безумовно, це добрий твір. А добра, як повелося у нашому світі, ніколи не буває забагато.

«Вечоріло. Енох сидів на сходинках ґанку. Він спостерігав за білим громаддям грозо¬вих хмар — ті клубочилися за рікою, аж над дале¬кими пагорбами Айови. День видався спекотний, задушливий, жодного подиху вітру не відчува¬лося у розпеченому повітрі. На току, за огорожею, з півдесятка запилюжених курей ліниво порпа¬лися в землі, радше задля розваги, ніж сподіваю¬чись відшукати зернятко. Зграйка горобців пере¬літала з даху стодоли до живоплоту з козолисту, що відмежовував лан від дороги, а тоді поверта¬лася назад, і від гострого, пронизливого шерхоту їхніх крил, що протинали повітря, здавалося, що пір’я на їхніх крильцях зашкарубло від спеки.