Книги XXI

Війна, що усе змінила: як «німкеня» Наташа Водін знайшла своє українське коріння

08.05.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Наташа Водін. Вона була з Маріуполя / пер. з нім. Христини Назаркевич. — Чернівці: Книги — XXI, 2019. — 336 с.

 

Життя у таборах для переміщених осіб було несолодким — посеред скрути й ворожості сім’ю рятував тільки спів. Мама чистим сопрано співала переважно першим голосом, маленька донька — другим, а батько — третім. Хоча тато мав тенор, він міг майстерно видобувати баси своїм мугиканням без слів чи наслідувати голосом дзвін, додаючи німецьким пісням слов’янського колориту. Під відчиненими вікнами збиралися сусіди, слухали і навіть аплодували: так невеликі концерти примирювали не тільки мешканців табору, а й членів родини між собою.

Муровані будинки — чотири блоки квадратом, посередині — невеликий зелений двір. У цьому східноєвропейському Вавилоні мешкають ті, хто не повернувся на батьківщину після закінчення війни. Серед них жінка з чоловіком і їхні дві доньки — родина Наташі Водін, яка кілька десятиліть по тому не тільки реконструює спогади свого дитинства, а й відновить прогалини в історії своїх батьків, особливо матері. 

 

Народжена у рік закінчення Другої світової у сім’ї примусових робітників із Радянського Союзу, авторка виросла у Німеччині, працювала перекладачкою, а з кінця 1980-х присвятила себе письменництву. Її роман «Вона була з Маріуполя» — це спроба занурення у непросту історію власної родини, а з нею — виринання з вод непам’яті й дорога до самої себе. У 2017 році він був нагороджений премією Лейпцизького книжкового ярмарку в категорії «Белетристика».

Листя вигаданих історій на гілках родинного дерева

Школярами ми нерідко отримуємо завдання укласти своє родинне дерево. З цього починається пригода з розпитуванням батьків, відвідинами бабусь і дідусів чи навіть прабабусь і прадідусів, переглядом сімейних альбомів, роздивлянням пожовклих листівок, малюнків, зошитів чи будь-яких інших артефактів минулого, вцілілих у шафах і комірчинах. Наташа Водін такої можливості була позбавлена: з рідних тільки мама, що вкоротила собі віку, коли авторка була дитиною, і мовчазний батько. Кілька чорно-білих фото. Жодних розповідей, лише тьмяні спогади у каламуті пам’яті.

 

У дитинстві Наташа сама вигадувала сімейні історії: вона ніяка не донька своїх батьків — утікаючи з Радянського Союзу, вони знайшли її в придорожньому рові й забрали з собою. Насправді ж вона залюблена дитина російських князів, що володіли прекрасними замками і маєтками. Що ж, у німецькій школі дівчинка швидко здобула репутацію не тільки «російської варварки», але й брехунки. 

І от, вже дорослою жінкою, вона прагне розплутати цупкий клубок свого минулого. Раз за разом вона вдруковує у пошуковик ім’я та прізвище власної матері з надією натрапити на хоч якісь свідчення. І саме тоді, коли будь-які сподівання видаються марними, у її житті з’являється ентузіаст Костянтин із навичками вправного детектива. Родинному дереву бути.

Сестри

Фрагмент за фрагментом перед Водін постають картини життя її рідних. Виявляється, вона аж ніяка не брехунка: її дідусь і бабуся по материній лінії мали чималі статки й жили у маєтку зі строкатими килимами і коштовними люстрами, венеційським кришталем і роялем марки Jakob Becker. Під час громадянської війни 1917–1921 років все це було побито й розкрадено: якось п’яні незнайомці вдерлися до будинку і з криками «Смерть буржуям!» усе там потрощили, а потім надумали зготувати яєчню у кришталевій чаші. Та від жару розкололася — як і шляхи родини Водін.

 

Разом із Костянтином авторка реконструює усе більше і більше гілок свого родинного дерева, та найцікавішими і найзмістовнішими виявляються історії двох сестер — Євгенії та Лідії. Перша — матір Водін, друга — мамина старша сестра. 

 

Ліда народилася у 1911 році й ще застала спокійне і щасливе життя, хоча воно й дуже швидко скінчилося. Євгенія такої розкоші не мала. Чи вплинули ці перші дитячі роки на становлення характерів сестер? Ліда — бойова і мужня, ще підліткою хотіла отруїтися, знаючи, що на неї може чекати. Проте в останню мить так і не випила отруту, визначивши свій довгий шлях протистояння радянській владі. 

 

Натомість Євгенія, усього на дев’ять років молодша, була ніжною і чутливою, їй бракувало Лідиних безстрашності й напору. Тяжкі й голодні дитинство та юність, а потім робота у таборах примусової праці у Німеччині її спершу скалічили, а потім довели до божевілля і врешті до смерті.

Жанрові особливості

Хоча в анотації до українського видання і на сторінках Вікіпедії «Вона була з Маріуполя» називається романом, справжній жанр тексту окреслити важко. Ближчим до істини є формулювання організаторів Лейпцизького книжкового ярмарку — «біографія з елементами художньої вигадки». А на сторінках DW додають: «з елементами історичного розслідування та історичного нарису».

 

У читача тут може виникнути запитання: де відомості справжні, а не додумані? Якщо імена, прізвища й дати наводяться без змін, то чи редагувалися, скорочувалися, доповнювалися листи — від Костянтина чи знайдених родичів? Чи знають всі ці люди, що стали героями книжки? Чи дали вони згоду на публікацію матеріалів?

 

За допомогою Костянтина Водін виходить на слід Лідиного онука. Ось його профіль в «Однокласниках», авторка роздивляється фото: «Під час пошуків я звикла до того, що члени моєї родини — гарні освічені люди, а тут опинилася раптом на зовсім іншому кінці історії. На фото було тупе, апатичне обличчя, яке виглядало немов набрякле обличчя велетенського немовляти. Мабуть, один із тих пролетарів, яких Ліда, його бабуся, збиралася колись визволяти». Те, що цілком би уклалося у простір художнього тексту, у спогадах може викликати незручність, бо йдеться не про вигадку й персонажа, а про живу людину, яку за запитом знайдеш в соціальній мережі.

Брошка із саламандрою

Після закінчення війни батьки Водін опиняються на вулиці: вони мають звернутися в офіційні служби, щоб їх призначили до спеціального табору для переміщених осіб. Проте вони не поспішають це робити: життя у таких таборах далеко не мед, та й звернення може обернутися вигнанням до Радянського Союзу. Чи треба говорити, що для Євгенії — з її походженням і через співпрацю з німцями — повернення додому рівноцінне смерті.

 

Натомість одної ночі вони знаходять прихисток під дахом складської господарської прибудови у дворі нюрнберзької фабрики. Її власник не тільки не проганяє «слов’янських унтерменшів», а й співчутливо їм допомагає, знаючи, що порушує встановлені союзниками правила. 

Майже через п’ять років настає сумне прощання: німецькі служби призначають родині примусове переселення до табору «Валка». Фабрикант нічого не може вдіяти, але й тут проявляє чуйність — на згадку дарує Євгенії коштовну брошку. Ця золота саламандра з іскристими зеленими смарагдами на спині набуває у тексті особливого символізму: говорить про силу милосердя і оберігає від соціальних стереотипів.

Пастки сприйняття

І хоча через брошку ми розуміємо, що треба більше поглядів і більше оповідачів, бо тільки у множинності розкриється реальна історія, роман Водін такої множинності не має. Він — один голос і одна історія, про це собі потрібно нагадувати. Елементи історичного нарису у романі спонукають читача ставитися до тексту як до історичного свідчення, проте це не зовсім правильно.

 

Знаходячи фотографію своєї прабабусі, Водін робить відкриття — вони з нею напрочуд схожі, навіть спосіб, у який сто років тому бабця спиралася рукою об бильце, ідентичний тому, як це робить її правнучка.

 

«Гени моєї прабабусі перестрибнули два покоління і проявилися у мені», — констатує авторка. Проте жести і рухи ми можемо переймати від рідних через взаємодію і ненавмисне копіювання, гени тут ні до чого. 

 

Є у неї й твердження на кшталт «в російськомовних колах імена дають не за любов до самого імені, а з любові до конкретної людини» чи «я знала про любов слов’ян до створення легенд» — ніби й зрозуміло, з чого вони витікають, але є у них надмірне узагальнення. Чи, говорячи про події 2014 року, зазначати: «здавалося, мені показують ту громадянську війну, в яку народилася мама…»

 

Водін далеко не завжди вивірено точна в деталях, емоційна, трохи ненадійна оповідачка, що прагне літературизувати дійсність. Її роман — насамперед приватна, почасти фікційна, історія і тільки опосередковано історичне джерело.

Замість висновків

Інколи під час пошуків авторка думає, навіщо їх затіяла і що додають до її життя віднайдені родичі. Читач і сам може вжахнутися: переважно йдеться про поламаних, навіть потворних людей. Байдужі матері, жорстокі батьки, навіть один убивця. Це таке майже оруеллівське занурення у скорпіонове кубло людської душі. І добре, що була брошка. Добре, що були співи у три голоси.

 

Читайте також: Бабусі як живий архів: історичний репортаж на практиці

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект