Читомо > Блоги > Терен: Чому я йду з посади директорки Інституту книги

Блоги

Терен: Чому я йду з посади директорки Інституту книги

20.01.2018 0 Автор:

Цей допис буде для багатьох несподіваним, хоча чимало моїх колег уже знають про моє рішення. Учора я написала заяву на звільнення з посади директора Українського інституту книги. Це рішення не спонтанне і для нього є низка причин. І щоби не збільшувати кількість домислів, я його аргументую.

Ті, хто стежили за конкурсом на посаду директора Інституту, пригадують, як я говорила, що вирішила зробити цей крок майже в останній момент – на знак протесту, коли дізналася, що серед потенційних майбутніх кандидатів немає тих, хто вже багато років реалізує в Україні успішні книжкові й культурні проекти. Я неодноразово говорила, що дуже хотіла, аби умови в Інституті змінилися й ці люди з часом змогли прийти у нього працювати. Не на волонтерських засадах і не з обмеженнями на кожному кроці. Це була одна з моїх найсильніших мотивацій. Разом з тим напрямки й проекти, які я вірила, що вдасться реалізувати, які я прописувала у своїх безкінечних програмах і стратегічних планах, уже в перші ж місяці мені довелося відкласти на далеку перспективу.

 

booklinenow

Першого ж дня на посаді мені вручили гору документів для заповнення бюджетного запиту, який, як ви знаєте, з 2017-го подається на три роки наперед. Це було моє перше знайомство з системою і абсурдом цієї системи.

booklinenow

Установа, яка існувала тільки на папері, в якій не було ще бухгалтера і фінансиста, мала за кілька днів сформувати і передбачити свою діяльність на три роки наперед. Пригадую, як в один із дуже пізніх вечорів ми з Анастасією Левковою, яка ще навіть не підозрювала, що працюватиме в Інституті, намагалися стратегічно спланувати і прорахувати всі можливі проекти: перекладацький конгрес і премію для перекладачів з української, освітні семінари для бібліотекарів, видання літературного журналу, участь у Болонському та Лондонському ярмарках, дослідження ринку, заснування державних премій для молодих письменників та ілюстраторів, програму малих ґрантів для учасників ринку…

Я вся потонула в ті тижні в цифрах і документах, щоби врешті жоден із цих задумів і проектів ми не змогли внести в бюджетний запит, бо на жоден із цих проектів, які мають бути основою діяльності Інституту книги, не можна закласти кошти.

У ці останні місяці мене часто запитували: «Скільки у тебе ще лишилося енергії?» Це запитання я заборонила самій собі ще в серпні, пообіцявши поставити тільки через півроку після мого призначення. Розчарування, про яке теж усі постійно запитують, прийшло саме в серпні, коли оприявилося, чим Інститут книги є насправді. Ми всі радо вітали появу в Україні Інституту, але влітку 2017 року, окрім ухваленого закону і Статуту, в Інституту була лише печатка.

Тож дуже швидко я побачила, що чекає на Інститут у найближчі півроку: безкінечні реєстраційні процедури й підготовка всієї внутрішньої кадрової, юридичної і бухгалтерської документації, вибивання і ремонт приміщення, пошук працівників на мінімальні оклади й ще мінімальніші умови праці, вироблення нових положень державних програм, тендерні процедури в наперед неможливі короткі терміни, закупівля техніки і меблів, вибивання нових зарплат і десь у проміжках – зробити бодай щось важливе.

Це було схоже на пастку – від того, що ви не знали, що на вас може чекати, і від того, про що вам свідомо не говорили.

 

booklinenow

В один момент вашою відповідальністю стало все – пізно проведений конкурс, невикористані кошти, оклади 1700-4400 гривень, закладений у бюджет без жодної концепції проект «Цифрова бібліотека» і приміщення, яке з’явилося в Інституту аж у жовтні – без меблів, техніки і ремонту.

booklinenow

Коли я розповідала про це колегам-журналістам, показуючи їм «штатку», свій контракт і Статут Інституту, вони радили піти відразу і не руйнувати свою репутацію. Але саме тоді вийшов текст лекції Ярослава Грицака про нинішнє покоління 30-літніх. Я прочитала, роздрукувала, почепила над столом і заборонила собі на півроку ставити питання: «Для чого?»

І ось ці півроку – це ніби застрибування на шаленій швидкості в останній вагон. Тридцять співбесід на посаду головного бухгалтера і майже стільки ж відмов – через зарплату, умови роботи й найчастіше – «нестабільність установи». Після змін у Статуті, всіх отриманих довідок і пройдених реєстрацій нам вдалося відкрити рахунок – наприкінці жовтня. І тоді знову застрибування в останній вагон – і оголошення тендерів на закупівю техніки і створення сайтів Інституту і майбутнього сайту «Цифрової бібліотеки». Без права на помилку, бо за два місяці ви не зможете провести два тендери. Наприкінці листопада ми нарешті отримали всі документи на наше приміщення на Лаврській – і розпочався грудень, який можна взагалі викреслити з життя, оскільки це щоденні договори, ремонт допізна і на вихідних і намагання хоч щось встигнути, щоб наступного року установа змогла повноцінно запрацювати.

Читайте також: Книжкові інституції в країнах з успішним видавничим бізнесом

Я дуже добре знаю, наскільки цей етап нецікавий. Безліч разів, відповідаючи на запитання різних політиків, чим ви зараз займаєтеся і на якому ви етапі, я чула: «Не говоріть про це, говоріть про ваші досягнення». І я дійсно мало про це говорила, бо в якийсь момент уже не було часу про це розповідати. Нині ж я хочу вказати на цю велику системну помилку, бо розумію, що вона буде повторюватися з іншими новими державними установами в Україні. Так ось – більшість тих процедур, тих викликів і тих завдань, через які пройшли перші члени команди Інституту, мали бути вирішені до нас.

 

booklinenow

Якщо Міністерство створює нову державну установу, воно має розуміти, як мінімум, де ця установа буде розміщуватися і в яких умовах працюватимуть її перші працівники.

booklinenow

 

Так, одна людина, три, п’ять можуть працювати в кав’ярнях, але коли їх уже п’ятнадцять, їм потрібні мінімальні умови для роботи. Якщо ця установа вам стратегічно важлива. Хоча Інститут був створений без жодної стратегії, але мова не про стратегію, а про найпростіші потреби будь-якої установи – приміщення і оплату праці. Якщо ж усі ці початкові процеси вирішено покласти на керівника цієї установи, це мало бути прописано в умовах конкурсу, бо цей керівник має враховувати всю підготовчу роботу в своїй програмі й закладати на розбудову установи мінімум рік.

Але найблільший абсурд системи полягає в тому, що, аби щось зробити, ви постійно маєте обходити або порушувати її правила. На одній зі співбесід досвідчена бухгалтерка, якій я розповіла про вибір, який стояв переді мною, відповіла: «З бюджетними коштами часто ви маєте бути немов хірургом: або ви терміново оперуєте, а потім заповнюєте всі необхідні папери, або ви довго заповнюєте всі папери і не встигаєте допомогти пацієнту».

Минулого року в бюджеті Інституту не були передбачені кошти ані на ремонт, ані на закупівлю техніки й усіх необхідних товарів. На окремі коди ми встигли зробити перекидку, але кошти на капітальні видатки були виділені лише на проект «Цифрова бібліотека». І ось перед вами як директором стоїть вибір – піти на порушення і закупити техніку для Інституту за кошти, передбачені на «Цифрову бібліотеку» (бо ці кошти все одно не вдалося б повністю реалізувати через брак часу), або ж не закуповувати, розуміючи, що наступного року на це ви теж не отримаєте ні копійки. Оскільки в Інституту досі немає Наглядової ради, яка може погоджувати фінансові рішення директора, ми написали лист у Міністерство культури з проханням погодити ці витрати. Й отримали відповідь: це рішення приймає директор установи. І я його прийняла.

Читайте також про блог керівника проекту «Цифрова бібліотека» Ростислава Семкова

В Інституті на сьогодні є перші комп’ютери і ноутбуки. Цілком можливо, що під час перевірки буде виявлене нецільове використання коштів, на яке пішов директор. Я пишу про це публічно, щоб показати весь абсурд цієї системи й ті ризики, на які щодня йдуть люди, які працюють у державній сфері. Ризики, в яких вас ніхто не підтримає і про які ви апріорі нібито не можете говорити.

І врешті про головне – бюджет Інституту книги на 2018 рік. Чимало видавців за його ухваленням стежили уважніше, ніж працівники Інституту книги. За кодом 2282 у ньому ви побачите 125,7 мільйонів гривень на випуск книжкової продукції за програмою «Українська книга».

Якщо ще кілька місяців тому я вважала, що ця програма в переформатованому вигляді може бути корисною і важливою для ринку, оскільки дійсно є напрямки, які потребують державної підтримки, то зараз я бачу, наскільки вона є небезпечною і навіть безглуздою для Інституту книги на етапі його становлення.

Ми неодноразово розповідали, з яких проектів і програм розпочинали свою діяльність Інститути книги в інших країнах, натомість в Україні Інститут книги відразу ж почали сприймати як розподільник коштів для видавництв, які, будуючи свій бізнес, розраховують насамперед на кошти з державного бюджету. Але я повернуся до цифри 125,7 мільйонів.

 

booklinenow

Звичайно, як керівник установи я думаю про те, що Інститут книги щойно створений, у нього ще не сформований штат, і давати на нього навантаження і відповідальність за 125,7 мільонів гривень – це безглуздо і безвідповідально.

booklinenow

Разом з тим я вважаю, що так само це безглуздо, коли ми говоримо про книжковий ринок, який держава має підтримувати, не втручаючись при цьому в ринкові механізми. В оновленому порядку реалізації програми «Українська книга», який ми надіслали в Міністерство культури на погодження і затвердження, держава має частково, а не на 100 відсотків фінансувати видання (частина накладу потрапляє в бібліотеки, частина, профінансована коштом видавця, – на ринок). У цьому ж порядку ми запропонували сталий наклад 1000 примірників для кожного видання. Відповідно, це значно менший бюджет, необхідний щороку для реалізації цієї програми, і нескладно порахувати, скільки назв книжок на 125,7 мільйонів гривень державних коштів можна видати. Чи є потреба ринку в такій кількості підтриманих державою книжок?

Чи є у видавців цього року така кількість суспільно-значущих видавничих проектів, які мають бути підтримані за кошти платників податків? Ми теж неодноразово вже говорили, що у Польщі на подібну програму, яку реалізує Міністерство культури, виділяється щороку близько 30 мільйонів гривень. І врешті ви запитаєте – звідки ж 125,7 мільйонів? У бюджетному запиті ми подавали за зразком минулого року 50 мільйонів, решта – результат наполегливих зусиль видавців, частина щоденної роботи яких – вибивати кошти на державні програми і визначати замість Інституту його потреби і бюджет, який він має розподілити. Без наперед продуманої стратегії – знову застрибуючи в останній вагон.

Під час однієї із зустрічей із приводу майбутньої стратегії Інституту один експерт вказав на мою проблему – моє вегетаріанське мислення, моє небажання йти на компроміс, без якого неможлива політика. Зараз я думаю, що це все ж наслідок журналістики, в якій, коли ти збрешеш і почнеш грати за чиїмись правилами у 125,7 мільйонів гривень, ти втратиш право говорити зі своєю аудиторією. Я не можу сказати, що побачений мною зсередини і настільки зблизька український видавничий ринок мене вразив, бо те, наскільки він поділений і наскільки різні цінності в його учасників, мені, звичайно, було очевидно раніше.

Нині мені хочеться закликати тих учасників ринку, для яких важливий не лише прибуток, а й чесні й прозорі зміни на ринку, виходити за межі власного бізнесу, об’єднуватися і брати активнішу участь у тому, що ми називаємо книжковою політикою. І першим іспитом на перевірку цього ринку стане новий конкурс на посаду директора Інституту книги, який має бути оголошений у найкоротші терміни і за яким цього разу всі мають активно стежити й активно подавати кандидатів в експертну комісію. Я дуже сподіваюся, що цього разу ми побачимо в переліку кандидатів культурних менеджерів, завдяки яким змінюється і розвивається книжковий ринок в Україні.

Мені шкода, що моя енергія і віра в зміни були використані на далекі від книжок процеси. Але мені було важливо їх завершити, щоб наступному директору не довелося через них проходити.

 

booklinenow

За ці півроку Інститут книги став офіційно зареєстрованою установою. В цієї установи є своє приміщення – з меблями і технікою. В цієї установи є перші члени команди, і з січня в Інститут вже можна набирати повноцінний штат за новими окладами, які принаймні дозволять залучити фахових керівників відділів.

booklinenow

 

У цієї установи є ефективні сторінки у соціальних мережах, розроблені проекти положень програм «Українська книга» («Книгофонд») та «Цифрова бібліотека», бази контактів, є проекти, які, я сподіваюся, продовжать мої колеги, а також архів матеріалів для майбутнього сайту Інституту, тендер на створення якого ми повторно оголосили в січні.

Програма «Українська книга» не могла б стартувати раніше березня, тож до того часу Міністерство культури має час, щоб провести новий конкурс на посаду директора і затвердити всі необхідні для реалізації програми документи. Бюджет програми у 2018 році має бути суттєво зменшений.

Читайте також інтерв’ю з екс-директором Інститут книги у Польщі Ґжеґожем Ґауденом

І я повертаюся до тексту Ярослава Грицака. Я абсолютно відкрито визнаю поразку, про яку говорить Грицак, визнаю, що не до кінця уявляла «поле битви», як радять у підручниках з адмінстратегії, що недостатньо критикувала і тиснула, бо врешті переконалася, що тиск не дає результату. Я готова до того, що мені закинуть брак відповідальності, але саме вона тримала мене ці півроку і саме вона змусила зупинитися і чесно запитати себе, скільки ще я протримаюся на цьому «режимі енергозберігання», який точно не буде ефективним ані для мене, ані для Інституту. Бо Інституту книги зараз необхідні глобальні зміни, які не відбудуться лише на рівні Інституту й на ентузіазмі його працівників. Я з болем перечитую слова професора Грицака про важливість довгої і наполегливої роботи, а не «від айфону до айфону». Можливо, не було іншої людини, яка би стільки разів перечитувала цей текст.

Але зараз я можу сказати, що, коли ви не йдете в цю умовну політику задля якихось амбіцій і заробітку, вас тримає якраз тільки бажання змін. І довжина дистанції в такому випадку вимірюється не розчаруванням, а запасом вашої енергії, яка витрачається на абсурд і біг по колу. І врешті приходить момент, коли ви розумієте, що іноді здатися – це лишитися й далі грати за чужими правилами.

 

Нагадаємо, у  вересні 2016 року Ростислав Семків став в. о. директора новоствореного Українського інститут книги. Читомо зібрали також повну хронологію подій на шляху створення інституції.

У липні 2017 року за результатами конкурсу директоркою установи стала Тетяна Терен .

Одну з перших робочих зустрічей Українській інститут книги організував із видавцями.

Український інститу книги ініціював програму дофінансування видань «Книгофонд» та обговорення програм поповнення бібліотечних фондів.

За ініціативи Інституту книги з’явився каталог новинок українських авторів .

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe