Місця

Відродження усної оповіді й закинутого простору: як пройшов перший фестиваль «Озерце»

14.08.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Пригадуєте, як у «Декамероні» Бокаччо десятеро молодих флорентійців тікають з охопленого чумою міста і збираються на заміській віллі розповідати історії? Цього разу близько 300 людей з різних куточків України приїхали в закинуте прикарпатське село Озерце, де, дотримуючись карантинних вимог, все ж змогли відволіктися від затяжної епідемії й поділитися між собою живими оповідями, спогадами, історіями.

 

Ідея створення фестивалю усної оповіді з’явилася в організатора культурних ініціатив Левка Довгана, правда, ще до карантину. Хоч у світі таке явище є доволі популярним: усній оповіді присвячують як окремі програми масштабніших заходів, так і повноцінні фестивалі, як от: Maratón de los Cuentos в Іспанії, Beyond the Border Storytelling Festival в Уельсі, National Storytelling Festival, Southern Ohio Storytelling Festival, Timpanogos Storytelling Festival у США, Yukon International Storytelling Festival в Канаді, в Україні це перша схожа ініціатива. Окрім прагнення відродити усну розповідь як процес, феномен, цінність, яку ми з кожним днем втрачаємо, пан Левко вирішив привернути увагу до проблеми сіл, що зникають, і оживити практично безлюдне село на Франківщині.

 

 

Про свій задум він розповів письменникові Юрію Андруховичу, який радо сприйняв ідею і погодився долучитися, зібравши й очоливши журі фестивалю. За словами організатора, захід не відбувся б без допомоги місцевої влади, зокрема, Галицької районної ради, яка взяла на себе встановлення сцени, забезпечення охорони, медпрацівників, доїзд учасників. Також спеціально до заходу відновили автентичну хату, неподалік озерця, в якій змогло засідати журі, провели електрику й інтернет.

 

Концепцію фестивалю, умови та суддів оголосили у травні, з 15 червня журі розпочало приймати заявки від потенційних учасників. Через карантинні заходи довелося змінити тривалість фестивалю (спочатку передбачалося, що він триватиме два дні, натомість зупинилися на одному) та кількість відвідувачів. Натомість вирішили зробити онлайнтрансляцію конкурсної частини.

 

Вплинув карантин і на кількість учасників. На конкурс надійшли лише шістнадцять заявок, з яких журі в результаті відібрало вісім.

 

Аналізуючи подані заявки, голова журі Юрій Андрухович зазначив, що дехто неправильно зрозумів концепцію і надіслав на розгляд відео із декламуванням віршів чи оповідань, які, вочевидь, читалися просто з монітора і стилістично звучали не як оповіді, а як звичайне зачитування тексту. Тому на майбутнє письменник просить дотримуватися умов фестивалю і надсилати саме усні оповіді.

 

 

Якими в ідеалі вони мали би бути, пояснює член журі, есеїст Олександр Бойченко: «Я собі це уявляв як фестиваль текстів, які передують літературі. Людина спочатку вчиться говорити, а вже потім писати. І людство спочатку навчилося розповідати, а вже згодом – записувати. Міф, фольклор і звичайна людська розмова – це те, що існувало задовго до появи літератури. Спочатку Гомер намугикав основні сюжети, після того Есхіл, Софокл і решта зробили з тих сюжетів літературні трагедії. Іншим прикладом переходу усної оповіді одночасно в літературу і філософію є Сократ. Він вів усні діалоги з людьми. Після його смерті Платон, дедалі впевненіше перебріхуючи, ті діалоги записав. Або ж згадайте давньогрецьке слово «анекдот», яке в нас тепер перекручене. До ХІХ століття воно означало, (а в багатьох культурах і тепер означає) неопубліковану, але й не вигадану, а реальну курйозну історію. Або ж італійське слово «новела»: спочатку воно означало новину, яку одна людина усно розказує іншій.

 

Література з усіма її «високими» жанрами виростає з цього усного «низу». І саме такого типу первісних оповідей я сподівався від учасників. Щоб це була історія: коли учасник виходить і розповідає, що з ним чи з його знайомим на весіллі, на похороні чи дорогою на фестиваль сталося таке й сяке. Щоб ця історія була заснована на події, мала сюжет і бажано несподіваний фінал. Ясно, що ця комічна чи трагічна історія не мусить бути правдивою, вона може бути вигаданою, але має звучати так, щоб слухач у неї повірив. Цього року було не зовсім так. Були дуже талановиті тексти, але вони не відповідали таким критеріям, і водночас були відповідні до критеріїв, проте художньо гірші».

 

 

З огляду на малу кількість конкурсантів, довелося відмовитися від задуманого поділу на три номінації: оповідь страшна, смішна й любовна. Серед семи учасників (одному із конкурсантів не вдалося приїхати на фестиваль), журі в результаті обрало одну переможницю.

 

Нею стала Катерина Гладка із Києва, що розповіла історію про легендарного оперного співака Василя Сліпака, доля якого магічним чином переплелася із Михайльом Семенком. У поета-футуриста є цикл віршів під назвою «П’єро мертвопетлює» – про артиста, який танцює свій останній танець. На початку 90-х львівський композитор Олександр Козаренко, читаючи тексти Семенка, вирішив написати до них кантату. Це був твір, написаний для неіснуючого в той час в Україні найвищого чоловічого голосу – контртенора. Через якийсь час Козиренка знайомлять із Василем Сліпаком. Той, в образі П’єро, у 1994 році з величезним успіхом виконує цю кантату – історію людини, яка прощається, яка описує способи піти у вічність, людини, яка є ніким і всім водночас. У 2016-му Василь їде на Схід, отримує кулю і гине. Перед цим його рідний брат знімає квартиру і усвідомлює, що над квартирою, в якій він оселився, на поверх вище жив колись Семенко.

 

«Так усі ці люди, не бувши знайомими, сходяться в одній точці. Після того, як Василь загинув, ми взяли в руки текст, перечитали його і зрозуміли, що він 20 років перед тим проспівав свою долю. Адже цей текст абсолютно описував пейзажі Донбасу, людину, яка прощається, яка каже, що з нею сходяться всі стихії, артиста, яким був Сліпак і який став цим П’єром. Чи міг знати Семенко у 20-х роках ХХ століття, що він опише і свою долю, і долю хлопця, який через багато-багато років так само стане цим П’єром, так само трагічно піде і так само помре від кулі того самого режиму, від якого помер Семенко?», – наголосила Катерина.

 

 

Нам вона розповіла, що не готувала цю розповідь заздалегідь, а виходила з того, що такі речі просто повинні бути озвучені. Спершу учасниця навіть думала розповідати веселу історію, але ця тема настільки бриніла, що все зникло і залишилась тільки вона: «Я зрозуміла, що, певно, маю віддати борг Василеві хоча б у якийсь спосіб, тому намагаюся розповідати про це. Його життя насправді унікальне, тому нічого навіть не довелося вигадувати».

 

Своєю чергою Ярина Квасній, студентка Києво-Могилянської академії, родом із села Залуква Галицького району, яка отримала спеціальний приз, у супроводі скрипки без смичка розповіла метафоричну історію, образи з якої перегукуються з текстами Грицька Чубая, завершивши виступ піснею на слова Тичини «Гаї шумлять…».

 

Жартівливу оповідку з дитинства розповіла Уляна Запухляк, яка зараз мешкає в Івано-Франківську, а літні канікули проводила в Озерці, звідки родом її мама. Історія про те, як вона школяркою на прохання бабусі їздила в сусіднє село на базар купувати курчат, розповідалася колоритним місцевим діалектом і супроводжувалася частими оплесками глядачів. Тож не дивно, що саме вона стала володаркою призу глядацьких симпатій.

 

Також у фестивалі взяли участь: Марія Мицан зі Львова, яка розповіла історію зі студентського життя під час навчання на філологічному факультеті Львівського університету, Софія Вишневська з Одеси, що поділилася філософсько-екзистенційною оповіддю на тему любові й буття, Михайло Гнатюк з Івано-Франківська, родом з села Богородичин, що на Коломийщині, який насмішив публіку жартівливою історією, що трапилася з ним у Карпатах та Христина Пігут і Ганна Хоптій з Івано-Франківська, які розповіли щемку любовну історію їхніх прадідуся та прабабусі, які були мешканцями села Озерце.

 

 

Оскільки оповіді були доволі різними як за тематикою, так і художньою майстерністю, суддям, вочевидь, було складно обрати одного переможця. Але, як поділився з нами Бойченко, таки зійшлися на тому, щоб головною премією відзначити історію про Василя Сліпака.

 

«Ми присудили перше місце консенсусом. Кожен називав когось іншого. Але, обговоривши всі критерії: подія, історія, несподіване завершення – вирішили, що найбільше їм відповідає Катеринина оповідь, в якій зійшлося кілька ліній. Режисер Ростислав Держипільський, (що замінив у складі журі Катерину Калитко, яка не змогла приїхати на фестиваль через сумні родинні обставини – Ред.), звичайно, дивився ще й на те, хто як тримається на сцені. А я для себе ставив пташку ще й за художність», – зазначив Олександр.

 

Хоч спочатку анонсувалося, що на «Озерці» буде лише усна оповідь, в результаті не обійшлося й без театральної та музичної частини. Перед глядачами з історією двох мандрівник ляльок виступила режисерка Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок Ольга Гнатюк, з оповідями при лірі – талановиті учасниці музичної майстерні «Гурба», з бардовим співом – Богдан Дощ. На їхньому тлі, доволі гротескно виглядав фанерний виступ місцевого співака Богдана Кучера – а-ля Теодор Кукуруза.

 

Гостями фестивалю також стали: письменник, родом з Макіївки Донецької області, Олексій Чупа, голова Закарпатської обласної організації Спілки письменників Василь Кузан, поет Іван Ципердюк, найстаріший мешканець села Озерце, якому в день проведення фестивалю виповнилося 92 роки, Іван Пуринович та ін.

 

 

Підсумовуючи проведення першого фестивалю усної оповіді «Озерце», Левко Довган відзначає, що їм таки вдалося зробити акцент на тому, що усно розказана історія може бути цікавою, ціннісною, вартою уваги, а вміння розповідати таку історію може бути достойно оцінене й навіть нести за собою винагороду.

 

Переможниця отримала грошовий приз у розмірі 5 тис. грн, лауреатка спеціального призу та здобувачка призу глядацьких симпатій – по 3 тис. грн кожна).

 

Проте, на його думку, здомінував все-таки другий мотив фестивалю – відродження історії забутого села Озерце: «Я насправді дуже задоволений тим, що був реалізований той другий аспект, який стосується реактивації села, шляхом таких культурних інструментів. На фестивалі було видно багатьох людей, які пов’язані з цим селом, які тут народилися, які приїхали, щоб згадати історії та час, проведений у селі, які спілкувалися з односельчанами, впізнавали себе на старих фотографіях. Цей процес насправді дуже важливий».

 

За словами Довгана, серед місцевих мешканців уже з’явилася ініціатива створення книжки про село – на основі виставлених архівних фотографій та історій, пов’язаних з ними. На його погляд, це мав би бути формат не звичайної краєзнавчої розвідки про село, а радше книжки-історії, з великим візуальним рядом, в якій фото більше, аніж тексту, який, однак, розповідає історії про людей, зображених на фотографіях та про події, зафіксовані на них.

 

І це не єдина ініціатива, яка може вирости в оживленому фестивалем селі. Тут збереглася старовинна церква, приміщення, в якій колись була школа, криниця, з якої під час засухи мешканці всього села брали воду. Колишня жителька Озерця Олександра Бойчук, яка провела нам імпровізовану екскурсію, показала також місце, де колись була сільська бібліотека. Тож локацій для потенційних культурних заходів тут більш, ніж достатньо.

 

 

Що ж стосується фестивалю усної оповіді, то його організатори планують проводити щороку: в останню п’ятницю липня або першу п’ятницю серпня. «Ми дуже серйозно налаштовані на періодичність, на регулярність, на наступний фестиваль у 2021 році – в тому ж місці, з тим самим регламентом. Для нас це уже питання честі і послідовності. Ми задекларували, що Озерце – це місце, звідки почався цей фестиваль усної оповіді і він далі тут проводитиметься. Ми налаштовані цей проєкт знову реалізовувати в Озерці, і робити це регулярно», – наголошує Левко Довган і водночас погоджується з думкою про важливість розширення такого фестивалю по всій Україні. Адже таких закинутих сіл у нас сотні.

 

Це підтверджує й Олександр Бойченко: «Озерце нагадує Україну в цілому. Здається, вимирання – це і є головна модель нашого існування. Я знаю багато інших сіл, хоча б на Буковині (Бойченко мешкає в Чернівцях – Ред.), де було по дві, три, п’ять тисяч жителів – і які з кожним роком порожніють. У селі, де живе моя мама – Грозинці Хотинського району (це межа Бессарабії та Буковини, а колись – межа Росії та Австро-Угорщини) за останні кілька років спорожніло понад 100 хат. А це –100 сімей, 300-400 людей».

 

Юрій Андрухович додає, що спорожніння у нас трапляється повсюдно. Це можуть бути і карпатські полонини, і замкові руїни, і занедбані індустріальні об’єкти Сходу. Тому можна використовувати різні варіанти антуражу, якого у нас справді багато, і поєднати елемент ландшафту з ідеєю усної оповіді.

 

На його переконання, це культура, яку варто запроваджувати в Україні й активно розвивати.

 

Бо, як каже Бойченко, «робити щось у таких приречених на вимирання місцях – це метафора будь-якої роботи в Україні. Ти не можеш змінити цього загального процесу, як не можеш уникнути власної майбутньої смерті. Але й не можеш просто скласти руки й чекати на неї. Тому робиш бодай те, що можеш, знаючи, що все це безнадійно. Бо мусиш щось робити, поки ти живий».

 

Читайте також про місяць авторських читань у Львові.

 

Київ-Озерце-Київ, фото авторки

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект