біженці

Виїзд як порятунок життя: складна доля українців Польщі

20.06.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

– Роман Кабачій «Вигнані на степи. Депортація українців з Польщі на Південь України в 1944-1946 рр». Київ: Люта Справа, 2019

В історії народів України і Польщі є період, званий «біженством», – це акція витискання православного населення Холмщини і Підляшшя військами Російської імперії углиб країни, що стався під час відступу останніх перед арміями Німеччини і Австро-Угорщини в 1915 році. 

Наступного разу це повторилося під час процесу так званого обміну населенням між УРСР та Польщею після підписання Люблінської угоди 9 вересня 1944 року. Українців з Польщі витискали по-різному: обрізали права, нищили культурне життя, погрожували, а також через безпосередній терор, до якого були залучені усі наявні військові польські формування – як комуністичні, так і національно-визвольні. Як відбувалося власне «схиляння терором», спробуємо дізнатися із уривку розділу «Від добровільності до вигнання: три роки крові й сліз» книжки Романа Кабачія «Вигнані на степи. Депортація українців з Польщі на Південь України в 1944-1946 рр».

Книжка вийшла за підтримки Українського культурного фонду.

Виїзд як порятунок життя

До  етапу переселень, що відбувалися з власної волі, але під тиском зовнішніх обставин, належать також випадки терору проти українців Надсяння з боку формувань польського підпілля та польських регулярних військ і НКВС. Тоді також активізується «стимуляція» до виїзду з боку підрозділів міліції на Холмщині, про що свідчать навіть радянські дані. Всі ці дії склалися в комплекс, який нині можна окреслити як справжній бандитизм: коли польська влада не перешкоджала теророві проти українців. Наведу конкретні приклади, щоб підтвердити думку Ю. Сливки, котрий назвав тодішнє рішення українців виселитися актом відчаю, а не прикладом добровільного вибору.

 

Найлегше залякати українців можна було на Холмщині, де ще була свіжою пам’ять про польсько-український конфлікт 1943–1944 років: владі залишалося лише підтримувати атмосферу страху та непевності. За твердженням Я. Мірановіча, на початку 1945-го влада, дозволивши безоглядну експропріацію матеріальних цінностей і оголосивши боротьбу з українським підпіллям, відкрила міліції та службам безпеки можливість широкого застосування репресій щодо українців під приводом боротьби з націоналізмом і стягування натуральних податків. Уже до цього моменту на Холмщині траплялися інциденти, що засвідчили антиукраїнські настрої в Громадській міліції: 23 жовтня 1944 року в Турковичах група міліціонерів на чолі з комендантом забрала в українця Литковича корову. 29 жовтня в с. Підгірцях (ґміна Вербковичі) відділ ГМ кількістю 25 осіб побив багатьох українців, а в с. Гвоздів ним убито трьох українців, з них — одного 60-літнього. 11 листопада 1944 року в с. Білопілля на Грубешівщині комендант ГМ та його спільники позбавили життя вчителя-українця, а його жінку побили. За вказівкою влади, на такі явища місцеві очільники не звертали уваги.

Пам’ятник жертвам нападу відділу польського підпілля на с. Верховини (повіт Красностав, Холмщина) 6 червня 1945 р. Фото з архіву автора

 

Холмщина являла собою велику рану, котра постійно кривавила, і це припинилося лише з виїздом більшості українців. На думку Федора Заня з Білгорайського повіту, переїзд був примусовим, оскільки «на Холмщині не передбачалось для них тихого, спокійного життя». Крім міліції, котра проявляла активність у північних повітах Закерзоння, на Холмщині діяли ще й загони НСЗ (Народове Сіли Збройне), найбільш відомою антиукраїнською акцією яких була пацифікація с. Верховини неподалік Холма (6 червня 1945 року), коли було вбито понад 200 мирних жителів. Описуючи цю подію, Р. Внук зазначає, що цим НСЗ виразили своє реальне ставлення до так званої «української проблеми», хоча від їхніх провідників раніше чули запевнення в лояльності щодо українців. Трагедія у с. Верховини нагадала холмщакам події лютого-березня 1944 року, що вважалися вже майже забутими. Тому, впевнений історик українського походження з Перемишля Олександр Колянчук, повторення Верховин могло траплятися знову й знову: «Підтвердженням цьому, — пише він, — було у міжчассі убивство кільканадцяти осіб, що не виїхали на Україну в сусідньому парафіяльному селі Сичин»

