#книголав

Війна за реальність: людські спокуси та агресія на службі у фейків

11.07.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Кулеба Дмитро. Війна за реальність: як перемагати у світі фейків, правд і спільнот / Дмитро Кулеба. —  Київ : Книголав, 2019. — 384 с.

 

Війна за наші емоції та вибір вирує в Україні й світі, довкола і всередині нас. Кількість ліній фронту незліченна. Люди воюють у сім’ях, онлайн-спільнотах і суспільствах. Держави воюють з людьми, компаніями та між собою. Як не розірватися між спільнотами й не втратити відчуття реальності, коли фейки змішалися з правдами, а комунікативна війна стала запеклішою за фізичну? Український дипломат і комунікатор Дмитро Кулеба переконує: інформаційній агресії можна протистояти. На прикладах України, інших країн та компаній він аналізує, як відбувається війна за реальність.

Пропонуємо вам уривок з книжки «Війна за реальність. Як перемагати у світі фейків, правд і спільнот», в якому розповідається, як людські спокуси та агресію використовують для маніпулювання людською свідомістю у сучасну епоху надшвидких комунікацій.

Онлайн- та офлайн-індустрії торгівлі, розваг і політики дарують нам безкрайні можливості вибору, розвитку, задоволення потреб, а собі — можливості нападу на людину та керування нею. 

 

Вони ж хоронять людину, здатну критично осмислювати реальність та ухвалювати зважені рішення. Усе, що залишається над поверхнею, перетворюється на ідеальний простір для безкінечних комунікативних війн.

 

Війни вирують довкола та всередині нас. Кількість ліній фронту незліченна. Воюють у сім’ях, онлайн-спільнотах і суспільствах. Компанії воюють між собою, люди — з державами або з компаніями. Держави воюють із компаніями, а терористи воюють із державами. Навіть сторінки в соціальних мережах воюють між собою. І за всім цим можна спостерігати, часто в режимі реального часу. Так створюються досконалі умови для управління людьми з усіх боків. З будь-якою метою — доброю чи лихою.

 

Технології постійно створюють дедалі досконаліші інструменти впливу на людину. Сьогодні вони безпрецедентно ефективні. І ставатимуть ще потужнішими. Технології завжди крутяться довкола ключового способу управління — комунікації.

 

Освіта, релігія, нейролінгвістичне програмування, піар, соціалізація, інформаційна політика, корпоративні комунікації, пропаганда, стратегічні комунікації, маркетинг… Назви різні, а мета одна — спрямовувати людину, комунікуючи їй відповідні переконання та емоції.

Ефективність комунікації здебільшого тримається на двох гігантах — агресії та спокусі

Наприкінці 2005 року я поїхав працювати до Австрії. Як активний учасник Помаранчевої революції, я страшенно переймався розвитком подій удома. Протягом дня поживав багато новин та аналітики з українських медіа.

 

Це був дуже цікавий досвід ізоляції: ти наче й добре розумієш реальність, про яку йдеться, але бачиш її дистанційно лише через картину, сформовану медіа. Полотно нагадувало найвідомішу роботу Малевича — його центр був суцільно чорний і мав гострі кути.

 

Медіа щоденно транслювали конфлікти у владі, страх за майбутнє, гнів суспільства, наративи, що його розколювали, принизливі оцінки політиків, зловтіху коментаторів а-ля «Дострибалися на своєму Майдані?». Тим часом мої колеги з інших країн Європи та австрійські бізнесмени, з якими я мав нагоду говорити, давали кращу оцінку ситуації в Україні, ніж я, пригнічений щоденними звістками з дому.

 

Причина цієї різниці полягала в тому, що вони будували свою думку на періодичній сухій аналітиці динаміки розвитку країни, а я — на щоденних агресивних публікаціях у медіа. Це були дуже відмінні реальності України. Я губився між ними, не знаючи, яка коректніша. Мене вистачило на два з половиною роки цієї негативізації свідомості.

 

У 2008 році я відключився від українських медіа і споживав лише ті новини, що іноді так чи інакше до мене долітали. Жити за принципом, що про важливе я дізнáюся, а якщо не дізнався — значить, це неважливо, було легше й корисніше для здоров’я.

 

Наприкінці 2009 року настав час повернутися додому зі свіжою головою й на місці вивчати реальність батьківщини. За кілька місяців повинні були відбутися вибори Президента.

 

Суспільні настрої мали вирішальне значення для подальшого вектора розвитку України. Виявилося, що вона була в тому самому стані, у якому я залишив її, коли відключився від медіа.

 

84 % — саме стільки громадян вважали, що Україна рухається в хибному напрямку. Соціологи з жахом констатували, що це був найгірший показник від початку замірювання суспільної думки у 2000 році. Люди були озлоблені, зневірені й після п’яти років «свободи» жадали «стабільності».

 

Голова Комітету виборців України Олександр Черненко попереджав, що українцям важко буде зробити осмислений вибір. Тому що на тлі зневіри суспільства напередодні виборів «на перший план виходять технології. Насправді виборчі технології — це інструмент донесення ідей, донесення своїх програм, стратегій… У нас іде підміна понять. У нас технологія стає метою, а не простим інструментом». Інакше кажучи, реальність комунікації підмінила реальність політики та економіки.

На виборах 2010 року загострені комунікацією гнів, страх, розчарування, бажання помсти й повернення до стабільності зробили Президентом України Віктора Януковича. Це була блискуча перемога комунікаторів апокаліпсису.

 

Занурюючи країну в негативний інформаційний порядок денний, вони загнали людей у стан негативної свідомості. Саме в такому стані ми пішли на виборчі дільниці.

 

Керована цими почуттями частина країни привела до влади людину, яку за п’ять років до обрання з ганьбою викинули з топ-політики. І яка через чотири роки після обрання втекла з країни, довівши її до авторитаризму та кровопролиття.

 

Ця «Помилка–2010» — класичний приклад того, як комунікована суспільству агресія зрештою впливає і на сприйняття реальності, і на вектор її зміни, і на подальші наслідки.

 

У листопаді–грудні 2017 року в Україні було проведено масштабне соціологічне опитування. Серед іншого громадянам поставили два запитання. Спочатку таке: «Які три  з нижченаведених проблем є найважливішими для України?». Відповіді не здивували: корупція в державних органах (48 %), збройний конфлікт на Донбасі (42 %), зростання цін (41 %).

 

Наступне запитання звучало дещо інакше: «Які три з нижченаведених проблем є найважливішими для вас особисто?». Відповіді: зростання цін (69 %), збройний конфлікт на Донбасі (26 %) та соціальний захист малозабезпечених (25 %).

 

Третій рік в Україні тривали війни з Росією, корупцією та бідністю. Цим було сповнено людські життя і стрічки новин. Тож на перший погляд пріоритетність відповідей не повинна особливо дивувати. Але це лише на перший погляд.

 

Чому ті самі люди вважають корупцію проблемою № 1 для держави, але навіть не включили її до трійки пріоритетних особистих проблем (вона посіла лише шосте місце з удвічі меншим показником — 23 %)? Чому ці самі люди вивели в пріоритетні проблеми країни війну на Донбасі? Хоча в особистому плані вона теж серед пріоритетів, але турбує їх удвічі менше, ніж у загальнодержавному.

 

Відповідь на ці запитання — комунікація. Збройний конфлікт уже генетично закріплене джерело страху. Інформація про нього — сигнал про загальну загрозу (42 %). Проте не кожен із опитуваних безпосередньо стикався з війною. Тому рівень згадування падає до 26 %.

 

Схожа ситуація і з корупцією: щоденне бомбардування зусібіч новинами й коментарями про епідемію корупції в Україні та поразки в боротьбі з нею викликає в людей гнів. Природно, це виводить її на перше місце в рейтингу проблем країни.

 

Однак на побутовому рівні людина не стикається з корупцією в таких масштабах. А якщо і стикається, то зазвичай не вважає її чимось категорично неприйнятним, особливо якщо хабар дає змогу швидко «вирішити питання».

 

Результати цього опитування відображають не лише реальні проблеми країни, а й наслідки комунікації. Українцям укотре нав’язали бачення в чорних тонах: корупція процвітає, реформ немає, скрізь зрада, війну з Росією програно й таке інше. Їхню увагу відвернули від позитиву. Це спонукає повторити «Помилку–2010» на виборчій дільниці 2019 року.

 

Ще один показовий приклад: ставлення до Іосіфа Сталіна. Паралельне опитування на початку лютого 2018 року показало, що в Україні 4 % людей ставляться до нього з повагою, симпатією чи захопленням. А в Росії таких близько 40 %.

 

Стартові умови сприйняття постаті диктатора в обох країнах — колишніх республіках СРСР були приблизно однакові. Проте роки активної комунікації із засудженням злочинної та агресивної політики Сталіна в Україні та, навпаки, виправданням у Росії розвели суспільну думку в протилежних напрямках — до двох різних реальностей.

На агресії тримається нав’язлива реклама, мова ненависті, новини й наративи, що сіють гнів, страх і роз’єднують суспільство, а в деяких випадках об’єднують його в протидії іншій агресії. Наприклад, агресія у ставленні до ворога має на меті об’єднати спільноту проти агресора.

 

Розігнана до певної швидкості комунікативна агресія може кров’ю переливатися з когнітивного простору у фізичний. Світова історія довела це безліч разів. Останній безпосередній доказ ми отримали у 2014 році, коли Росія атакувала Україну. Ця фізична війна глибинно вплинула на реальність, якою ми її собі уявляємо. У решті світу, втім, ситуація не краща. Спокуса є повною протилежністю агресії, але так само має на меті впливати на вибір людини.

Агресія занурює нас у світ темряви, а спокуса — у світ веселки

На зваблюванні побудовано майже всю рекламу. Людям подобається, коли їх спокушають. І компанії змагаються за можливість спокусити нас купити саме їхній товар чи послугу. Кожна покупка приносить у наш світ щось нове. А отже, так чи інакше видозмінює нашу реальність. Політики діють так само.

 

Віктор Янукович на тлі гніву і втоми виборців спокушав їх під час виборчої кампанії популістськими гаслами «Почую кожного!» та «Покращення вашого життя вже сьогодні!». Технологи цими сигналами показували людям кращу альтернативу тій реальності, у якій вони перебували — чи принаймні вважали, що перебувають.

 

Є одна сфера на перетині бізнесу та політики, де спокуса відіграє вирішальну роль у встановленні контролю надлюдиною, — це збір персональних даних.

 

Наші цифрові сліди стали чи не найціннішим активом сучасного світу. Вони повідомляють, у що ми віримо, що любимо, що ненавидимо, до чого схильні, де й що купуємо, з ким спілкуємося тощо. Вони потрібні, щоб робити наше життя зручнішим і щоб ефективніше продавати нам товари, послуги, переконання та емоції.

 

Читайте також: Культура як інструмент оборони: що може література у час гібридної війни

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект