Читомо > Казкарка > Книжки > «Прокляте дитя»: Гаррі Поттер і смак розчарування

Видане

«Прокляте дитя»: Гаррі Поттер і смак розчарування

06.10.2016 19 Автор:

Дж.К. Ролінґ, Дж. Тіффані та Дж. Торн. Гаррі Поттер і прокляте дитя. Сценарій п’єси. Пер. з англ. Віктора Морозова / – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016. – 352 с.

Є певні речі, яких просто не варто робити. Зловживати цукром, примножувати сутності, дивитися телевізор, а надто – читати сиквели. Усе, що має наліпку «… років потому», викликає важке забиття головного мозку. Перевірено на Дюма.

Але ж битися об граблі – то улюблена забавка книголюба. Особливо якщо йдеться про сагу твого дитинства. Звісно, побіжиш і купиш свіженьке продовження, почитаєш англійською, дочекаєшся перекладу, а потім посипатимеш голову попелом.

Бо «Гаррі Поттер і прокляте дитя» – це навіть не восьма частина основного циклу поттеріани, а радше ремісницький витвір високого фанфікшену. У формі драматичної п’єси, написаної за спільним сценарієм Джоан Ролінґ, «переважно другого режисера» Джона Тіффані й автора сюжетів багатьох його вистав Джека Торна. На жаль, про чесноти й ступінь обдарованості останніх джентльменів широкий загал може судити виключно за якістю нової книжки, що залишає бажати кращого.

Пані Ролінґ, звісно, поза підозрами: усі її попередні твори сюжетно, композиційно й психологічно майстерні. Схоже, авторка була просто змушена поставити своє ім’я під сценарієм. Бізнес є бізнес. Та годі порожніх звинувачень! Звернімося до тексту.potter

Замість фабули маємо спрощений виклад кінгівського «11/22/63» у декораціях «Гаррі Поттера і Таємної кімнати». Милий хлопчик Скорпій сумнівного походження, якого вважають утіленням чистого зла й винуватцем лиховісно-загадкових подій у магічному світі, вирушає в минуле, щоб уникнути певної події. Звісно, не сам, а в компанії й під керівництвом доброго, але імпульсивного друга Албуса Северуса, якому не пощастило з факультетом, батьком і здібностями до навчання.

Спроби втрутитися в плин часу очікувано обертаються фіаско, і на авансцені з’являється справжній спадкоємець Темних Сил, якого врешті-решт долають спільними зусиллями добрих чаклунів і їхніх нащадків. Завіса.

Із цією невибагливістю можна було б змиритися, тим паче, що йдеться про п’єсу, а не пригодницький роман. Якби не одне «але». Сюжет просто не тримається купи, бо зроблений відверто недбало.

ОБЕРЕЖНО, СПОЙЛЕРИ!

Головна інтрига в книжці «Гаррі Поттер і прокляте дитя» зникає якщо не з першою, то з другою появою Дельфі. Суперприваблива небога підкреслено самотнього Амоса Діґорі в’ється біля обділеного увагою Албуса Поттера, підбурюючи його на карколомні авантюри. Вона без проблем проникає на територію надзахищеного Гоґвортсу, в якому ніколи не вчилася. Усе це робить її єдиним пристойним кандидатом на роль Волдемортового нащадка, бо чутки щодо Скорпія від початку видаються безпідставними.

Важко зрозуміти, чому хлопчика взагалі вважають сином Того-Кого-Не-Можна-Називати. Чарівники знають лише те, що його мати слабувала на здоров’я. Якщо Мелфої боялися залишитися без спадкоємця, логічніше було б удатися до лікувальних чарів чи підшукати Драко іншу дружину, а не відправляти хвору невістку в небезпечну подорож у минуле, аби вона завагітніла від Волдеморта. Навіщо суперчистокровній родині чужа дитина (нехай і від могутнього чаклуна), якщо можна передати ім’я та фамільні статки рідній?

Крім того, ми знаємо ще із сьомої книжки, що зовні Скорпій – точна копія Драко. Хлопчик не має жодних надздібностей, не говорить парселмовою, не левітує без мітли. Одне слово, нічим не нагадує Темного Лорда. Власне, любов до книжок і епатажних друзів робить його більше схожим на Герміону. Тому всерйоз підозрювати Скорпія абсолютно неможливо.

Слабка детективна лінія – то ніщо в порівнянні з казусами часоворота (маховика часу, вперше описаного в третій книжці). Згадка про цей чарівний предмет, призначений для мандрівок у минуле, колись ледь не поставила Джоан Ролінґ у глухий кут. Як тримати сюжетну напругу, якщо читачам відомо, що в магічному світі існує пристрій для корекції небажаних подій?

Письменниця спробувала вийти із ситуації в п’ятій книжці, окремо зазначивши, що всі маховики було знищено під час битви у відділі таємниць. Вийшло трохи грубо, але загалом переконливо. Однак поява восьмої книжки звела всі зусилля Джоан Ролінґ нанівець.

За п’єсою як мінімум двоє смертежерів (Люціус Мелфой та, імовірно, Нотт-старший) мали часовороти.  Читач мимоволі замислюється, чому ж вони не використали їх, щоб уникнути поразки чи втекти від покарання? Де гарантія, що це єдині вцілілі екземпляри? Як один часоворот може нейтралізувати дію іншого, якщо втручання в плин часу неможливо відстежити? А раптом уся оповідь – це вже змінена кимось реальність (привіт, «Інтерстеллар»)?

Добре, давайте щось простіше. Гаррі й Герміоні з тринадцяти років відомо, що часоворот не може повернути життя загиблому. Проте Поттер-старший не згадує про це ані в розмові з батьком Седрика, ані тоді, коли виявляється, що Скорпій і Албус вирушили в минуле, щоб урятувати людину від смерті, й одного разу таки домоглися свого.

Читайте також: 10 фактів про нову книжку «Гаррі Поттер і прокляте дитя»

Часоворот, який використовують ці двоє, схоже, має унікальні властивості. Термін його дії складає п’ять хвилин. Але рівно доти, доки за сюжетом не виникає нагальна потреба провести в минулому цілу добу. Дуже зручно.

Та все це не має значення, бо п’ять (!) подорожей на кілька десятиліть назад мали б катастрофічно деформувати час і так зістарити організми головних героїв, що на них у кращому разі чекала б термінова госпіталізація у лікарню Святого Мунго. Проте ми маємо класичний гепіенд, а значить, послідовністю й атмосферністю, властивими поттеріані, автори свідомо пожертвували на користь… чого?

Логічно було б припустити, що ставку зроблено на психологізм. Бо ж у п’єсі головне – емоції, ототожнення з героями та, звісно, катарсис. Чи не цього ми насправді чекаємо від  восьмої книжки про Гаррі Поттера – психотерапії, художнього дорослішання, прийняття своєї зрілості, інфантильності й сентиментальності? Автори ж чесно намагаються відповідати запитам аудиторії (і заробити на шмат хліба з маслом). І загалом їм це вдається. Та не завжди.

Солідним чолов’ягам Гаррі й Драко, які чубляться через старі дитячі образи на кухні й не можуть знайти спільної мови з дітьми, віриш. Більш адекватним Ронові й Джіні, які жодного разу не згадують про загиблого брата, – не дуже. Мінерва Макґонеґел, яка шпигує за учнями за вказівкою великого цабе Поттера? Ні. Мінерва Макґонеґел, яка вичитує міністра магії? Так.

Северус Снейп переказує зворушливі привіти альтернативному Поттеру. Белатриса Лестранж народжує дитину від Волдеморта в маєтку Мелфоїв, повному смертежерів. І про це не знає ніхто, крім тролів, велетнів і вовкулак, які чекають двадцять з гаком років, аби вилізти з підпілля. Герміонине життя йде шкереберть без Рона в усіх паралельних реальностях (їхня любовна лінія узагалі нагадує серіал штибу «Всі жінки відьми»). Нездара Албус у потрібний момент виявляється знавцем зіллєваріння (не інакше, як містичний вплив другого імені).

Звісно, за бажання в усе це можна повірити. Запитайте в керроллівської Білої Королеви. Та чи варто себе силувати?

Проте є в цій історії щось абсолютно щире й непідробне. Це хроніка невиправлених і невиправних людських помилок.. Вони передаються у спадок, повторюються, накопичуються, руйнують і рятують долі. Магічний світ продовжує вірити в пророцтва, навіть пізнавши їхню ціну в попередній війні, у Гоґвортсі й далі ділять дітей на факультети й судять за походженням, Міністерство знову персоніфікує зло, ігноруючи суспільні настрої… Уроки часу залишаються невивченими.