 

На відміну від Надсяння, у повітах Холмщини переслідували й уже записаних на виїзд українців. Терор ніби «навздогін» також мав на меті залякати тих, хто ще лишався. Тому, відзначали радянські представники в Польщі, українське населення, рятуючись від репресій, почало переходити лінію кордону, кидаючи своє майно. Наприклад, лише на ст. Володимир-Волинський, за даними на середину травня 1945 року, перебувало близько 1 300 родин переселенців, половина з яких «прибула самостійно». При цьому приїжджі пояснювали, що коли б вони звернулися до евакокомісій, їх убили б поляки. Траплялися напади на валки переселенців, один з них описує Галина Захарчук з Тератина: за її словами, 8 березня 1945 року під час переїзду переселенців на ст. Холм біля с. Білополе валку з 13 осіб пограбували, а людей спалили живцем.

 

Великою принадою для «легальних» і «нелегальних» злочинців ставали скупчення переселенців на станціях, що полегшувало можливість здобуття крупної здобичі. Це розуміли також і радянські органи, порушуючи питання розблокування станцій. 

 

Холмщина виїхала, залишивши на місці страх перед смертю. Переселенці згадували, що «були змученими» перед тим, як «російські власті повезли у Миколаївську і Запорізьку області»; «життя було дорожчим за зоставлену пшеницю». Навіть села, які не постраждали ні під час окупації, ні пізніше, мусили переїжджати, зважаючи на загальну ситуацію. «Події розгорталися усе швидше, пише переселенка з с. Покрівка під Холмом, особливо відтоді, коли приїхали переселенці з Волині — поляки, рідні котрих загинули на українській землі під час окупації. На нас українців вони дивилися так, немовби ми були винні їхній ситуації […]. Татові довелося зібрати родину, запаси хліба, худобу і їхати на вокзальну рампу. Мали ми чекати вагонів, які повезуть нас за Буг, у Херсонську область…». Не дивно тому, що згадуючи той період, холмщаки беруть слово «добровільно» в лапки. «Про повернення у пекло не було й мови», пише український історик Микола Кравець.

 

За радянською статистикою, за другий період депортації (до 1 вересня 1945 року) на схід переселилися 52 668 сімей (або 201 823) особи. З них майже 70 % становили мешканці Холмщини та Підляшшя. На 15 вересня 1945 року польська сторона запропонувала ліквідувати Замостянську, Красноставську, Холмську, Білгорайську (Холмщина) та Яслівську (Лемковина) установи райуповноважених уряду УРСР, оскільки трансфер з цих повітів був повністю завершений залишилося хіба підготувати звіти. Переселенська комісія в Томашеві закінчила діяльність 1 травня 1945-го, залишивши не депортованими дві ґміни: Угнів і Любичу Королівську, звідки українці категорично не погоджувалися виїздити. Ці ґміни були вже греко-католицькими. 

Уродженка с. Верховини повіту Красностав Ніна Свіржевська (дівоче прізвище Жук) разом з друзями з рідного села (друга ліворуч). На 2005 рік мешкала у с. Старий Мосир Ковельського р-ну Волинської обл. Фото з архіву автора

 

Найбільш масовими під час переселень були грабежі, вбивства, спалення цілих сіл на Надсянні, особливо в районах етнічного польсько-українського кордону — в околицях Синяви, Динова, Лежайська. У повітах Ряшівщини фактично повторилося те, що пережила Холмщина у 1942–1944 роках: спочатку поодинокі вбивства видних українських діячів, пізніше — тотальне знищення цілих сіл понад Сяном. У Лежайську протягом січня-лютого 1945 року було вбито, за оцінкою колишньої мешканки міста Віри Кишакевич, від 100 до 150 українців, після чого більшість українців міста, за її словами, стали біженцями — її родина виїздила зі ст. Ґродзіско біля Дубна. «Газета людова» (орган спільників комуністів по правлячій коаліції — «людовців» з ПСЛ), ймовірно, поінформована про ті події, цинічно підкреслювала, що «оголошення репатріації захопило зненацька лежайських українців, відбиваючи їх патріотизм у кривому дзеркалі страху перед виїздом до власної батьківщини та викликаючи переполох…»

 

Подібний страх перед смертю пережили українські мешканці Ярослава, де ще у червні 1944 року вбили українського громадського діяча — лікаря Івана Борима. Як писали «Львівські вісті», «найбільш невинну, вбогу людину, справжнього самаритянина, що служив людям в усі пори дня, без різниці національности». З Ярослава було видно, як горіли навколишні українські села, а саме місто, за словами колишнього мешканця, перетворилося на табір біженців, що охоронявся радянськими військами. Табір розташовувався в двох бараках на вулиці Прухніцькій, огороджених колючим дротом. Ув’язнених українців нерідко били: як згадує Андрій Ожеховський, «били їх чим попало, крісами, різними дротами, особливо любили бити грубою кантівкою з написом “Україна”»

 

Найбільш знаними в історії є трагедії надсянських сіл Пискоровичі (з присілками приблизно 500 жертв; лише під час акції 17 квітня 1945 року, коли загін НСЗ Юзефа Задзєрського («Волиняка») зігнав жителів у школу, де їх розстріляв, загинуло щонайменше 176 осіб), Павлокома (366 жертв), Малковичі (154 жертви), Березка (180 жертв). За словами очевидця, з с. Пискоровичі українці тікали в одних сорочках до самої України; інший із трагічним сарказмом констатує, що «польський уряд виселив з Пискорович лише половину жителів, оскільки другу половину встигли вимордувати сусіди-поляки» (з цього села виїхало 1 009 осіб, тому тут М. Сивіцький вдається до явного перебільшення). Після похорону жертв у Малковичах, їхні родини подалися на станції — переселятися до України. «Коли горіли Малковичі, — пише уродженець сусідської Сосниці, — мешканці нашого села не спали до ранку, плакали, бо знали, що їх брати і сестри стали невинною жертвою сталінської політики». Варто зауважити, що напади на українські села здійснювали не лише загони польського підпілля. 26 лютого 1945 року відділ Внутрішніх військ Польщі під керівництвом підпоручика Станіслава Фарботка спацифікував с. Кобильниця Руська на Любачівщині, вбивши 30 українців, а 25 березня — села Новий і Старий Люблинець, вбивши 58 осіб. 

«Вигнанці». Естамп тернопільського художника Ігоря Зілінка, батьки якого були депортовані з повіту Ярослав

 

Сучасна історична наука в зв’язку з антиукраїнським терором на Надсянні початку 1945 року ставить питання про причетність до нього радянської влади, і НКВС зокрема. Без сумніву, комуністи були зацікавлені у тому, щоб залякати українців Польщі, оскільки це уможливлювало їхню втечу-«переселення» до УРСР. Наприклад, порівнюючи ситуацію в районі середньої течії Сяну зі становищем у Лісківському повіті, уповноважені уряду УРСР відзначали, що коли у першому випадку «внаслідок частіших останньо нападів на українців, вони, рятуючи життя і особисте майно, утікають із сіл та просять негайного переселення на Україну», то в другому натомість, де «немає натиску з боку поляків, становище із подачею заяв на виїзд залишається попереднім — українці виїздити не хочуть». Однак не можна однозначно стверджувати, що представники евакокомісій (вони ж  — працівники НКВС), були причетні до того терору, хоч саме на них падав праведний гнів українців Польщі. 

 

Українські переселенські комісії, дарма що погрожували українцям, котрі залишилися, тим, що як не поїдуть, то будуть утікати в самому спідньому (про це свідчать самі переселені), були лише рупором «радянської правди» і видимою для загалу частиною великого комуністичного репресивного апарату. Саме вони ближче спілкувалися з польськими українцями і часами їм було по-людському жаль нещасних селян, навіть уповноваженому по Перемищині М. Тищенку, котрому як представнику переселенської комісії ОУН закидали «інспірацію польських банд» та організацію вбивств, грабежів і підпалів. Автор книжки «Де срібнолентий Сян пливе» Іван Кривуцький, розповідаючи про ставлення українців Надсяння до М. Тищенка, зазначає, що в їхніх очах уповноважений виглядав не таким уже й демонічним: «Говорили, що Тищенко, побачивши, що коїться, просив людей, щоби швидше виїздили, бо він не може тому зарадити…». Така роль уповноважених: бути «добрим» уособленням «щасливої» країни. 

 

Переселенські комісії виконували роль інформаційного посередника між Києвом та українським населенням Польщі — причому діяли в обох напрямках. Саме їхні, на перший погляд, невинні повідомлення щодо справжньої нехоті українців Надсяння переселятися могли інспірувати провокації з боку комуністичної влади, які відбувалися вже на зовсім іншому рівні.

 

Аналізуючи антиукраїнські виступи початку 1945 року, Ґ. Мотика лише виводить на рівень гіпотези можливу участь сил НКВС у «провокаціях», як він називає ці дії. До речі, за свідченням одного з колишніх мешканців Ярославщини, його односельцями сама ініціатива переселення до України, а також антиукраїнські акти терору, що пов’язувалися з цим починанням, сприймалися як одна велика цілісна провокація, а тому вони в неї не вірили і мужньо зносили незгоди — до останнього. Таке враження могло природно скластися, оскільки наслідки терору агітатори з УРСР охоче використовували: так, постійно розповсюджувалися чутки, передусім через польське населення, що коли українці не виїдуть, то їх чекає та ж доля, що Павлокому чи Березку. 

 

Значущим фактором, який посприяв утечі українців «в рамках переселення до УРСР», було особливо характерне для Галичини міжнаціональне напруження, якому судилося вирішитися саме в такий спосіб під час трансферу між УРСР і Польщею. «Ситуація українців у Польщі того часу мала багато спільного із долею поляків на Західній Україні, — цитує Є. Місила Ґ. Мазур, — а натомість постава польського та українського підпілля, що виражалася в гаслах “Украіньци за Сан!” — ”Ляхи за Сян!”, наблизилася у своїй трагічній подібності до сталінської політики депортації». На тих теренах сама звістка про можливе виселення українців стала, на думку Миколи Андрусяка, заохотою до антиукраїнського терору, іскрою, що його запалила. Тому терор працював на виселення, а виселення — на ініціаторів, виконавців і тих, хто скористався з його результатів.

 

Щодо інших регіонів, охоплених трансфером, то там хоч і не було яскраво виражених актів терору, але постійно підтримувалися ефект напруги і відчуття небезпеки. Зокрема, переселенець з Лемківщини, історик Володимир Бадяк говорить, що перед виселенням з його рідної Тиряви Сільної село обстріляли з гармат, оскільки хтось пустив чутку, ніби тут чинить екзекуції українська партизанка (УПА); після цієї «психологічної обробки» мешканці записалися на виїзд. Інший очевидець з Лемківщини хоч визнає, що «урядово нас не виганяли», але «в селі почалося страшне мордерство, і люди зі страху втікали на Україну». Частину мешканців відомого своєю старою церквою Улюча на Сяніччині «переконали» виїхати до України, за реляцією сучасного публіциста з газети «Наше слово» Степана Міґуса, напади та грабунки з-за Сяну ставалися з боку Вітрилова й Томашева. Після атаки на с. Лубна 7 березня 1945 року люди почали виїздити до Сянока, аби звідти перебратися в Україну. Навіть з далекого повіту Біла на Підляшші маємо такий спомин: «Сусідка, що приносила нам молоко, стукала до нас рано у вікно і кликала: «— А вите ще живиє?» Ніхто не був певен, що прожиє ще одну ніч […]. На дверях хат українців стали з’являтися записки “Wszystkich Ukraińców pod gałąź” («Усіх українців на гілляку» Р. К.) […]. 1 лютого ми вирушили на Львів».

 

Рятуючи себе та своїх дітей, нерідко покидаючи майно і хати, українці мусили втікати на схід. Ніхто з утікачів не наважується назвати характер свого «переселення» добровільним. Для них усіх це була трагедія життя, особливо для старшого покоління. «Я дивувалася, пише уродженка П’яткової на Перемищині, чого мама день і ніч плакала, а тато зробився мовчазний. Можна було розрив серця дістати від такого життя». З повіту Володава збереглася така інформація: «Єдине, про що запитали, в яку із східних областей ми б хотіли поїхати. Ми обрали Херсонську область (до західних областей нас не допускали)». Процес виселення українців з Польщі набирав обертів та ознак депортації антиукраїнські настрої і терор стали організаторам трансферу у нагоді. Саме через терор проти українського населення, на думку Я. Мірановіча, влітку 1945 року до України виїхали ще 100 тис. осіб.

Пам’ятники депортованим українцям у Тернополі (зліва) та у Луцьку. 

 

За даними польських дослідників, перед початком діяльності Операційної групи (ОГ) «Жешув», яка здійснювала планомірне виселенням із застосуванням військ, Польщу залишили 350 тис. українців. Однак Ґ. Мазур указує: ще до «офіційного» виконання своїх завдань (1 вересня 1945 року) військо почало примусово виселяти українців з 50-кілометрової смуги вздовж кордону. Тому в наведених цифрах, очевидно, вже враховано виселених ВП осіб. За підрахунками Є. Місила, на другому етапі трасферу, з січня 1945 року по серпень включно, територію Польщі покинули 209 786 осіб, а разом з попередніми — 229 685 осіб (59 644 родини). 

 

До середини липня 1945 року (коли, вважається, переселенська акція знов припинилася), за радянськими даними, виїхало 54 912 родин; в остаточному звіті М. Ромащенка на 1 вересня 1945 року зазначено 63 165 родин (241 687 осіб). Різниця у цифрах могла випливати з того, радянські органи враховували родини біженців, котрі опинялися на станціях, що належали уже УРСР — ст. Сокаль-Забужжя, Хирів, Володимир-Волинський та інші, з яких уповноважені також формували вагони та відправляли далі. Є.Місило спирався на дані польської сторони, котра вказували на родини, що виїхали з конкретних повітів. Цікаво, що в документі проміжного характеру, а саме звіті Управління при РНК УРСР у справах евакуації від 30 серпня 1945 року (виданому 18 вересня того ж року), підписаному начальником Управління Б. Івановим, подається менша від наведеної цифра — 61 897 родин (237 872 особи). Ймовірно, пізніше в документах київське керівництво намагалося «підтягнути» дані по місяцях, щоб вони мали більш-менш рівномірний вигляд, тобто цілком можливо, що певні цифри навмисно «перерозподілили». До того ж просування переселенців до нових місць проживання в УРСР надзвичайно розтягнулося.

 

За тим же документом, до областей в Україні на той же час дісталися 55 770 родин (204 468 осіб), тобто, виходячи з попередніх даних, близько 33 тис. українців «перебували в дорозі». Південні області прийняли, відповідно, осіб: Одеська — 24 329, Запорізька — 31 211, Херсонська — 16 367, Миколаївська — 13 036; разом — 84 943. Це становило 41,55 % щодо загальної кількості переселених і 59,4 % щодо тих, кого скерували до решти областей довоєнної України.

 

Організатори переселень пояснювали, що польських українців і надалі везуть на Південь (зокрема, до Запорізької області), оскільки «там є житлові будинки, господарчі будівлі, а також посіви». Чи були там будинки насправді — інше питання; поки було ясно, що направляли туди, куди вважали за потрібне. Як згадувала холмщачка Лідія Левицька, коли їхали на Запоріжжя, то вже зустрічали переселенців, що намагалися повернутися ближче до старих домівок, однак усе ж доїхали на місце і розселилися. Деякі навпаки, зустрівши втікачів зі Сходу, категорично відмовлялися їхати далі й лишалися в західних регіонах. 

 

Про добровільність виїзду тоді годі було говорити. Залякані терором та його наслідками, люди здіймалися з місць і зверталися з проханнями до евакокомісій, а іноді втікали за Сян без жодних документів. По селах розвинулася так звана «заяча хвороба»: наближається небезпека — одразу в кущі. «Люди не мали виходу,згадує колишній житель с. Гвоздянка коло Бонарівки (тепер Стрижівського повіту Підкарпатського воєводства) М. Хом’як, — поляк — ворог і москаль теж ворог, але між своїми краще… Записалися…». 

 

Мешканці деяких сіл вирішували зачекати, і це тримало їх у величезному напруженні. Жителька з с. Млини на Ярославщині (де похований автор музики українського гімну Михайло Вербицький) згадує, що через те, що села навколо виїздили, а їхнє «затримувалося, і як наслідок — більше терпіло» [тут: страждало — Р. К.], чоловіки переховувалися, а один не витримав — перерізав собі шию бритвою та помер». Уродженка Ярослава Дарія Саєнко-Вергун так окреслює характер тодішнього переселення: «Все робилося дуже формально. Оцінка вартості дуже відносна, вона повинна була компенсуватися після приїзду на Україну. А що з майном селян, будівлі яких згоріли, з землею, худобою? Про яку “добровільність” могла йти мова? Невже хотіла переселятися моя бабуся, яка споконвіку проживала в Ярославі, де залишилися могили діда, інших предків?». «Ми не переселенці — ми вигнанці!», — підкреслюють теперішні громадяни України, народжені в Польщі. 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект