> Блоги > «Вибухові слова»: як творилася українська література 1990-х?

Блоги

«Вибухові слова»: як творилася українська література 1990-х?

14.04.2017 0 Автор:

Чимало дослідників заявляють, що культура (і література зокрема) найкраще проявляє себе в період кризи. У 1990-х роках українська література пережила справжній «бум»: ця сфера, з одного боку, реагувала на реальність, а з іншого – вже комунікувала з майбутнім. Про це літературознавиця Олена Галета розповіла під час лекції про літературу  90-х років минулого століття «Вибухові слова».

Труднощі обмеження періодом

Бу-ба-бу

Бу-Ба-Бу: Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Олександр Ірванець

Найперше питання, на яке мусить відповісти кожен перед початком дослідження – що є точкою відліку для того чи іншого періоду? Безперечно, проголошення Незалежності України у 1991 році ніяк не можна оминути, адже така кардинальна зміна не могла не вплинути на «поле літератури».

Однак на 91-ому році зупинитися все-таки важко. У 1996 році у Києві відбувся науковий семінар, присвячений п’ятиліттю української Незалежності. На ній Мирослав Попович висловив ідею, що незалежність українській молоді 90-х просто впала в руки. Мовляв, про неї не подбали, її не поцінували, не подумали, що з нею робити.

Такі слова викликали чималий супротив серед молодших колег Поповича. Вони нагадали про 1990 рік, коли відбувалися масові студентські голодування у Києві. Звісно, її масштаби не можна порівнювати з проголошенням Незалежності. Втім, це подія, після якої молоде покоління ідентифікувало себе не тільки через спільні ідеали чи інтереси, а й через спільну дію.

Читайте також: Гундорова: Постчорнобильський карнавал привів до розпаду мови й дійсності

Далеко не всі літературознавці зупиняються на 1990-1991 роках. Тамара Гундорова у своїй роботі «Чорнобильська бібліотека» висловила ідею, що справжньою точкою відліку, в історії літератури зокрема, слід вважати 1986 рік. А саме – рік вибуху на Чорнобильській АЕС. Адже тоді чимало інформації не доходило до людей, літератори оминали факти поза своєю діяльністю.

Але навіть коли чорнобильський реактор відразу накрили саркофагом мовчання, ця подія все одно не залишилася без наслідків. Гондурова пропонує тезу, що саме вибух у Чорнобилі у 1986 році визначав український постмодернізм. І саме тому український постмодернізм не став калькою із західного. Україні довелося зустрітися з постмодерною реальністю швидше, ніж почалися будь-які розмови про неї.

Література 1990-х виборювала своє право бути художнім, естетичним явищем. А коли ми шукаємо точку відліку, то покладаємося перш за все на події суспільного рівня. Тому варто подивитися на те, що відбувалося у самій літературі в цей період.

 

purpulline

У літературі українські 90-ті починаються ще великим вибухом 80-их. І йдеться не лише про вибух у Чорнобилі, а й про вибух суспільний

purpulline

 

Бу-Ба-Бу офіційно засновують свою групу у 1985-му. А це не тільки задовго до проголошення незалежності, а й за рік до вибуху на Чорнобильській АЕС. Рік перед тим було створено ще одну групу – ЛуГоСад (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський).  До 91-го у Львові виникає ММЮННА ТУГА (Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Юлія Міщенко, Наталія Сняданко, Наталія Томків, Анна Середа), в Києві формується «Пропала Грамота» (Юрко Позаяк, Віктор Недоступ і Семен Либонь).

У 1991 році ми маємо «Нову Дегенерацію» в Івано-Франківську (Іван Андрусяк, Степан Процюк, Іван Ципердюк). Одночасно на літературній мапі з’являється і Харків, де Сергій Жадан, Ростислав Мельників та Ігор Пилипчук засновують «Червону Фіру».

Вибух 90-х: новий початок чи велике завершення?

Лугосад

ЛуГоСад: Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський

Наступне питання, яке виникає щодо літератури 90-х: літературний вибух сприймали як новий початок чи як велике завершення чогось? Важливо бачити, як формувалося покоління, що їх називали дев’яностниками, намагалися називати дев’ядесятниками, дехто волів би називати дев’яностиками.

Згадаймо і про те, що не вісімдесятники були найстаршим поколінням, котре увійшло до літератури на початку 90-их. Варто було б починати цю історію ще з шістдесятників. Але і тут треба розуміти, що ми маємо справу з різними біографіями. Адже не всі дожили до 1990-их. Не було Симоненка, не було Стуса, Світличного. Хтось перестав писати, як, до прикладу, Калинець, котрий проголосив, що він уже сказав усе, що мав сказати. Хтось продовжував писати й видавати твори. Але їхні книги в першу чергу купували, тому що це були книжки відомих уже тоді авторів. В основному ці твори виходять у вигляді збірок, «Вибраного», тощо.

Читайте також: Рябчук: Сплеску вісімдесятників передував прихований літпроцес

Література 90-х років постмодерна ще й тому, що це процес великого перечитування, а направду – для більшості процес читання вперше літератури 1920-1930 років. Умовно кажучи, для читача Андрухович став сучасником Хвильового або Підмогильного. Не факт, що Антонича прочитали перед тим, як почали читати Андруховича. Втім, представники літератури 90-х читали та працювали з текстами поетів 1930-х років. До прикладу, Сергій Жадан захистив дисертацію по творчості Михайля Семенка, а Юрій Андрухович – по творчості лемка Богдана-Ігоря Антонича.

Окрім цього, для покоління 90-х украй важливо було відстоювати право мови бути просто ліричною. Література повинна була повернути собі не лише право на ліризм, а й право на метафору. Це помітно у творчості Наталії Білоцерківець, що можна побачити на прикладі вірша «Ми помремо не в Парижі».

Дев’яності – це не тільки вісімдесятники

Червона фіра

«Червона фіра»: Сергій Жадан, Ростислав Мельників, Ігор Пилипчук

У 1990-і з’являється ще одна генерація, яку так і не назвали повноцінним поколінням. Втім, можливо це тому, що термін «покоління» вже не надається опису. Мова йде перш за все про людей, які так чи інакше мають зв’язок із діяльністю видавництва «Смолоскип». На той час воно активно працювало в Америці, видавало чимало літератури українського розстріляного відродження, дисидентські твори.

Переїхавши у 1992 році в Україну, директор видавництва спрямував зусилля на підтримку молодих авторів. Для цього оголосили літературний конкурс, участь у якому могли взяти творчі люди до 30 років. На перший конкурс у 1994 році подали лише вісім рукописів, з часом їхня кількість збільшилася до десятків і сотень учасників. Також із часом з’явилася хороша мережа підтримки. Для переможців призначали немалі як на той час стипендії – по 10 доларів щомісяця протягом року.

Читайте також: 25 найкращих книг за 25 найкращих років

Окрім цього, в Ірпені з 1995 року відбувалися Семінари творчої молоді. Цю традицію «Смолоскип» перейняв у Спілки письменників України, але зміг кардинально її реформувати. На нагородженнях за результатами конкурсу збиралося понад 200-300 осіб. Звичайно, участь брали різні люди: і чудові митці, і графомани. Але це властиво для становлення будь-якого літературного середовища, наголошувала неодноразово Соломія Павличко.

Попри це, «Смолоскип» фактично перервав існування «старшинської» традиції, коли молодих авторів навчали старші метри. Якийсь час Мушкетик відкривав Семінари творчої молоді, та через кілька років він теж відійшов від цієї співпраці. Вперше молодь зібралася не для того, аби слухати виступи письменників старшої генерації.

Один із найбільших викликів, перед якими постали юні письменники 90-х – те, що в літературі почало зникати відчуття, що ми чомусь навчаємось, щось здобуваємо і можемо на це спертися. Йдеться не про те, що твори втрачають цінність. Кожен новий автор і кожне нове покоління повинні самотужки знаходити відповіді на певні питання і прийняти певні виклики, актуальні для свого покоління.

Чільне фото: photo-lviv.in.ua

Фото в тексті: varianty.lviv.ua, translitera.wordpress.com, Анатолій Мізеренко

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi