ВСЛ

Донецька прапринцеса у біді: «Магнетизм» Петра Яценка

08.07.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Петро Яценко, Магнетизм / Львів: ВСЛ 2020 – 288 с.

Нещодавно книжка Олександра Михеда «Я змішаю твою кров із вугіллям» викликала дискусію про внутрішній український колоніалізм. За матеріалом цієї книжки Катерина Ботанова розглянула, що людині не з Донбасу характерно зверхньо говорити про Схід, намагатись дослідити його мешканців, як досліджують тубільців, і якось повпливати на його (культурний) розвиток. Це порушує тему української неоднорідності, колоніалізму і внутрішнього поділу на своїх і чужих.

Розмова навколо книжки Михеда цікава й тим, що акцентує на сприйнятті мешканців Донбасу як Інших. Мовляв, «вони українці, але…». Це саме «але» хочеться розглянути в іншій книжці, в «Магнетизмі» Петра Яценка. Це фантастичний роман, який в легкій і пригодницькій формі працює з темою Сходу.

 

Новітні рецепти брому

Гайка – переселенка з Донецька і дівчина із суперздібностями. Вона вміє говорити з металом і зчитувати історії зроблених із нього речей. Живучи в Донецьку, Гайка ніяк особливо не користалася зі своїх сил. Хіба робила вдалі стімпанківські прикраси, які добре купували замовники з-за кордону. Як пояснює книжка, дівчині це вдавалося без жодних зусиль саме тому, що вона інтуїтивно суміщала механізми, складала їхні історії в пазл. Якщо історії елементів сходяться – прикраса вдасться. Але настає 2014 рік, і дівчина разом зі своєю тиранічною колежанкою Танею сідає в потяг і виїжджає до Києва. При цьому героїня тримає в голові, що її цивільний чоловік досі залишився в Донецьку в полоні. І що його треба чи дочекатись, чи врятувати. 

 

Але в Києві з Гайкою починає коїтись всіляка чортівня – місто встромляє їй палки в колеса. То через Таню Гайку виганяють зі зйомної квартири, то та сама колежанка цупить Гайчині гроші. Тоді ж героїні на шию сідає ще й син Тані, що втік від маминої тиранії. А після відвідин центру допомоги переселенцям Гайку починає переслідувати підозрілий чиновник (такий собі Змій В.П.). Він пропонує героїні підписати сумнівну угоду, згідно з якою Гайка має віддати йому своє тіло. І хоч як дівчина намагається втекти від цього психа, але він наполегливо з’являється на кожному її кроці. Не тому, що він маніяк, а тому що прагне повідомити Гайці щось дуже важливе про неї саму. 

 

Українську історію не можна читати без брому. І фантастика – чудовий бром. Ідея змішати новітню болісну українську історію з фантастичним пластом є вдалим і терапевтичним ходом. Фантастичні деталі віддаляють реальність на безпечну відстань.

 

Те саме робить інший український прозаїк, який пише про Схід, – Володимир Рафєєнко. І в «Довгих часах», і в «Мондеґріні» описи Сходу супроводжують фантастичні метаморфози й казкові сюжети. Сконцентрованість на дивовижному дає змогу приймати реальність подій на Сході крізь захисний панцир. 

Але повернімося до Гайки, життя якої поділилося на до Києва й після нього. Дивовижно, що до переїзду Гайка перебувала у стані пасивної несвідомості. Її не цікавила природа власних суперздібностей, і героїні не спадало на думку їх шліфувати чи використовувати. До подій роману Гайка перебувала у стані Сплячої Красуні. Тільки казковій принцесі потрібно було вколотися веретеном щоб заснути. А Гайці треба було вколотися, щоб пробудитись. І не веретеном, а снарядом, що влетів до квартири в Донецьку й не вибухнув, а так і залишився лежати на дивані. Як новий член родини. 

 

І аналогія зі Сплячою Красунею не випадкова. Бо Гайка – попри її тихеньке звичайне життя – особлива дівчинка. 

Принцеса в біді

Гайці не просто не щастить у Києві – з розгортанням сюжету з’ясовується, що це діяльність пакосних рук того таки Змія. Змій хоче, щоб Гайка підписала із ним крамольну угоду (як контракт із дияволом), яку Гайка розуміє як добровільний продаж у сексуальне рабство. І врешті дівчина здається й добровільно прямує до пащі Змія. 

 

І тут ми бачимо знайомий казковий сюжет: є дама в біді, принцеса, яку необхідно принести в жертву дракону. Чи яка сама, як антична Іфігенія, прямує в лапи смерті. Варто згадати, що означає цей казковий сюжет.

 

Ви, звісно, пам’ятаєте усіляких Кирилів Кожум’як та інших персонажів, що визволяють міста від драконів (за що отримують пів царства і ту таки принцесу). На думку спадає завоювання міст загарбниками, обкладання даниною та інші неподобства злих чужинців, які фантастичний образ змія міг втілювати. Проте, як пише дослідник фольклору Володимир Пропп, все набагато архаїчніше. І Змій із «Магнетизму» це тільки підтверджує. 

 

Змій – це сила на межі світів. Сторожовий пес перед воротами до царства богів чи мерців, куди простим смертним заходити зась. І водночас змій є й самим порталом. Адже щоб потрапити до іншого світу, треба пройти крізь його пащу, дозволити себе проковтнути.

 

У такий спосіб казковий герой/героїня символічно помирає і отримує тимчасову перепустку до царства мертвих. Хоча, як люблять нагадувати казки, від нього/неї там неабияк смердить духом живої людини.

 

Тож герої, які сходять в усі мислимі й немислимі способи крізь пащу дракона, відвідують інші світи. І така екскурсія дає свої бонуси. Джек, який лазив бобовим деревом до велетів, нацупив з цього самого іншого світу трошки корисних артефактів. З Гайкою відбувається саме це. 

 

Змій не просто хоче, щоб йому віддали принцесу. Змій – це київський хтонічний охоронець. Він вже проковтнув Гайку, коли вона вийшла на київському вокзалі. Принаймні це пояснює, чому дівчина не можу виїхати за межу міста, чому банкомат зжирає її картку і все йде проти Гайки. Вона вже сидить у череві свого змія. І Змій – не поганий хлопець, який харчується дівчатами. Це не йому, а їй потрібно бути проковтнутою цим чужим київським світом. Бо тільки в Києві, у цьому диявольському потойбіччі, Гайка може зрозуміти, ким вона є насправді, отримати таємні знання про структуру світу і здобути собі магічних помічників.

 

Змій Яценка, як й інші змії в літературі, – це такий собі сірий кардинали історії. Він не є активним персонажем. Але коли світ сходить з рейок, він з’являється і лагідно чи брутально повертає його на круги своя. 

 

Навіщо Змію ковтати Гайку? Бо він, як і кожен представник свого фольклорного виду, чекає на принцесу, щоб пустити її до світу духів чи демонів, де вона отримає свої потойбічні знання. А Гайка – найсправжнісінька принцеса. Вона не просто має магічні здібності, вона ще й нащадка того самого Джона Г’юза, засновника Юзівки, чи то пак Донецька. Тобто вона донецька пра-пра-прапринцеса в біді. 

І тепер починається найцікавіше.

Обраний народ

Оскільки «Магнетизм» – не дитячий текст, виникає питання, а як в дорослу реалістичну літературу зазвичай проповзають дракони і змії? Як у ній відбувається ініціація? Хто в реалістичних текстах стереже доступ до секретних знань? І аналог фантастичних охоронців таки існує. Це прадавні чи «нецивілізовані» народності. Індіанці, з якими відбуваються сутички білих людей за золото й ресурси, є аналогічним образом до дракона чи змія. Вони – представники іншого світу зі своїми заплутаними й невідомими літературним героям правилами. Вони стережуть скарби, родовища ресурсів і не дають білим заволодіти ними. Їм відомий секрет вічної молодості, щастя, ідеальної держави й бозна-чого іще. Вони магнетичні й незбагненні. Їх екзотизують і очуднюють, створюючи ефект, що всі ці Інші – не просто не такі, як ми. Вони – як велети чи боги, як демони чи хтонічні створіння. Вони – сторожі до світу нескінченних скарбів. У межах свого роду-племені вони передають від покоління до покоління мапу едемського саду й розташування молочних річок із кисільними берегами. 

 

Такими їх традиційно зображували, намагаючись віддалити від звичайних людей («своїх»). В українській культурі таку функцію час від часу виконували ромки з їхніми ворожіннями й таємничим флером. Або козаки-характерники. Зі згаданою дискусією навколо книжки Михеда й образністю «Магнетизму» спадає на думку, що такими дивовижними Іншими можуть бути мешканці Донбасу. Хоча у випадку з «Магнетизмом» важливо проговорити: Гайка не є екзотичною іншою. Вона для читачів дуже «своя».

 

Частина героїв цього роману мають надзвичайні здібності. З одного боку це дракони-охоронці міст, з іншого – персонажі на кшталт Гайки, які  можуть спілкуватися з неживою матерією. Їхня природа ніяк не пояснюється автором, просто у когось є такі надздібності, а в когось – ні.

 

Перебуваючи у київському полоні Змія Гайка дізнається історію свого роду. Згідно із нею під час створення Донецька Джон Г’юз дав місту живе серце. А його успіхи пояснюються тим, що він мав ту саму суперздібність, що й Гайка – міг читати з металу. Тобто здібності Гайки – спадкові. І цілком можливо, що вміння говорити з металом – це генетична особливість донецького народу. 

 

Що виходить? Засновник Донецька і його нащадка – особливі люди з надздібностями. Вони як ті циганки-ворожки з української класичної літератури чи як індіанці з масиву пригодницьких книжок. Ні, «Магнетизм» не проговорює, буцім надздібності мають тільки люди зі Сходу. Просто Україною блукають особливі нащадки бозна-кого, хто може читати з металу. І оскільки ці сили спадкові, отже, була колись в Україні дивовижна цивілізація з особливими людьми, чиї нащадки досі можуть відігравати непересічну роль у світі й мають доступ до сакральних знань. 

 

І якщо зараз цей обраний народ проклятий війною й митарствує пустелею чужих міст, не дуже свідомий, що робити зі своїми силами, то, можливо, одного дня він зможе відродити свою величну Атлантиду.

 

Читайте також: Лише гарні прикмети: 13 новинок фантастики 2020 року

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект