Наш Формат

Вижити й допомогти вижити іншому: як лікар з Донеччини рятував людей в окупації

02.05.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Олександр Михед. Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід». – Наш Формат, 2020.

Який нacпpaвдi укpaїнcький Cxiд? Щo xoвaєтьcя зa тepикoнaми тa бeзкpaїми пoлями? Щo будe, якщo пoдивитиcя кpiзь вугiльний пил тa пociчeний cнapядaми фacaд нa cпpaвжнє cepцe Cxoду? Oлeкcaндp Миxeд пpoтягoм poку дocлiджувaв укpaїнcький Cxiд – йoгo культуpу, iдeнтичнicть, ocoбливocтi шecти мicт Дoнеччини й Луганщини. Вiн нe лишe oпиcує пoбaчeнe, пoчутe i вiдчутe, a й poбить вiдчaйдушну i щиpу cпpoбу зpoзумiти Cxiд з уciмa йoгo пpoтиpiччями тa кoнфлiктaми – зoвнiшнiми i внутpiшнiми. Шахтарі, бельгійські й британські інвестори, які засновували міста, видобуток безцінного вугілля, кривава радянська історія, активісти, які розбудовують країну тепер і світлі спогади про втрачений рай. 

В уривку з книжки «Я змішаю твою кров із вугіллям» ми дізнаємося про те, як бахмутський хірург Григорій Хайлов не лише намагався вижити у непрості та мінливі часи Другої світової війни, але й водночас продовжував рятувати в різний спосіб чужі життя.

Бахмут. 2.

Одна з найважливіших речей, які я зрозумів у цій мандрівці, — ніколи не припиняти дивуватися тому, що вдасться знайти. В архіві музею зберігається дивовижний документ, долучений до справи про «працю радянських громадян на користь Батьківщини в період німецької окупації».

 

У липні 1944 року на Донецький обком було написано «Пояснювальну записку про роботу лікаря-хірурга Хайлова Гр. Ст. за час тимчасової окупації німцями міста Артемівська з 31 жовтня 1941 року по 5 вересня 1943 року».

 

Цей монолог — неймовірна історія лікаря, який зумів урятувати багатьох бійців радянської армії просто під носом у ворога. Із двадцяти двох місяців окупації п’ятнадцять він працював у поліклініці Артемівська лікарем-хірургом.

 

Хайлов почав працювати головним лікарем 13 жовтня 1941 року, а вже наступного дня зліг із тяжкою хворобою. Через сімнадцять днів, 31 жовтня, Артемівськ окупували німці. У молодого лікаря був заглотковий абсцес — гостре гнійне запалення лімфаденоїдних утворень і пухкої клітковини заглоткового простору. У горлі, словом. Від таких абсцесів страждають здебільшого діти до п’яти років, у дорослих така халепа трапляється не дуже часто, але іноді вона призводить до смерті.

 

Колеги принесли Хайлову інструменти — він власноруч перед дзеркалом спробував прорізати абсцес. Ще раз — самотужки, власноруч прорізати заглотковий абсцес. Та з цього нічого не вийшло, а у військкоматі його батькові сказали: хай лежить.
Якраз був час евакуюватися. Та не в його стані.

 

Через три дні в Артемівськ зайшли німецькі війська.

 

І лише через кілька місяців, аж у лютому 1942 року, Хайлова без ніякої заробітної плати і пайки хліба взяли на роботу: поратися біля поранених радянських бійців. Працював він недовго — за десять днів його на три місяці скосив висипний тиф (який ускладнився запаленням легенів).

 

Із травня 1942 по 5 вересня 1943 року Хайлов працював лікарем-хірургом у поліклініці, де лежали полонені радянські бійці й цивільні.

 

Окрім суто лікарської роботи, незчисленних операцій він «прагнув виконувати роботу радянського лікаря, радянського громадянина, який невільно лишився на окупованій території», як він сам це формулює. Важливе тут це «невільне» і ця радянська ненависть, підозрілість і полювання на тих, хто лишився на тимчасово окупованих землях.

 

Потім, уже наприкінці пояснювальної записки, він іще раз перепросить за те, що через тяжку хворобу змушений був залишитися на окупованих територіях.

 

Особливо ретельне винюхування й підозра радянської системи до тих, хто лишився на захоплених німцями територіях. Хто не прийняв мученицьку смерть, не пішов у героїчний бій. Ще одна річ, яку ми отримали в спадок.

 

Хайлов детально описує способи, якими рятував полонених. Приписував неіснуючі хвороби, учив симулювати хвороби (наприклад, туберкульоз у тяжкій формі або повну сліпоту) і видавав підроблені документи бійцям, яких після одужання мали відправити на роботи. Він визначав їх як тяжкохворих, передавав цивільним, які переховували бійців. А дехто по п’ять-шість місяців узагалі переховувався у відділенні.

 

Окремо Хайлов описує, як рятував євреїв. Серед них, наприклад, Штейнберг Ася Ісаківна із Запоріжжя. Лікар видав їй довідку на ім’я Ганни Шинкаренко і порятував її. На час написання пояснювальної записки Ася служила в лавах Червоної армії.

 

Іншим разом Хайлов помітив, що на якийсь час німецькі патрулі зняли, а тоді взагалі навіть поліцаїв забрали з вулиць. Користуючись такою нагодою, він звернувся до місцевих із проханням передавати йому одяг. І хто з бійців був трохи міцніший, тих він один за одним відпускав. Якщо хтось питав, куди подівся такий-то, Хайлов казав, що його відпустили за особистим наказом шефа жандармерії. Очевидно, того, який уже виїхав і якого замінив на посту інший.

Гестапо приходило шукати офіцерів і політпрацівників. Рилися в коморі, де зберігалась уніформа поранених. Хайлов передбачив і це — де сам прикривав, де його медсестри-помічниці, а де взагалі знімав відзнаки.

 

Бинти й медикаменти він збирав у німецьких сміттєвих баках. Коли німці тікали з Артемівська, він одягнув у лікарські халати поранених бійців Червоної армії і виламав двері в аптеку німецького госпіталю. Дворами вони тягнули мішки з медикаментами. Їм вдалося витягти 14 000 метрів марлі, 2000 бинтів, кілька тисяч пігулок, милиці. До звільнення — 20 днів — він зберігав усе в своєму кабінеті, а потім передав госпіталю і санчастині.

 

Є в пояснювальній записці й епізод, схожий просто на «Втечу з Шоушенка» з протягнутим у палати патефоном.

 

Проти Хайлова вели слідство місцеві поліцаї. Однак ніхто його не здав. Ніхто. І справу так і не довели до кінця.

 

Одна з особливостей викладу в тому, що опис будь-якого епізоду закінчується переліком тих, хто може підтвердити цю історію. Надано їхні домашні адреси або місця служби. Часом, навівши чотири-п’ять імен, Хайлов просто каже про тих, кого врятував: «Та всіх і не перелічити».

 

Він стверджує: «У лікарні мене розуміли санітарки, сестри, фельдшери. Ми робили спільну справу, майже не змовляючись».

 

Він згадує: «Коли однієї миті могли застрелити будь-якого військовополоненого на вулиці, коли отримував листи від тих, кого рятував, коли зустрічаю їх сам, часто думаю, що я не рятував свою шкуру, не був просто медиком, а навпаки, робив усе, що міг. Робив, вірив і чекав, що прийде наше військо, переконував у цьому тих, хто зі мною працював. Мені незручно так писати, перераховувати. Але все, що перераховано, — правда, і більше за всіх, і краще за всіх знають ті, хто живі».

 

Він відчуває: «Занадто багато пишу, занадто детально, але це потрібно. Жив із пораненими і знаю їх, і пам’ятаю майже кожного бійця, його долю від початку і до кінця».

 

Він пам’ятає: «Тих, хто помер, чий організм не витримав, кому не допомогла моя хірургічна наполегливість».

 

Він підписує:

 

«Гр. Хайлов.
М. Артемівськ, Сталінська область, працюю завідувачем хірургічного відділення 1-ї радлікарні ім. Фрунзе».

 

Хайлов Григорій Степанович.

 

Скільки ще імен, які необхідно дізнатися і їх пам’ятати?

 

Скільки ще нерозказаних історій?

 

Скільки ще невідомих героїв на тимчасово окупованих територіях?

 

Автор висловлює щиру і надзвичайну вдячність Олені Смірновій, Світлані Сикваровій та колективу Бахмутського краєзнавчого музею за можливість познайомитися з цією історією.

 

Читайте також: Олександр Михед: Реальності зручно, щоб ти ішов за потоком

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект