Аня Юрчишин

Жити з двома ідентичностями: які книжки пишуть нащадки українців у США

25.05.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Серед американців українського походження є чимало яскравих особистостей, відомих, талановитих людей, в тому числі й письменників. Літературознавці ще не визначилися остаточно з тим, чи вважати їхню творчість частиною української літератури, але, безперечно, нам вона має бути цікавою хоча б через те, що українська тематика там часто присутня. 

Мар’яна Соха обрала для вас три книжки американських письменників українського походження, які отримали позитивні відгуки від американських критиків та очолювали різноманітні рейтинги у США.

Цих трьох авторів об’єднує те, що вони народилися у сім’ях українців, які емігрували до США після Другої Світової війни, але до дорослого віку про Україну знали лише з розповідей батьків та вчителів української школи. Їхня перша мова, а відтак і мова, якою вони пишуть, – англійська. Але, попри те, що вони росли в Штатах та ідентифікують себе в першу чергу американцями, у своїй творчості вони звертаються до української тематики, намагаються зрозуміти українську історію та травми, які пережили емігранти, покидаючи свою країну та адаптуючись до чужої. Вони пишуть про те, який вплив це все має на наступне покоління і як себе ідентифікують діти українських емігрантів або ж американці українського походження. 

 

Друге покоління іммігрантів дуже цікаве з огляду культурної асиміляції. Їхні діти ростуть в таких обставинах, коли вдома у них Україна, а за стінами дому – Америка. Їхні батьки-іммігранти, звичайно, ідентифікують себе українцями, говорять українською, дотримуються принаймні основних українських традицій. Зовсім інше культурне середовище у колі їхніх однолітків, в школі. Вони і їхні батьки – з різних світів в буквальному сенсі цього слова. Тому у іммігрантів другого покоління формується своєрідне, відмінне від їхніх батьків ставлення до України та свого походження. Вони – носії подвійної ідентичності, і, як пише Ірен Забитко, «треба бути дуже сильним, щоб жити з двома ідентичностями». І, очевидно, дуже сильним, щоб про це писати. 

Аскольд Мельничук. «Посол мертвих»

Askold Melnyczuk: Ambassador of the Dead. — Berkeley: Counterpoint, 2001. – 288 с.

Почнемо з автора, єдиного з цієї трійки, чиї два романи були перекладені і видані в Україні. Аскольд Мельничук – американський письменник, перекладач, редактор, лауреат численних відзнак та нагород, зокрема премії Джорджа Джаррета за видатні заслуги перед суспільством у галузі літератури, а також премії Макґінніса в галузі белетристики. Народився 1954 року у Нью-Джерсі в українській родині. Його літературна діяльність тісно пов’язана з Україною: він перекладав українських авторів і публікував їхні твори у власному літературному журналі «Агні» («Agni»), сам пише про Україну у своїх творах, а останнім часом часто бере участь у літературних подіях в Україні. Вперше він відвідав батьківщину батьків у 1990 році. 

 

Мельничук – автор чотирьох романів, два з яких про українських емігрантів у США після Другої Світової війни та їхній пошук нової ідентичності. Перший роман «Що сказано» («What is told», 1994) увійшов до списку найпомітніших книжок року за версією New York Times. В Україні його переклали і видали у 2017 році у видавництві «Комора».  

 

Читайте також: «Що сказано» Аскольда Мельничука: про мертвих, і живих, і ненароджених української еміграції

Другий роман «Посол мертвих» («Ambassador of the Dead», 2002) потрапив у десятку найкращих американських романів 2002 року за версією Los Angeles Times. (В Україні його переклали і видали у 2018 році у ВСЛ). У цьому творі автор зачіпає багато тем – післявоєнні травми, проблеми адаптації до життя у США, сприйняття українців як фашистських колаборантів, туга та переживання за Україну, якої на той час не існувало як держави. 

 

Мельничук дуже майстерно описує дві різні стратегії переживання власного минулого та адаптації до нового життя в чужій країні на прикладі двох сімей. Ніколас, від імені якого ведеться розповідь, народився і зростав у містечку Рузвельт, Нью Джерсі у сім’ї емігрантів з України. Він виріс у районі, де жили багато інших українців, ходив до української церкви та української суботньої школи. У підлітковому віці разом з батьками переїхав у передмістя і таким чином майже повністю втратив зв’язок з українською громадою. Батьки й до того небагато йому розповідали про своє минуле, адже вдома з ним розмовляли англійською і навіть змінили прізвище з Верблюд на Блуд. Зовсім інша ситуація була у сім’ї його друга дитинства – Алекса. Його мати Ада Крук (яка є головною героїнею роману) міцно тримається за своє минуле, вона бачить привидів загиблих родичів і часто не знає, в якій країні перебуває. Вона намагається передати біль страждання за Україною і своїм синам, чим руйнує їхні життя. 

 

Діти цих післявоєнних емігрантів змалечку слухали розповіді про Старий Край (Old Country), війну, Сталіна, але не розуміли їх.

 

«Їхні історії інколи були позбавлені сенсу і не були повними. Для нас Старий Край був то Атлантидою, то країною Оз, то островом Диявола. Він займав стільки місця у думках наших батьків, що здавався залізною завісою між нами і ними».

 

Не знаючи таких термінів, як травма та маніакальна депресія, вони називали те, що відбувається з батьками терміном OWS – Old World Syndrome (Синдром Старого Краю).  

Сини Ади жили минулим своєї мами і ненавиділи його. Вони так і не змогли збудувати своє життя в Америці, хоч дуже намагалися вирватися з маминого дому, де культом були страждання, спогади і привиди померлих родичів. Натомість Ніколаса батьки відгородили від свого минулого, тож він зміг добре влаштувати своє життя і не обтяжувати його травмами минулого. Але настав момент, коли його зацікавило його походження. Це сталося після смерті батьків. Єдиною людиною, яка знала їх ще до еміграції, була Ада. Вона розповіла таке, у що Ніколас не міг повірити і не міг перевірити. Тож тепер він приречений жити сумнівами, бо вже ніколи не дізнається правду, без якої важко зрозуміти себе та своє місце у світі. «Вони (батьки) не дали мені глибшого відчуття минулого. Без доступу до свого дитинства, людина ризикує потрапити у світ Блейкового Ульро, де люди знають одні одних  тільки на рівні зовнішності». 

 

Читайте також: Аскольд Мельничук: «Бродський лежав на підлозі й скаржився на погану рецензію»

Ірен Забитко. «Коли Люба покидає дім»

Irene Zabytko: When Luba Leaves Home: Stories. — A Shannon Ravenel Book, 2003. – 200 с.

Ірен Забитко – американська письменниця українського походження. Народилася в Чикаго у 1954 році в родині емігрантів з Галичини. Росла в Українській Околиці, ходила до української школи та церкви. В одному з інтерв’ю розповідає, що коли була юною дівчиною, то не хотіла бути українкою, не дуже добре знала мову, а з Україною були не найкращі асоціації. Ірен мріяла стати американською письменницею і писати про американців. Але у 1976 році вона поїхала в туристичну подорож до України, яка надихнула її шукати своє коріння. Вона також помітила, що її українське походження викликає в американців інтерес, а їй самій набагато легше пишеться про українців Юрка і Марусю, ніж про американців Деббі чи Кена. В Україні вона часто бувала/буває в межах різних програм. Викладала англійську мову в Дрогобицькому педінституті, а в Києві – в університеті Шевченка. 

 

Її перша книжка, що вийшла у 2000 році, називається «The Sky Unwashed» («Невмите небо») – це збірка новел про Чорнобиль, яка потрапила до списків бестселерів New York Times і за яку авторка отримала декілька літературних нагород. Цю книжку вона написала ще до того, як сама відвідала Чорнобиль. Вже після її виходу Ірен почала туди часто навідуватися та зняла документальний фільм про людей, що живуть у Чорнобильській зоні. 

У 2003 році вийшла її книжка «Коли Люба покидає дім» («When Luba leaves home»). Героїня роману Люба живе з батьками в українській околиці в Чикаго, де живуть переважно українці, які приїхали сюди після Другої Світової війни з німецьких таборів для переселених осіб. Їх називають DP (displaced persons) або на український манер – діпісти.  

 

Українці у книжці живуть з відчуттям назавжди втраченої Батьківщини, яку називають Old Country.

 

У Радянській Україні при владі комуністи, повернутися безпечно туди немає шансів, тому вони всіма силами намагаються відтворити собі Україну в Америці: мають кілька церков, школу, музей, видають свою газету. Як і в справжньому українському селі, тут теж усі знають один одного, збираються коло фіртки, щоб попліткувати, з усіма проблемами біжать до священника і живуть так, ніби «від Америки їх відділяє залізна завіса».

 

Люба ходить з батьками до української церкви в неділю, і в український бар з однолітками-українцями. Вона дуже хоче пізнати американське життя, але обставини складаються так, що вона прив’язана до української околиці обов’язками перед батьками та обмеженими фінансами. Все ж Люба вирішує «стати американкою так чи інакше, а не назавжди залишися мігрантом у стані фрустрації та прогавити свій шанс на пригоди й романтику поза межами обмеженого світу мігрантів з Wheat Street». Вона першою серед своїх друзів купує автомобіль, у коледжі змінює ім’я Люба на Лінда, носить книжки у військовому наплічнику та відмовляється носити бюстгальтер (надворі вирували 60-ті). Але українська околиця її не відпускає, батьки постійно потребують її допомоги, а наявність автомобіля навпаки додала більше обов’язків. У цьому всьому просто не залишалося місця для Америки. 

 

У цій книжці Забитко немає опису історичних подій з України чи історії еміграції конкретної сім’ї. Історичні події та політичні перипетії переказуються вустами сп’янілих відвідувачів українського бару. Зрештою, таким був їхній спосіб переживання травми. 

 

Історія Люби – це невдала спроба повністю вирватися з українського середовища. Діти емігрантів завжди будуть десь посередині – екзотичними українцями для американців, але занадто американізованими нащадками для своїх батьків – українців. Авторка стверджує, що вона щаслива бути і українкою, і американкою, але додає, що «треба бути дуже сильним, щоб жити з двома ідентичностями». 

 

Читайте також: «Diasporiana»: українські книжки й періодика в еміграції

Аня Юрчишин. «Мої покійні батьки»

Anya Yurchyshyn: My dead parents. — NY: Crown Publishing Group, 2018. – 336 с.

Ще одна американська письменниця, яка має українське походження, – Аня Юрчишин. Її перша книжка мемуарів «Мої покійні батьки» («My dead parents») вийшла друком у 2018 році й стала однією з найкращих книжок року у жанрі нон-фікшн за версією журналу Esquire. 

 

Аня народилася у кінці 70-х років у Бостоні у сім’ї українця Джорджа Юрчишина та польки Аніти Юрчишин. Її батькові було 4 роки, коли вони поїхали з України. Він був одружений з американкою польського походження і не дуже багато часу проводив вдома, тому батькові не вдалося виховати своїх дітей українцями. Як пише Аня, її українськість – це борщ, вареники на Пасху і Різдво, а також відвідини церкви у ці свята двічі на рік. Але її книжка тісно пов’язана з Україною та дуже влучно описує почуття нащадків емігрантів до Батьківщини їхніх батьків чи дідів.

 

Аня зацікавилася історією своїх батьків після їхньої смерті, коли складала мамині речі. Вона натрапила на лист свого батька до мами і спершу не могла повірити, що це він написав, адже вона його пам’ятала зовсім іншим. У дитинстві і в підлітковому віці їй здавалося, що у її сім’ї ніхто нікого не любив. Батько був жорстоким до Ані та емоційно віддаленим, а мама ніколи не захищала її від кривд. Вона жила у своєму світі, сповненому внутрішніх страждань, від яких рятувалася алкогольними запоями. Тому, коли у 16 років Аня втратила батька, а у 32 матір, то відчула лише полегшення. Поки не натрапила на ті листи і зрозуміла, що вона зовсім не знала своїх батьків. Наступних чотири роки вона провела у дослідженнях історії своїх батьків, спілкувалася з їхніми друзями по всьому світу. «Я познайомилася з батьками, коли вони померли», каже Аня.

Дослідження батькового життя привело її в Україну, адже Джордж Юрчишина переїхав туди жити і працювати у 1991 році. Лише час від часу він відвідував свою сім’ю у Бостоні. В Україні Джордж і загинув за нез’ясованих обставин у автомобільній катастрофі. Аня намагається зрозуміти, що змусило її батька залишити все і поїхати працювати на благо країни, з якої він виїхав у 4 роки. Вона вперше приїжджала до України у підлітковому віці на початку 90-их, коли батько працював у Києві. Тоді Україна справила на неї гнітюче враження. Коли вона приїхала вдруге у 2014 році, через 20 років після смерті батька, то ще раз переконалася в тому, що ніколи не зможе відчути до України того, що відчував її батько, і не зможе зрозуміти, як можна покинути все заради країни, де процвітає корупція, беззаконня, а шанси змінити щось зусиллями експатів з діаспори – мізерні. Друг її батька, який вчинив так само, пояснював їй: «Ми росли з відчуттям жертовності, мало не провиною виживця. Ми думали: «Ми – частина діаспори, ми мусимо їхати».

 

Деякі діти українських емігрантів виховувалися з розумінням того, що поїдуть працювати на добробут України тоді, коли це стане можливим, і багато з них так і вчинили, хоча для них ця держава була фактично чужою. 

 

Написання цих мемуарів допомогло Ані посмертно примиритися зі своїми батьками. У книжці немає якогось одного висновку чи чіткого повідомлення. Вона дуже контроверсійна і зачіпає болючі питання – такі, які зазвичай не обговорюються при живих батьках. І після прочитання книжки швидше за все з’явиться ще більше запитань, ніж буде отримано відповідей, а все тому, що «дітям важко знати і розуміти своїх батьків, а батькам важко бути самими собою перед своїми дітьми». 

 

Серед американських письменників українського походження є ще багато цікавих представників і представниць – вони з різних поколінь, мають різний досвід та ставлення до України. І читаючи їхні книжки, дуже цікаво подивитися на українців трохи чужими (але лише частково чужими) очима. 

 

Читайте також: Письменник, інтелектуал, емігрант: 15 фактів про Юрія Косача