Тексти

В. Домонтович. Спрага музики: Вибрані твори /

Передмова, упорядкування В. Агеєвої. — К. : КОМОРА, 2017. — 448 с.

Таємний агент радянської розвідки і богемний модерніст, берлінський професор-богослов і «шостий із п’ятірного грона», людина в німецькій офіцерській формі й археолог-самітник,  що вивчає трипільську культуру,—??якби хтось написав белетризовану біографію Віктора Петрова, така книжка не поступалася б гостросюжетністю шпигунським романам. Але поки державні архіви відмовляються надавати інформацію про цю непересічну постать, нам лишається перечитувати твори Доктора Парадокса, на сторінках яких відображаються гострі суперечності його доби, вирують емоції та чаяться тамовані пристрасті, оживають Вінсент ван Гог і Ґете, Райнер Марія Рільке і Вацлав Ржевуський. Художні тексти, опубліковані під псевдонімом В. Домонтович,—??яскраві зразки інтелектуальної прози ХХ століття, що захоплюють читачів і нині.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Комора».

Спрага музики (уривок із оповідання)*

Обіцянкою неможливого сяяли срібні зірки. Вогні різнокольорових свічок в темному зелі ялинкового гілля здавались офірою запереченій правдоподібності. Вата імітувала сніг. Скляні дзвіночки дзвеніли з тією ж ніжною мелодійністю, що в Андерсеновій казці про солов’я й троянду, але важке скло вітрин відокремлювало фантасмагорію химер, і нечутний згук творив ілюзію далекої близькости.

День згасав, не почавшись. В синяві вечірніх вулиць лапатий сніг стелив смуги білих простирал, лягав нечутно на хутра жіночих комірів.

Кінчиками пальців, затягнених в рукавичку, жінка обережно змахнула з ґоржетки сніг. Вона проходила через місто, подивляючи всі ці чудеса, нагромаджені в  вітринах крамниць: ляльки, забавки, торбинки, ґравюри, прикраси. В  блакитній прозорості аквамарину було замкнене море. Хінська лакована шкатула ховала в собі всесвіт. З’явився й зник вишитий шовками рожевий флямінґо. Порцелянова філіжанка з блакитним N в золотому овалі лавра заступила бронзовий бюст похмурого Данте. Товпа товпилась біля заллятого світлом входу в кіно. Вузьке віконце. Таблиця з цінами. На брунатних конях мчали жовті в ширококрисих капелюхах ковбої, розмахуючи лясо.

Однак з численних святкових чудес вона для себе прагнула лише одного: книги!.. Це був би подарунок, що його вона зробила б сама собі, подарунок, який прийшов би здалека, але прозгучав би зсередини, як власне звернення до себе. Вона потребувала визволення!

Їй бракувало розмови, яка була б мовчанням, дружби, що була б самотою, теплого дотику відсутньої руки в затишку кімнати при світлі лямпи, притлумленої сутінками.

Вона бажала книги, втішної, як сновид, і приязної, як добрий і далекий друг. Якоїсь частки в  світі, голосу, який мав би силу поглинути всі дотеперішні скорботи, розчинити всю гіркість днів, що надто багаті були на інтимні розчарування, голосу, здібного стати межею для молодости, яка минала, й відкрити двері в нове життя, яке почнеться завтра.

Вона натиснула на двері й переступила поріг маленької книгарні, власника якої вже знала. Теплий спокій і ясна тиша огорнули її. В вузькій і довгій кімнаті під стелею молочно-матова куля розливала рівне світло. Шорстка плетена доріжка простяглася між прилавком і книжковими шафами. З глибини крамниці від конторки, над якою горіла лямпа під зеленим абажуром, їй назустріч підвівся господар.
.

.
В люб’язній готовості старий чоловік схилив перед нею свою голову:

— Пані?!..

Вона сказала:

— Я хотіла б книги, яка відрізнялась би від усіх інших! Чудесної книги!..

Сніг, падаючи з рукавів, танув, лишаючи на доріжці темні плями.

Від цього поважного пана, старої людини, книгаря, власника крамниці, вона вимагала, щоб він зробив чудо. Чи може книга стати чудом?

Він підвів голову й поглянув їй в вічі. Мовчки, не говорячи ні слова, він наблизився до однієї з великих лакованих етажерок, витяг тоненький томик в зеленій оправі, поклав перед нею й сказав:

— Ось!..

Жінка поклала торбинку й муфту на стілець, струснула з рукавів і ґоржетки сніг, пальцем розгорнула палітурку й на білій сторінці титулбляту прочитала наголовок:

— Райнер Марія Рільке. «Історії доброго Бога»!

Ні ім’я автора, ні назва книжки не сказали їй нічого. Вона запитала:

— Хто це: Райнер Марія Рільке?

Старий друг взяв книгу, загорнув її в папір і простягнув їй.

— Це поет!—??урочисто заявив він.—??Справжній поет! Усе інше ви знайдете всередині.

Вона йшла освітленими вулицями святкового міста, білими від снігу; вона несла з собою загорнену в папір книжку й  відчувала, як з кожним кроком вона робиться все більше й більше радісною, немов наскрізь пронизана щастям, оновлена й зміцнена від чуда, яке вже сталося наперед, немов перед собою вона несла світло зірки, з якою в цей Святвечір ходять хлопчики від хати до хати.

Цілу ніч, не одриваючись, вона провела за  читанням принесеної книги незнаного автора. За читанням?.. Ні, це не було читання; це було не читання, а молитва. Вона вся була поглинена, потрясена, віддана. Вона палала, розчулена й збуджена. І це зробив той, кого вона ще кілька годин перед цим не знала навіть на ймення.

Серед «Історій доброго Бога», вміщених в цій книзі, була історія Мікель-Анджельо й історія старого Тимофія, історія хоробливого Евальда і чужинця, який одержав листа, історія про дітей і про смерть, яка не могла примусити вмерти любов, що блакитною квіткою розквітла в саду закоханих. Їй здавалось, що всі страждання, які вона знала колись в минулому, далеко відступили від неї, як зірване подувом вітру з гілки спадає зів’яле листя.

За деякий час, одного вечора, сама в кімнаті, немов десь у пустелі серед якогось безмірного краєвиду, втрачаючи межі простору, гублячи зв’язки часу, в цілковитій одірваності од усього, вона взялась писати. Вона не міркувала. Нічого не зважувала. Ні над чим не замислювалась. Навряд чи вона усвідомлювала, до кого вона пише. В ній не було нічого, окрім безмежної потреби вдячности.

«Дорогий друг! Ваші «Історії доброго Бога» присвячено Елен Кей, і в цій чудесній присвяті Ви кажете, що ця книга належить їй, бо ніхто не здібний полюбити «Історії доброго Бога» більше, як вона. Я ніколи не хотіла бути ніким, як тільки собою. Але цього разу я хотіла б бути Елен Кей, щоб мати право на цю присвяту, бо я вірю, що справді люблю «Історії доброго Бога» більш, ніж хто-небудь в цілому світі».

*Текст наведено за виданням Домонтович В. Проза. Три томи / [редакція й супровідна стаття Юрія Шевельова].— ?Нью-Йорк: Сучасність, 1988–1989 рр. зі збереженням, за окремими винятками, оригінального правопису. Слушним видається навести слова Юрія Шевельова, який у примітках до першого тому згаданого видання зазначає: «Окреме було питання про мову оповідань Домонтовича. Його мову часом позначає вживання деяких русизмів. Письменник знав це і завжди був вдячний, коли їх йому виправляли. Працюючи в «Арці», він завжди вимагав, щоб його твори пройшли мовну редакцію. Майже всі виправлення такого типу він зберігав у останній редакції своїх текстів. Тому редактор використав такого роду виправлення редакторів у друкованих текстах як прийняті самим автором. Aлe в тих текстах, що не пройшли за життя автора мовної редакції і не були з цього погляду апробовані автором, здавалося ризикованим вносити тепер мовні виправлення, зв’язані з заміною слів і синтаксичних конструкцій, і таких виправлень не роблено». (Прим. вип. ред.)