Недолюблений Дамблдором Гаррі не знаходить спільної мови з сином, названим на честь двох чоловіків, які ризикували всім заради Хлопчика-Що-Мав-Померти. Албус, Скорпій (чомусь не Скорпіус), Дельфі несуть тягар свого походження, як до них Гаррі, Драко, Том Реддл, а ще Люціус, Снейп, Сіріус і решта Блеків, Невілл, нащадки названих і неназваних смертежерів і героїв війни. Усі вони, усі ми – прокляті діти, приречені на розчарування, переслідувані привидами з минулого. Але й щасливі з того, що ніколи не б’ємося самі (які ж пафосні діалоги!).

Хтозна, може ця гірко-солодка істина варта кількох годин блукання поміж груш на вербі, бородатих штампів і плутаних лаштунків, за якими ховаються густо загримовані герої найнеказковішої казки у світі?

napys1

  • тим, хто досі чекає листа з Гоґвортсу;
  • допитливим особам, схильним до ностальгії;
  • прихильникам Снейпа, Дамблдора й незрівнянної Міртл;
  • поціновувачам спецефектної драматургії.

napys2

  • знавцям основної саги, книжок із серії «Гоґвортська бібліотека», сайту Pottermore й Вікі Гарріпедії;
  • апологетам літературного саспенсу;
  • на піку кризи середнього віку;
  • для першого знайомства із циклом про Гаррі Поттера.

Читайте також: Почепцов про свою книжку «Мерлін, Супермен і Гаррі Поттер»

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Комментарі читачів:

  1. 06.10.2016 в 10:22 am

    На превеликий жаль згодна із рецензією. Таке враження. що над поттероманами познущалися.

  2. 06.10.2016 в 2:20 pm

    А мене ще цікавить: чому саме в Албуса проблеми спілкування з татом? У Гаррі ж трійко дітей. Чому двоє живуть собі щасливо, а у Албуса щось таке твориться у голові?

    • 06.10.2016 в 4:44 pm

      Маю лише один варіант: решту дітей названо на честь Гарріних батьків. А середульший носить імена людей, із якими в тата були непрості стосунки. От і повилазили незакриті гештальти ;)
      Нічого логічнішого припустити не можу.

  3. 06.10.2016 в 10:51 pm

    Читаючи цю рецензію, моментами виникало враження, що автор читав якусь іншу книгу, або якийсь інший її переклад… або, якщо і читав те саме, то через сторінку. Оскільки на більшість його зауважень відповідь є у самому сюжеті книги…
    Також цікаво, чому автора не дивувало, коли в 5-ій книзі, ніхто не вірив Гаррі, що Волдеморт повернувся, і через це його навіть почали уникати, але те, що в 8-ій книзі більшість пліткувало, що Скорпій син Волдеморта, автору здалось абсурдним… Хоча, що в одному, що в другому випадку такі думки магічної спільноти здаються недалекоглядними, але беручи до уваги марновірність людей загалом (на що, мабуть, і натякалось в книзі) – цілком логічними… А щодо нарікання автора на психологізм книги і художнє дорослішання, то дивно таке чути, беручи до уваги, що з дорослішанням Гаррі з книги в книгу дорослішав сам сюжет, навіть до моменту, де Гаррі розповідає, що йому в снах сниться Джіні, і його побоювань, що якби Рон дізнався, про що саме сни, то вбив би Гаррі. З кожною книгою описувалися все доросліші і доросліші деталі життя Гоґвортсу і чаколунів, які, доприкладу, будучи маленьким, Гаррі взагалі не помічав. То хіба не логічно, що книга про майже 40-калітнього Гаррі має мати більш психологічний акцент.
    Ця стаття – яскравий приклад, як можна якісно обмовити твір, тільки тому, що він не є тим, що ви очікували, бо “в дитинстві було смачніше”(і можливо проблема навіть не в самому смаку страви, а в тому, що саме відчуття смаку притупилось), і тому що текст був прочитаний біг-пес-через-овес (бо якби автор статті прочитав книгу уважніше, то знайшов би відповіді на всі свої запитання…)

    • 07.10.2016 в 10:28 am

      У 5-й книзі Гаррі не вірили, бо, окрім нього, відродження Волдеморта ніхто не бачив. Репутація Поттера після певних подій стала сумнівною, а Седрика могли вбити колишні смертежери, які з`явилися на Кубку світу. До того ж, вірити в повернення Чистого Зла нікому не хотілося. Усе логічно. Якби натовп був таким марновірним, як Ви пишете, то версія Гаррі мала б бути сприйнята на ура без жодних доказів. ІМХО.
      Чому ж після 20 років миру Скорпій вважається сином, а не, скажімо, послідовником давно й остаточно знищеного Волдеморта у світі, де нібито немає часоворотів, я не зрозуміла навіть після третього прочитання книги. Та люди справді дивні, Ваша правда.
      А на психологізм я не нарікаю. Навіть навпаки. Аби ж він був глибоким і послідовним, а не притягнутим за вуха в певних моментах. Те ж стосується й дорослішання: то лише плюс у хорошому виконанні. У мене ж склалося враження, що герої анітрохи не змінилися з сьомої книги. Хіба що Драко став схильний до показової аутотерапії. Суб`єктивне враження, що вдієш?

      • 07.10.2016 в 8:20 pm

        Було б набагато дивнішим, якби люди говорили про новонародженого Скорпія, що він послідовник Волдеморта, бо такі думки були у людей ще від його появи на світ. Ці чутки пішли через дивну поведінку Мелфоїв, коли Драко забрав хвору дружину, і вони відгородились від магічної спільноти. Звідси і почали з’являтись плітки, куди вони пропали, і що вони за той час робили. Не бачу тут нічого дивного.
        Так само не бачу нічого не послідовного в психологізмі книжки. Що саме притягнуте за вуха? Те що Гаррі батько і саме батьківство його турбувало в той момент? Те, що Гаррі не мав батька і не мав з кого брати приклад, як бути хорошим батьком? Одвічна тема, що батьки не розуміють дітей, а діти батьків? Чи тиск на малого Албуса і Скорпія через те, ким були їхні батьки?
        Я розумію, що п’єса це не те саме, що попередні книги, бо в ній нема описів роздумів чи то Гаррі, чи то Албуса, чи то Скорпія, а лише їх вчинки і слова, які є лише вершиною льодовика. Просто треба зануритись глибше і пошукати ту відпувідь, а не чекати. що вона мала бути написана.
        Стосовно вашої відповіді на коментар пана Богдана Тушевського (мав подібне питання, але не писав його). Припускаю, що всі 3 рази ви не зовсім уважно читали книгу. В ній було сказано, що вони не просто собі залишились на день в минулому, а застрягли там, бо Делфі розбила часоворот. Як вони без нього могли повернутись назад?
        Також не бачу логіки в наступних думках: “Як один часоворот може нейтралізувати дію іншого, якщо втручання в плин часу неможливо відстежити?” – для чого взагалі було щось відстежувати, якщо герої знали, що саме було змінено в минулому?
        “Добре, давайте щось простіше. Гаррі й Герміоні з тринадцяти років відомо, що часоворот не може повернути життя загиблому. Проте Поттер-старший не згадує про це ані в розмові з батьком Седрика, ані тоді, коли виявляється, що Скорпій і Албус вирушили в минуле, щоб урятувати людину від смерті, й одного разу таки домоглися свого… ” – майже одразу, як знайшовся новий часоворот, Герміона сказала, що він дуже відрізняється від того, що був у неї, і що він удосконаленіший. Так само, не пам’ятаю, щоб в котрійсь з попередніх книжок згадувалось, що часоворот викликає подібний ефект: “Та все це не має значення, бо п’ять (!) подорожей на кілька десятиліть назад мали б катастрофічно деформувати час і так зістарити організми головних героїв, що на них у кращому разі чекала б термінова госпіталізація у лікарню Святого Мунго.” Дія цього часовороту справді відрізнялась від попереднього, бо він переносив у минуле лише на 5 хвивлин а далі повертав героїв назад в їхнє теперішнє. А з часоворотом Герміони герої, повернувшись в минуле на день назад, мали повністю прожити той день, а ж до того моменту, коли вони скористались часовротом.
        А про те, чому Луціус не використав часоврот, щоб уникнути поразки. Думаю з тієї ж причини чому Міністерство магії не вдалось до чарів часовороту, щоб знищити Волдеморта, бо якщо змінити щось в минулому це призведе до ланцюгової реакії, і ти не знатимеш, що ще зміниться тоді, і чи результат в майбутньому буде такий, якого ти очікуєш. Думаю, приклад подібного яскраво описали події в книзі… А ще одна відповідь на це питання є такою ж, як і відповідь на питання, чому Драко не виказав Гаррі Белатрисі, коли той зі спотвореним обличчям потрапив у маєток Мелфоїв. Також відповідь у тому, що Драко і його матір покинули Луціуса в 7-ій книзі, і не через поразку Волдеморта, а через те, що їм довилось битись на його боці… Думаєте Луціус би віддав перевагу перемозі Волдеморта, чи тому, щоб знайти спосіб загладити свою провину перед сім’єю?

        • 07.10.2016 в 11:29 pm

          Давайте по черзі.

          1. Подружжя відмежовується від магічної спільноти, і перше, що припускають люди, – це вагітність від померлого Волдеморта. Серйозно? Не лікування за допомогою темної магії, а подорож у часі. Нагадаю: міністерські часовороти знищено, про існування модифікацій нікому не відомо.
          Чутки не вщухають 14 років, хоча з віком Скорпій стає викапаним Драко. А от про зв`язок Белатриси з Волдемортом ніхто навіть не здогадується. Навіть Мелфої, у чиєму маєтку народилася Дельфі. Десь перед битвою за Гогвортс. Переконливо? Для мене – ні.

          2. Із лініями Албуса й Скорпія все гаразд. Із батьківськими проблемами Гаррі теж (забудемо про решту дітей, вони екстраверти з легкою вдачею). Але сповіді Драко про дитячу самотність, зізнання в заздрості (“ви сяяли” – я цього не бачила), підліткові діалоги альтернативних Рона й Герміони, Мінерва на побігеньках, Гаррі, поведений на пророцтвах (Після стількох років? – Завжди!), патетичний Снейп, Албус, який грається в юного Сіріуса без ідейного підгрунтя – хоч убийте, не вірю!

          3. Здається, ви читали мою рецензію так само уважно, як я – восьму книжку. Бо там віддано належне й психологізму, й задуму маркесівського масштабу. Не згадано про хороший гумор, зворушливі триб`юти, які потішать серце кожного поттеромана, але в один текст усього не вмістиш. А про пошук відповідей я згодна: інакше ми тут із вами не дискутували.

          4. Так, розбила. Але не знищила. Він же досі існує в майбутньому. Й знову потрапить до рук Албуса, Скорпія й самої Дельфі, бо мандрівники досі нічого не змінили. Отже, правило 5 хвилин ніхто не скасовував. Ба більше: якщо Дельфі вб’є Скорпіуса в минулому, він знову народиться. Те ж стосується й Албуса й самої дівчини. Звісно, це спекуляція. Але автори самі створили купу часових парадоксів, які просто не виходить ігнорувати.

          5. Ідеться про інше. Герміона зберегла часоворот, бо підозрювала про існування іншого. Навіщо? Про зміни в часі вона однаково не дізнається, якщо не дістане щось на зразок ковдрової підказки. Чи не краще було б знищити часоворот, аби уникнути тих ланцюгових реацій, про які Ви пишете далі?

          6. Так, часоворот відрізнявся від міністерських. Але про його властивості стало відомо лише після того, як діти розповіли старшим про свої експерименти. Звісно, Нотт міг дати свідчення, але ні Гаррі, ні Герміона про це не згадують. До речі, за 20 років останні мали б побільше довідатися про особливості й види часоворотів. Особливо Герміона.

          Джерело інформації про наслідки використання часовороту – Pottermore. В основному циклі про це дійсно не сказано.

          7. Ні, я думаю, Люціус міг би спробувати захистити свою родину, не приєднавшись до смертежерів у юності. Інакше навіщо йому часоворот, здатний переносити в далеке минуле на необмежений термін? Заради любові до темних артефактів? А щодо наслідків: навіть із прототипом Албус і Скорпій спромоглися спочатку вплинути на минуле, а потім скасувати небажані зміни. У Люціуса було набагато більше можливостей. Я вже мовчу про шлюб Драко з Асторією, якому можна було завадити. Є ще чутки про онука, породжені ізоляцією. Словом, купа проблем і можливостей.

          А решта нюансів! Як Теодор виготовив ексклюзивний часоворот без жодного типового зразка? Чому ця технологія не відома Міністерству? Чи є інші прототипи? Чому Дельфі не дісталася Нотта раніше за аврорів?

          До речі, хто навчив її чаклунству й польотам без мітли (це ж бо вміння, а не вроджена функція)? Родольфус Лестранж, якого чомусь випустили з Азкабану? А Мелфоя-старшого, здається, взагалі туди не повертали після втечі. Святкова амністія?

          Чому Гаррі досі говорить парселмовою та приймає видіння через шрам? Хіба його зв’язок із Волдемортом не перервався після клінічної смерті? Якщо це ефект Дельфі, то дівчинці вже за 20. Уповільнена реакція.

          Звісно, все це можна пояснити або просто ігнорувати, концентруючись на емоціях і душевних порухах. Бо вони переважно яскраві та зрозумілі. Але підкажіть, як заплющити очі на штучну інтригу (дочка Волдеморта, онук Дарта Вейдера, далі за списком) й показові акцентуації характеру?

          • 08.10.2016 в 10:24 am

            Бачу, ви вже сперечаєтесь просто, щоб не визнати свою неправоту, і просто розказуєте, як би ви написали цю книгу. Авторка вирішила, що люди про Мелфоїв говоритимуть те, про що вони говорять, а чому не щось інше… Бо так собі вирішила магічна спільнота. Крапка. Не бачу в цьому нічого нелогічного.
            Якщо ви б хотіли іншу зав’язку для книги, то напишіть свій фанфік. Кажу, на даний момент ви критикуєте, бо це не те, чого ви чекали. В цьому і суть, цей світ належить Джоан Ролінґ, а не вам, вона творить його, як їй фантазія підказує за краще. Краще б подякували, що вона подарувала вам ще одну можливість побувати в цьому світі.
            Щодо часовороту. До чого тут, що він існує в майбутньому? Це ви вже перебільшили, я навіть в науковій фантастиці нічого подібного не бачив. Те, що ви називаєте майбутнім, для головних героїв є минулим, тим, що вже було для них, хоча з точки зору 1981, все воно ще має відбутись. Хоча навіть пояснюючи це вам, я не розумію як ви дійшли до такої теорії, що часоврот існує в майбутньому, то його не можна знищити… І таки його знищили. Чи коли ви розіб’єте свій годинник, то він буде далі собі працювати? Чи ви вважатимете свій годинник знищеним, тільки коли його спопелити?
            Так, Герміона сама визнала, що зробила дурість, що зберегла його. Так само її засудила і професорка Макґонаґел, навіть за те, що вона зберігала його в своїй бібліотеці.
            Перший часоворот також створили без якогось зразка. І ви знову втручаєтесь в чужий всесвіт, говорячи, що там мали б бути інші часовороти. Є так, як авторка задумала. Крапка.
            Повернувшись в свою молодість і змусивши себе не приєднуватись до смертежерів, він також би змінив минуле, що б викликало реакцію. Тоді він міг би взагалі не познайомитись зі своєю дружиною.
            Волдеморта, також ніхто не вчив чаклунству, коли він був у дитячому будинку, але діти вже тоді його боялись, бо він робив деякі речі. Чи ви і за це засудете авторку.
            Щодо інтриги, парселамови… ви просто засуджуєте це все, бо воно вам не здається таким, яким би ви хотіли. Як уже писав, може не страва не смакує, а відчуття смаку притупилось.
            Чесно кажу, певно це в затятих фанатів спільно, бо згадуючи критику таких в сторону останніх “Зоряних війн”, – не розумію, що саме в фільмі не так. Я впереше переглянув усі частини минулого року, потім подивився в кінотеатрі новий фільм, і цілком був задоволений. Єдине, що син Хана Соло був дещо розмито зображеним.
            Не засуджуйте авторку, а любіть її, і дякуйте за чудовий твір.
            Просто, якщо ця книжка така кепська, то чому Малкович і Морозов абсолютно протилежну думку мають?
            На цьому я хочу зупинити нашу дискусію, бо ви вже починаєте створювати “змовницькі теорії” у всесвіті Гаррі Поттера : )

  4. 07.10.2016 в 4:19 pm

    “Але рівно доти, доки за сюжетом не виникає нагальна потреба провести в минулому цілу добу.” – де саме в книжці був цей момент?

    • 07.10.2016 в 5:11 pm

      Коли Дельфі використовує той самий часоворот, який дає мандрівникові 5 хвилин на перебування в минулому, щоб перенестися в день смерті Поттерів. Поки вона вистежує батька, Скорпій із Албусом встигають і вокзалом поблукати, і звістку в майбутнє передати, й на малого Гаррі надивитися.

      • 07.10.2016 в 5:23 pm

        А ще – дочекатися підкріплення й посидіти в засідці.

        • 07.10.2016 в 5:38 pm

          А все тому, що Дельфі перестрахувалася: прибула 30 жовтня 1981 року, за добу до фатальних подій.

    • 08.10.2016 в 6:14 am

      Знавці підказують, що Ви можете мати на увазі розбитий часоворот. Але хіба його знищення в 1981 році впливає на той момент у майбутньому, коли Дельфі заводить пристрій на останню 5-хвилинну подорож? Там він цілий і неушкоджений. У попередніх мандрівках повернення відбувалося автоматично, без додаткових маніпуляцій з часоворотом. Отже, теоретично герої могли б за 5 хвилин перенестися назад у майбутнє (бо ж ніяк не встигли б завадити народженню Нотта й виготовленню прототипа).
      Але практично вийшло, що фізика розлетілася на шмаття разом із часоворотом, бо так треба для сюжету. Не стверджуватиму, що це зовсім невмотивовано, але в голові допитливого читача народжується нескінченний “Інтерстеллар”. За такою логікою, якщо Гаррі вб’є Дельфі в 1981 році, то вона що, зникне? Адже решта подій залишена без змін – значить, Белатриса знову народить.
      Словом, часоворот – це міна (якщо не атомна бомба), закладена під сюжет. Звісно, ніхто не заважає просто не звертати увагу на часові колізії.

      • 08.10.2016 в 6:18 am

        Якщо вийде ;)

      • 08.10.2016 в 12:17 pm

        Я ж кажу, що ви придумуєте “змовницькі теорії”, я не бачу логіки у ваших думках. Часоворот існує тут і зараз. Якщо ви перенеслись в минуле до Забороненого лісу, то саме в той час і в тому місці існує його магія, а те місце в майбутньому звідки ви перенеслись є для нього і для вас уже минулим, тим, що ви прожили, і не повернеш. З таким самим успіхом можна стверджувати, що якби Албус, чи Скорпій загинули, перемістившись в минуле, то вони б ннасправді не загинули, бо вони живі в майбутньому. Попри переміщення в часі, час для вас залишиться все одно лінійним. Тобто, смерть в минулому – це кінець вашої лінії часу, і те чи ви з майбутнього, чи ні, ніяк на це не впливатиме. Бо ваші дії, коли ви перемістились в минуле і є вашим теперішнім, а все, що було в майбутньому до конкретного переміщення в час, через яке ви зараз в минулому – є вашим минулим. Те саме і з часоворотом. Гляньте 5 сезон серіалу “Загублені”, щоб зрозуміти це. Правда теорія часу там, більше схожа на ту, що була в третій книжці. Коли герої, проживаючи вперше той день, коли стратили Бакбика і схопили Сіріуса, вже могли помітити присутність себе майбутніх, що проюивали вдруге цей день (камінці, що летіли в вікно Геґріда, коли до його хатини наближався Мініст магії, патронус вичаклуваний біля озера). Тобто там стверджують, що минуле змінити не можна, бо це те, що вже сталось, і якщо ти навіть спробуєш потрапити в минуле і щось змінити, ти просто станеш однією з причин тої події, яку ти хочеш змінити.
        Але в 8-їй книзі, як ми уже погодились, сказано, що часоворот був удосконаленим, ну, і це магічний світ, де закони фізики гнучкіші : ) Та й взагалі цей світ – це казка. І якщо вже дивтись в корінь, то нічого з того, що там описано, взагалі не можливе… Хіба не так? ; )

        • 08.10.2016 в 7:37 pm

          Звісно, що так. І те, що я не згадала про розбитий часоворот у рецензії, є безсумнівним ляпом (і аж ніяк не провокацією). Я сперечаюся з упертості й заради задоволення грати з сильнішим суперником.
          Штука в тому, що сама наявність часоворота відкриває широченне поле для інсинуацій. Тут усе надто крихке. Уявіть, що Гаррі вбиває Дельфі просто в 1981 році. Що буде, коли уся компанія повернеться у свій час? Дельфі так і не народиться, бо її лінійний час обірветься? Чи лишиться реальність колишньою?
          Ми не знаємо. І не можемо знати, бо казка є казка. Але для чого тоді потрібен увесь цей темпоральний галоп? Що він додає історії? Ностальгічний бекграунд? Що втручатися в минуле марно й небезпечно, ми знаємо ще з третьої книги (не кажучи вже про досвід усієї світової літератури).
          Утім, так сказала Роулінг (разом із Торном і Тіффані). А вірити чи не вірити (присікуватися / не присікуватися) – особиста справа кожного :)
          До речі, тема часових парадоксів – то цілий тренд. Чого вартий один казус Ходора із “Гри престолів”. Побачимо, чи перейме естафету дідусь Мартін :)

          • 08.10.2016 в 8:40 pm

            Поміркувала ще над Вашими словами, прогорнула книжку, почитала про Lost. Ваша правда: загинувши в минулому, Албус, Скорпій чи Дельфі радше за все народилися б знову й знову загинули, вирушивши в минуле (якби не відбулося додаткових змін у плин часу).
            Але це не знімає інших запитань, пов’язаних із часоворотом. Наприклад, як ватага мандрівників з майбутнього примудрилася ні на йоту не змінити минуле, пробувши там цілу добу? Он однієї зустрічі з юною Герміоною в дурмстрангівській формі вистачило, щоб розбити її особисте життя. А тут двійко підлітків стежать за суперзахищеним житлом Поттерів у чаклунському селищі, десь поблизу ошивається нікому не знайома відьма, і бодай тобі що? А де ж ефект метелика?
            Гаррі, до речі, зустрічається з собою минулим. І нічого. Але це тому, що часоворот модифікований.
            Але досить конспірології. Я веду лише до того, щоб без усього цього часоворотного антуражу історія нічого б не втратила. Hierstehe ich und ich kann nicht anders. Тим, кому нічого не муляє, можу лише позаздрити.

          • 10.10.2016 в 1:24 am

            “Поміркувала ще над Вашими словами, прогорнула книжку, почитала про Lost. Ваша правда: загинувши в минулому, Албус, Скорпій чи Дельфі радше за все народилися б знову й знову загинули, вирушивши в минуле (якби не відбулося додаткових змін у плин часу).” – це саме те, що я і мав на увазі : ) Їх смерть в минулому, ніяк би не вплинула, на їх народження (окрім випадку, якщо б вона призвела до якихось змін в минулому, які б повпливали на їх народження), адже та смерть, хоч і в минулому, але буде їхнім майбутнім. Тобто, якщо знищити часоворот, потрапивши в минуле, це означає, що ви його знищите назавжди, і його існування в майбутньому не матиме значення.
            Я не є сильнішим суперником : )
            Ну, і якщо бути скурпульозним, то можна придертись до багатьох речей у кожній книзі. Але мені більше довподоби розуміння подорожей в часі, як таких, що не можуть змінити минуле, а швидше стати однією з причин, чому так сталось, як сталось. Так було описано це у 3 книзі. Бо інакше виникає парадокс. Якщо ви відправляєтесь в минуле, щоб змінити якусь подію і міняєте її, то одже та подія не матиме місця в історії, а отже ви майбутні не знатимете про неї, а отже не відправитесь в минуле, щоб змінити її, а отже та подія таки відбудеться, і через неї ви відправитесь в минуле, щоб з мінити її, а, коли зміните, її не буде в історії, а отже ви майбутні, не будете вертатись в минуле, щоб її змінити… і так до безкінечності.
            Признаюсь чесно, я завжди критично ставлюсь до всього, що читаю. Але ця книга дозволила мені знову повернутись в той світ, де я давно не був, згадати події, які забулись, почути з уст героїв недосказані в попередніх частинах слова слова, і пережити захопливу пригоду. Тому я не можу критикувати цю книгу.
            Та й за промову Мелфоя про самотність… гадаю і вона не притягнута за вуха, а є логічним продовженням змін, які почались з ним ще у 7-ій книзі, коли, як я вже згадував, він не видав Гаррі Белатрисі, і коли вони з матір’ю пішли від батька. Та й на такі откровення зі сторони Драко знадобився час, навіть у 8-ій книзі, адже на початку він не дуже прихильно ставиться до Гаррі через те, що той не хоче офіційно спростувати плітки про його сина. Але та ж любов до синів змушує об’єднатись колись запеклих ворогів. Що є також, в свою чергу, повчальним прикладом, бо якби вони почали просто нарікати одне на одного і звинувачувати (як то часто буває в реальному житті), то невідомо, чи побачили вони б своїх синів знову. Тут у кожній дії і кожному слові героїв, автори п’єси заклали глибокі істини, які навчають нас і показують нам різницю між добрим і поганим, так само, як і в попередніх книгах. І через ті істини ми виросли тими, кими ми є зараз : ) І я цим пишаюсь. Кожна книга на Землі – це віконце в інший світ. І я радий, що я побував у цьому : )

  5. 08.10.2016 в 10:58 am

    Таки так: затяті фанати справді затяті. Й кожен отримує за очікуваннями. А книжка зовсім не кепська. Просто не всім сподобаться. Навіть попри авторитетну думку Малковича й Морозова.

    А рецензія дійсно недосконала, як і її автор. Та хто завадить читачеві сумніватися?

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe