екранізації

10 найкращих телевізійних екранізацій десятиліття від Literary Hub

10.01.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Головна редакторка американського літературного сайту Literary Hub Емілі Темпл-Шер провела опитування серед критиків, щоби дізнатися про їхні улюблені телевізійні екранізації літературних творів десятиліття. У процесі створення рейтингу виявилося, що серіалів надто багато, а таких, про які варто поговорити – ще більше. Ольга Брагіна переклала цей матеріал для наших читачів, щоби і ви були в курсі усіх серіальних відкриттів.

 

Необхідно зазначити, що ми намагалися оцінювати телефільми за їхніми незалежними перевагами: хоча багато хто з нас читав книжки, які були екранізовані, наше рішення ґрунтувалося не на точності або креативності відходу від текстового оригіналу. Ми просто хотіли зібрати екранізації, які нам сподобалися найбільше.

 

Як і попередні рейтинги, ці десять найкращих телевізійних екранізацій були обрані після довгих дебатів працівників Literary Hub. Суперечки були запеклими, але зрештою ми дійшли згоди, хоча багато хто з нас був змушений перенести свою особливу думку в кінець переліку.

«Правосуддя» (FX, 2010-2015)

Джерело: «Полум’я в норі», Елмор Леонард

 

 

Серіал FX «Правосуддя», прем’єра якого відбулася в березні 2010 року і який зберігав надзвичайну популярність протягом шести сезонів, – недостовірна і водночас поетично точна екранізація. Її номінальна основа – оповідання Елмора Леонарда «Полум’я в норі», герой якого, американський шериф і мандрівний мисливець Рейлан Гівенс, який звик грати за своїми правилами, повертається у своє рідне містечко Гарлан, Кентукі, де у нього виникає конфлікт з Бойдом Кроудером, старим шахтарем, що став злочинцем. Цей сюжет розгортається протягом кількох серій. Але, як не дивно, серіал «Правосуддя» став досягненням жанру екранізацій завдяки тому, що навіть після виходу сюжету за межі книжки, події відбувалися у дивному та неймовірно моральному всесвіті прози Елмора Леонарда.

 

Кожен персонаж швидко зникає, кожен злочин вимагає кількох хвилин глузування, і межа між героями і покидьками надзвичайно тонка. Кроудери, Кроу, Беннети, Гівенси – всі ці гірські клани, злочинні чи ні, дотримувались своїх власних традицій та морального кодексу, отже, не дивно, що між ними часто виникали конфлікти. Автор і продюсер Грем Йост сказав знамениту фразу про те, що сценаристи серіалу носили браслети з ініціалами WWED для нагадування, щоб кожного разу, коли у них виникали проблеми з розвитком сюжету або еволюцією персонажу, вони запитували себе: «Що зробив би Елмор?». Серіал – втілення стилю знаменитого автора, сучасний кримінальний вестерн, який контрабандою провозить кілька шекспірівських деталей і пристрасну сексуальну напругу. Магія поєднання чудового матеріалу першоджерела і чудового сценарію, що виникала щотижня, а також феноменальна гра акторів – ось завдяки чому серіал «Правосуддя» став одним з найбільш видовищних, і, поза сумнівом, одним з найбільш стильних серіалів десятиліття.

 

– Двайєр Мерфі, шеф-редактор CrimeReads

 

«Шерлок» (BBC, 2010-2017 рр.)

Джерело: «Оповідання про Шерлока Голмса», Артур Конан-Дойл (1887-1927 рр.)

 

 

«Пригоди Шерлока Голмса» сера Артура Конан-Дойла почали жити своїм власним життям. Персонажі з’являлися у творах інших авторів, а ідея була втілена на екрані багато разів. Але, маю сказати, найкраща екранізація – серіал з Бенедіктом Камбербетчем у ролі блискучого, дратівливого, чарівно церемонного Шерлока, та Мартіном Фріменом у ролі співчутливого Ватсона, серйозного ветерана війни, який описує в блозі їхні пригоди та розкриття злочинів. А хто зміг би забути Ендрю Скотта в ролі Моріарті? Перш ніж зіграти роль Гарячого священника в серіалі «Погань», він був геніальним злочинцем, який смикав за нитки в театрі жорстокості.

 

Злочини химерні та залишають слід у пам’яті (багато років потому ви раптом помітите, що думаєте про жінку з «Етюду в багряних тонах», яка перед смертю намагалася видряпати ім’я своєї дочки на дерев’яній підлозі як ключ до розгадки), але також тут є і грайливість. Шерлок Бенедікта Камбербетча і Моріарті Ендрю Скотта віддзеркалюють один одного в інтелектуальному танку кота і миші, і на це весело дивитися. Вас захоплює їхня любов до гри. Ви вчитеся також її любити. (Через веселощі вона насправді стає ще більш зловісною. У вас виникає запитання, чи не схожий Шерлок, або навіть всі ми, на Моріарті трохи більше, ніж ми готові визнати). І, звісно, неймовірна дружба Шерлока і Ватсона у виконанні Мартіна Фрімена – ще одна величезна радість серіалу. Ця екранізація вирізняється тим, що з розвитком сюжету серіал все менше присвячений окремим таємницям і все більше розповідає про попередню історію та розвиток персонажів, їхню індивідуальну психологію – найбільшу таємницю.

 

– Кеті Йее, заступниця редактора Book Mark

 

«Гра престолів» (HBO, 2011-2019 рр.)

Джерело: «Пісня льоду й полум’я», Джордж Р. Р. Мартін

 

 

Висловлюйте своє незадоволення останнім сезоном, починайте, я не буду вас зупиняти. Висловлюйте своє незадоволення нападами мізогінії та надмірно натуралістичними/негуманними деталями сюжету, які можуть відповідати або не відповідати часу та місцю подій в серіалі, це світ фентезі, отже, хто може знати, що там було насправді? Але з чим неможливо сперечатися і що неможливо переоцінити – це культурний вплив «Гри престолів», одного з найпопулярніших серіалів в історії сучасного телебачення, який дивились з найбільшим натхненням і який став феноменом міжнародної поп-культури, як жоден інший серіал у цьому переліку. Немає значення, хто ви – фанат фентезі, читач, жадібний телеглядач або віртуальний відлюдник: ймовірніше за все, протягом цього десятиліття «Гра престолів» потрапила в поле вашого зору, ви вирішили подивитися цей серіал і, мабуть, устрягли у палку дискусію щодо перебігу подій.

 

У серіалі були королі, королеви, придворні, авантюристи, невдахи й ті, хто досяг успіху, дракони, конфлікти цивілізацій, ще більше драконів і нові світи, які можна було відкривати щотижня. До того ж, серіал був амбітний. Головні сценаристи Девід Беніофф і Д. В. Вайсс адаптували епічні романи циклу Джорджа Р. Р. Мартіна «Пісня льоду і полум’я», пріоритет надавався реалістичним світам і типу пристрасної розповіді про найважливіше, якою відзначалися саги й оригінальні історії з прадавніх часів. Послухайте, якщо ви дочитали статтю до цього абзацу, але ніколи не намагалися насолодитися «Грою престолів», я не знаю, що вам сказати. Мабуть, вас вже не змінити. Або, можливо, ви повернетесь до цього серіалу тепер, коли суперечки навколо нього почали вщухати. Але можу сказати напевне: протягом кількох років цього десятиліття існував серіал, за сюжетом якого палко слідкувала величезна частина людства. Здається, цей серіал дивилися всі, і коли, на гірше або на краще, сценаристи вирішили закінчити серіал, глядачів надихала думка про те, що спільнота всього світу повністю занурена в цю розкішну історію.

 

– Двайєр Мерфі, шеф-редактор CrimeReads

 

«Помаранчевий – хіт сезону» (Netflix, 2013-донині)

Джерело: «Помаранчевий – хіт сезону», Пайпер Керман (2010 р.)

 

 

Слід визнати, що у серіалу «Помаранчевий – хіт сезону» були свої злети й падіння (у кожного свій рейтинг, і хоча я не впевнена, що тут можна досягти справжнього консенсусу, впевнено можу сказати: «Другий сезон назавжди»), але загалом цей серіал неможливо не включити до рейтингу. Ми познайомилися з ув’язненими в’язниці Лічфілд у 2013 році, лише через кілька років після публікації гучних спогадів Керман про її ув’язнення як Прекрасної білої леді, але серіал затьмарив книгу. Частково пощастило: це була одна з перших спроб Netflix створити оригінальну програму.

 

Телекритик Джуді Берман: «Втілення масштабних ідей (авторки Дженджі Коен) у вирішальний момент на початку трансляції дозволило створити незалежний серіал, що знаменував собою плавний перехід від золотої ери кабельного телебачення 2000-х до яскравої та різнопланової, або навіть фрагментованої, епохи, що відома як Peak TV. Більш ніж сміливий експеримент виявився справжнім телевізійним дивом, «Помаранчевий» став найвпливовішим шоу десятиліття».

. . .

Важко недооцінювати зміни, які відбулися на телебаченні з 2013 року. . . «бінджвотчінг» (серіальний марафон) лише набирав поширення, коли перший сезон «Помаранчевого» – всі 13 годин – вийшов на Netflix. Глядачі, які зараз постійно поглинають серіали повними сезонами за 24 години, тоді ще не були впевнені, що зможуть призвичаїтись до цього нового стилю життя диванних серіаломанів. Шоу Коен зіграло не останню роль у переконанні скептиків. Пам’ятаю перегляд сезону за вихідні, прагнення подивитися його повністю було підсилене моїм бажанням познайомитися зі всіма численними персонажами «Помаранчевого». Добре це чи погано, тепер бінджвотчінг – таке звичне явище, що було б корисніше винайти термін на позначення перегляду однієї серії телешоу за раз.

 

Але насправді зрозуміти таємницю впливу та задоволення від цього телесеріалу нам допоможе його потужний акторський склад і здатність акторок зобразити складну групу різних жінок – щось, чого ми раніше ніколи не бачили на телебаченні, принаймні, у таких масштабах. Знову процитуємо Джуді:

 

«Якщо говорити про репрезентацію, це було не перше популярне шоу з часів серіалу «Дроти» про бідних та небілих людей, і не єдина програма для широкої аудиторії, де регулярно показували представниць нетрадиційної орієнтації. Кожна з героїнь порушувала стереотипи. У 2014 році, коли цей журнал проголосив, що Америка досягла «точки трансгендерного переходу», доленосна роль Лаверн Кокс – ув’язненого трансгендера Софії Берсет – зробила її символом того часу. Нарешті жінки, яких суспільство загалом звикло ігнорувати, були представлені у поп-культурі як особистості зі своїми чеснотами й пороками, а не просто як однорідна маса виродків або мегер».

 

І, звісно, також було дуже багато веселого. У серіалі були гарні історії, незабутні персонажі та безліч гострих жартів – мабуть, ось чому серіал користувався такою широкою популярністю: за статистикою Netflix 150 мільйонів людей (насправді, користувачів, що, як ми знаємо, може включати більшу кількість) подивилися хоча б одну серію, завдяки чому серіал став найпопулярнішою оригінальною програмою каналу. А це про щось та й говорить. Ми просто забудемо про шостий сезон. І п’ятий.

 

– Емілі Темпл, старша редакторка

 

Читайте також: 7 найцікавіших фільмів про письменників 2019 року

 

«Залишені» (HBO, 2014-2017 рр.)

Джерело: «Залишені», Том Перротта (2011 р.)

 

 

Драматичний серіал Деймона Лінделофа та Тома Перротти про надприродні таємниці (у центрі якого – шеф поліції похмурого північного сателіта Нью-Йорка Кевін Гарві та його родина, які борються за те, щоб пристосуватися до життя після Відходу – загадкової глобальної події, через яку 2% населення світу зникли з обличчя Землі) був рідкісним птахом: літературна екранізація, яка докладно втілила і з часом переросла своє першоджерело, щоб стати чимось більш славетним і глибоким. Перший сезон (який багатьом здається безжально жорстоким, але я маю до нього слабкість) – відносно буквальна екранізація роману Перротти, в якій Гарві намагається підтримувати мир між простими мешканцями свого маленького містечка і представниками загадкового нігілістського культу («Грішні залишки»), у тенета якого потрапила його дружина. Події другого сезону (повне переосмислення шоу) відбуваються в Жардені, Техас, місті нового початку для Гарві, яке він обрав через славетний статус єдиного міста Америки, яке не постраждало від Відходу, а третій сезон переніс наших побитих життям антигероїв з їхнім важким емоційним багажем до Австралії напередодні сьомої річниці Відходу.

 

У цьому серіалі багато гострих болючих ролей – від відчайдушного преподобного отця у виконанні Крістофера Екклстона до безкомпромісної матріархині «Грішних залишків» у виконанні Енн Доуд, від новонаверненої у виконанні Лів Тайлер, яка перетворилася у жахливу фанатичку, до дратівливого і (можливо) безумного Кевіна Гарві-Старшого у виконанні Скотта Гленна, але найбільше запам’ятовується вирішальна для кар’єри Керрі Кун роль Нори Гарві, жінки, яка втратила все і відновлюється після жахливої травми Дня Відходу. Нова не менш блискуча екранізація від творця «Вартових», «Залишені» Ліндлофа – надзвичайно амбітний проєкт – епічний за масштабами, неймовірний за емоційним впливом і вражаюче безстрашний завдяки своєму переходу до легковажності, сюреалізму і майже незрозумілості, коли цього хочуть сценаристи. Це було шоу про тягар горя, про намагання жити у світі, який став незрозумілим і жахливим через незрозумілу втрату, з усією люттю, відчаєм і абсурдом, які характеризують досвід існування в такому світі.

 

– Ден Шіген, редактор Book Marks

 

«Чарівники» (Syfy, 2015-донині)

Джерело: Трилогія «Чарівники», Лев Гроссман (2009-2014 рр.)

 

 

«Чарівники» – серіал для нердів. Я не кажу, що він вам не сподобається, якщо ви не нерд, думаю, кожен знайде там щось для себе, але «Чарівники» працюють на посиланнях, прихованих метафорах та оновлених легендах, які потрібно попередньо знати. Тим з нас, хто все життя споживає фентезі та наукову фантастику, цей серіал здається дуже дотепним і приємним – зрештою, в його основі – історія групи людей, схожих на нас, які дивились серіал «Баффі» і читали «Володаря перснів», а потім одного дня прокинулись і дізналися, що їх запрошують до магічної магістратури.

 

Звісно, перший сезон просто гарний. А потім серіал стає справді вражаючим. Він надзвичайно смішний і дотепний, з’являються оригінальні герої – завдяки чому він відрізняється від більшості серіалів у стилі фентезі, будьмо відверті. У третьому сезоні я побачила одну з найкращих серій на телебаченні: Еліот і Квентін не встигли пройти квест до закінчення часу, минули десятиліття, вони прожили життя разом і померли. Звісно, герої знаходять вихід і не зникають із серіалу, але ця серія вражає до глибини душі – ви раптом розумієте, як сильно прив’язалися до персонажів безглуздого шоу про чарівників.

 

– Емілі Темпл, старша редакторка

 

«Народ проти О. Джей Сімпсона: Американська історія злочинів» (FX, 2016 р.)

Джерело: «Втеча його життя: Народ проти О. Джей Сімпсона», Джефрі Тубін (1997 р.)

 

 

Щонайменше протягом минулого століття Сполучені Штати відігравали головну роль у формуванні культу світових зірок, значною мірою завдяки промисловим масштабам Голлівуду і поширенню візуальних мас-медіа. Заклики мемів і гіфок, як ми їх знаємо зараз, пов’язані з видовищністю повторюваного моменту або дивним зображенням, яке неможливо видалити і яке циркулює у групах однодумців. Зрештою, «Народ проти О. Джей Сімпсона», перший сезон «Американської історії злочинів», – це скріншот одного з вирішальних культурних епізодів історії США ХХ століття. Це інсценування процесу О. Джей Сімпсона за участю чудових акторів Стерлінга Брауна, Сари Полсон, Кортні Венс та Куби Гудінга-молодшого повертає аудиторію до скандалу, за яким слідкував весь світ і який продемонстрував, як багатство, слава і конкуренція захопили американську публіку напередодні Інтернет-буму. Якщо ви не хотіли говорити за столом про особисте, ви не говорили про гроші, релігію і про те, підтримуєте ви чи засуджуєте О. Джей Сімпсона.

 

– Аарон Робертсон, заступник редактора

 

«Мисливець за розумом» (Netflix, 2017-донині)

Джерело: «Мисливець за розумом: Особливий відділ ФБР з розслідування серійних вбивств», Джон Е. Дуглас та Марк Олшейкер (1995 р.)

 

 

Хоча це не зовсім про реальні злочини, найбільш вражаючі герої та сюжетні лінії «Мисливця за розумом» ґрунтуються на жахах реального життя. Сценаристи надихалися книгою Джо Пенхолла 1995 року «Мисливець за розумом: Особливий відділ ФБР з розслідування серійних вбивств», дія якого відбувається наприкінці 1970-х – на початку 1980-х, коли ФБР вперше почали систематизувати риси серійних вбивць. Агент Голден Форд (Джонатан Грофф), блискучий відлюдник і зірка бюро розслідувань, об’єднується з чесним ветераном – агентом Біллом Тенчем (Голт МакКоллені) та психологом Венді Карр (Анна Торв) для того, щоб взяти інтерв’ю в ув’язнених найвідоміших серійних вбивць в історії США, щоб зрозуміти та передбачити дії активних вбивць. Тут ми бачимо людей, схожих на Еда Кемпера, Девіда Берковіца («Син Сема»), Чарльза Менсона і багатьох інших. Серіал має ухил у нуар, він для глядачів не зі слабким шлунком і не з підсиленим серцебиттям. Завдяки харизматичній грі основного складу і запрошених зірок «Мисливець за розумом» змушує вас замислитись, чи багато ви насправді знаєте про мотивацію і психологію вашого сусіда, ваших родичів, і, власне, про свою.

 

– Аарон Робертсон, заступник редактора

 

 

«Оповідь служниці» (Hulu, 2017-донині)

Джерело: «Оповідь служниці», Маргарет Етвуд (1985 р.)

 

 

Дисклеймер: «Оповідь служниці» потрапила до цього рейтингу лише завдяки першому сезону. Після цього серіал перетворився на жалюгідну порнографію.

 

Попри те, що репутацію серіалу зіпсувала розтягнутість і надмірна комерціалізація, перший сезон «Оповіді служниці» неймовірний. Серіал вражаючий, особливо на момент виходу, коли ми спостерігали за першими фантастичними ознаками нормалізації поведінки Дональда Трампа. Так, ми були чутливими, і цей серіал встромив у нас ніж. Адаптація чудова візуально і надзвичайно успішна як фільм жахів. Третя серія, в якій завдяки флешбеку ми бачимо пересторогу для світу, змусила мене плакати, а це буває нечасто. Тоді я писала:

 

Жах флешбеків ретельно збалансований. Це не суспільство на порозі дистопії. Здається, це світ, який ми знаємо. Звісно, це не так. Чи могли ми знати? Мойра і Джуд сміялися над грубим баристою, тому що не розуміли, де вони живуть. Вони стоять на краю: вони не розуміють, що багато чого змінилося. Вони надто близько, і ми також. Ось чому флешбеки лякають набагато більше, ніж події серіалу у теперішньому часі, попри похмурість і зловісність останніх. Зображення жорстокості вашої власної реальності завжди набагато страшніше, ніж будь-яке суспільство дистопії зі спеціальним інструментарієм – немає значення, скільки паралелей ви можете провести, скільки людей замордували, вбили або зґвалтували. Я не кажу, що ці епізоди не викликають жах – але вони просто не вражають до глибини душі у такій самій мірі.

 

У цьому був блиск роману Етвуд і блиск серіалу – принаймні, якщо ми ігноруємо всі події після 2017 року.

 

– Емілі Темпл, старша редакторка

 

Читайте також: Топ-16 байопіків про відомих поетів

 

 

«Вбиваючи Єву» (BBC, 2018-донині)

Джерело: «Кодове ім’я Вілланель», Люк Дженнінгс (2014-2016 рр.)

 

 

Здається, нам потрібна якась універсальна абревіатура для визнання того, як сильно ми любимо все, що робить Фібі Воллер-Брідж, і, коли настане час писати про неї, ми просто вставлятимемо цю абревіатуру і не будемо витрачати час, намагаючись вигадати новий спосіб розповісти про те, яка вона неймовірна. Для цієї рецензії давайте просто домовимось, що будь-хто у світі збив би вантажівкою того, кого любить, отже, Фібі Воллер-Брідж…збила нас вантажівкою. «Вбиваючи Єву», екранізація роману Люка Дженнінгса «Кодове ім’я Вілланель» Воллер-Брідж та її продовження першого сезону серіалу «Погань» – надзвичайно цікаві серіали, які тримають глядачів у напрузі. Джоді Комер фантастична у ролі красивої, чарівної та кокетливої стерви/найманої вбивці, чия взаємна одержимість офіцером британської розвідки Євою у виконанні Сандри Ог наповнює серіал енергією, а Фіона Шоу як завжди прекрасна у ролі боса/наставниці/колеги Єви. Сценарій гострий, стрімкий та інтелектуальний, як все, чого можна очікувати від Воллер-Брідж (серйозно, нас збили вантажівкою).

 

– Джессі Гейнор, редакторка соціальних мереж

 

***

 

Інші думки

Ці екранізації не потрапили до найкращої десятки, але ми (або, принаймні, один з нас) не змогли залишити їх без коментарів.

 

«Леді-детектив міс Фрайн Фішер» (ABC, 2012-2015 рр.)

Джерело: Серія книг про Фрайн Фішер, Керрі Грінвуд (1989-2013 рр.)

 

 

Серіал «Леді-детектив міс Фрайн Фішер» на основі серії книг про Фрайн Фішер Керрі Грінвуд – один з найприємніших телесеріалів, який я бачила. Він безмежно прекрасний. Чи не є він дещо занадто анахроністично очевидним з деякими своїми феміністичними тезами? Кого це обходить. Чи не занадто стилізовані локомотиви, намальовані за допомогою комп’ютерної графіки? Яка різниця? Можливо, надто ефектно все стає на свої місця? Замовкніть.

 

Міс Фішер (Ессі Девіс) – прогресивна незаміжня дама, яка живе у Мельбурні 20-х років. Вона надзвичайно багата й абсолютно вільна, отже, серіал про те, як вона робить все, що їй заманеться, у тому числі (але не лише) їздить на високій швидкості у красивих автомобілях, фліртує з багатьма красивими хлопцями й розгадує таємничі вбивства. Часто засмучуючи свою старомодну тітоньку (національний скарб Австралії Міріам Маргойлес), і часто у компанії своєї найкращої подруги Мак (Теммі Макінтош), лікарки у чоловічому одязі, невтомна міс Фішер діє як приватний детектив, жахаючи шефа поліції Мельбурна детектива Джека Робінсона (Натан Пейдж), і, насправді, патріархат у широкому сенсі. Очевидно, його роздратування переростає у захоплення, але у них одна з найповільніших історій кохання на сучасному телебаченні.

 

«Міс Фішер» – складний серіал, який ставить актуальні питання праці та оплати – вона наймає всіх, хто до неї звертається, що означає, що її будинок з яскравою вікторіанською терасою повний (оплачуваних) талановитих невдах, серед яких містер Батлер (Річард Блай), її тихий дворецький, який раніше виконував спеціальні доручення, Берт і Кек (Тревіс Макмагон та Ентоні Дж. Шарп), двоє чарівних помічників-комуністів з нижчого класу, які займаються шпигунством (і ремонтують автомобілі); а також Дот (Ешлі Каммінгс), її сором’язлива служниця, яка набуває сил з кожною серією. Кумедний, але важливий аспект серіалу – те, що до Дот залицяється Г’ю, красивий, але незграбний офіцер поліції, у якого добрі наміри, але застарілі ідеї щодо жінок, і ми спостерігаємо, як він повільно перетворюється на справжнього союзника, коли Дот починає розуміти, що заслуговує на союзника.

 

Отже. Джазова естетика вражає, а хімія між акторами надзвичайна. Це ідеальне шоу, якщо ви хочете подивитися історичний ревізіоністський серіал з чудовими костюмами, у якому жінки дають жару, а чоловіки з повагою покладаються на їхню експертність. Принципи серіалу справді важливі: перебування в цьому світі захоплює, хоча серія триває лише сорок три хвилини. Не має значення, чого ще немає в цьому світі – «Леді-детектив міс Фрайн Фішер» саме для вас.

 

– Олівія Рутільяно, член редколегії CrimeReads

 

«Людина у високому замку» (Amazon, 2015-2019 рр.)

Джерело: «Людина у високому замку», Філіп К. Дік (1962 р.)

 

 

«Людина у високому замку» на основі роману Філіпа К. Діка 1962 року про альтернативну історію, в якій гітлерівська коаліція перемогла у Другій світовій війні – один з найкращих серіалів студії Amazon. У всесвіті цього серіалу – принаймні, одному з них – нацистська Німеччина керує східним узбережжям, а Японська імперія контролює Захід. Ці сили розділяє «Нейтральна зона» у центрі країни, регіон без влади, єдиний номінально безпечний для етнічних та релігійних меншин. Феноменальний світ першого сезону створює декорації для довгої темної саги про спротив та співучасть соціальному порядку, який, на жаль, не надто далекий від нашої реальності. Хоча сценарій іноді скочується в мелодраму, серіал – виняткова суміш елементів шпигунського трилера, авантюрного горору і гри у множинні світи. Останній сезон найповніше розкриває тему зміни наших характерів соціальним оточенням. Нам хотілося б думати, що відстань між американським патріотом і фашистом велика. А що, якщо найстрашніше те, що вона нам лише здається?

 

– Аарон Робертсон, заступник редактора

 

«Куртизанки» (Hulu, 2017-донині)

Джерело: «Леді Ковент-Гардену», Геллі Рубенголд (2005 р.)

 

 

«Куртизанки» – найкращий серіал на телебаченні, який ви не дивилися, і, мабуть, найкращий серіал на телебаченні взагалі. Події серіалу «Куртизанки», екранізації книги «Леді Ковент-Гардену: Сутенер Джек і надзвичайна історія списку Гарріса» Геллі Рубенголд, відбуваються у георгіанській Англії у часи, коли кожна з п’яти жінок у Лондоні працювала у секс-індустрії, і ескортниці, яких оплачували найкраще, отримували відгук у маленькій чорній книжечці, яка потрапляла до видатних чоловіків епохи, завдяки чому сучасні історики дізнаються про яскраві подробиці минулого.

 

Головна колізія серіалу «Куртизанки» – суперництво між двома борделями: один з них надає базовий притулок і захист секс-працівницям (за невелику плату), а другий – вищого класу, але більше експлуатує своїх мешканок. Як і серіал «Двійка», «Куртизанки» представляють модель феміністичного серіалу про секс-працівників. «Куртизанки» – не лише екранізація роману, написаного жінкою: режисер – теж жінка, головні ролі виконують в основному жінки, всі сценаристки – жінки, і загалом майже кожна сцена проходить тест Бекдел. Деякий час навіть існував блог, в якому секс-працівниці робили огляд кожної серії «Куртизанок».

 

У серіалу чудовий сценарій, тут багато веселого і водночас більше драми у кожній серій, ніж у цілому сезоні серіалу «Велика маленька брехня». У кожному сезоні чітке закінчення, але залишається багато простору для наступного, і, оскільки шоу продовжується, нас все докладніше знайомлять зі світом Георгіанської Англії, в якому багато боксу без рукавиць, розпусних аристократів, борделів і різноманітних ділків.

 

Пишні декорації та глибокі історичні дослідження доповнюють фемінізм серіалу. У більшості еротичних сцен секс-працівниці повністю вдягнені, оскільки тоді було надто холодно і надто багато часу було потрібно для того, щоб зняти весь цей одяг. Груди випирають, оскільки це був стиль епохи, але яскраві кольори і тепле освітлення допомагають відрізнити щасливіший будинок проституції від жалюгідного будинку звідництва у французькому стилі, де жінки вдягнені у сукні пастельних кольорів, представляючи прагнення свого будинку і суворість своєї мадам. Згадуючи образ проститутки із золотим серцем, це складний новий погляд на старий архетип. Квір-персонажі та персонажі-представники небілого населення роблять свій вибір і живуть своїм власним життям: гендер і сексуальна ідентичність плинні, вони змінюються та балансують між витонченістю і грою для забави.

 

Геллі Рубенголд присвятила свою кар’єру вивченню вибору жінок (і жіночих доль) у контексті їхньої епохи – цінний і визначний феміністичний проєкт. Нещодавно вона отримала премію Бейлі Гіффорд за свою нову книгу «П’ять», у якій йдеться про те, що жертви Джека Патрача були не секс-працівницями, а, фактично, складними жінками ХІХ століття зі складним життям ХІХ століття (жертвами Патрача були головним чином бездомні жінки, які страждали на алкоголізм).

 

– Моллі Одінц, молодша редакторка CrimeReads

 

Читайте також: 20 літературних екранізацій, які варто подивитися у 2019-му році

«Велика маленька брехня» (HBO, 2017-донині)

Джерело: «Велика маленька брехня», Ліана Моріарті (2014 р.)

 

 

«Велика маленька брехня» – загалом гарний аргумент за те, щоб дозволити Ніколь Кідман і Різ Візерспун робити все, що вони хочуть: цей серіал – візуально приголомшливе міркування про внутрішнє життя п’яти героїнь, дослідження складних характерів, яке ми рідко можемо бачити щодо жінок. Перший сезон серіалу на основі роману Ліани Моріарті (режисер Жан-Марк Валлі) присвячений кульмінаційній точці викриття брехні, про яку йдеться у назві серіалу, а потім ми бачимо кожну з п’яти героїнь на висоті своїх акторських можливостей – особливо Ніколь Кідман у ролі жінки, яка пережила фізичне насильство – я ніколи не бачила нічого подібного раніше. Зв’язок героїнь з навколишнім пейзажем – бескиди Біг-Сюру і тоненькі місточки між ними та океан – підкреслюють відчуття напруги й нестабільності, яке притаманне серіалу і яке ми бачимо у нестабільних соціальних зв’язках білих багатих привілейованих Монтереїв.

 

У серіалу є свої недоліки, зокрема, ставлення до расових питань дещо розпливчасте. Присутність матері Бонні у другому сезоні відчувається як втрачена можливість додати деякі нюанси до тієї розмови: Решмі Геббар зазначила у Slate, що створена нею сюжетна лінія «стосується расистських стереотипів щодо жорстоких чорних матерів», що погіршило ситуацію з расовими питаннями у серіалі. У другому сезоні серіалу битва за творчий контроль між режисером серіалу та продюсерами дещо заплутала його стиль. Хай там як, його приємно дивитись, а його сильні сторони – достатній аргумент за те, щоб включити серіал до цього рейтингу.

 

– Корінн Сегал, старша редакторка

 

«Ти» (Lifetime, 2018-донині)

Джерело: «Ти», Керолайн Кепнес (2014 р.)

 

 

«Ти» – безжальний і банальний серіал, але водночас він…видатний. Він видатний. Цей серіал можна порівняти із замовленням фаст-фуду у White Castle: до нього звикаєш, він погано впливає на ваш тиск, його приємно їсти з друзями, він трохи низької якості, але водночас для снобів (чи знаєте ви, друзі, який «Неймовірний бюргер» зараз подають у White Castle?), і його зняли у Йорквіллі, тихому передмісті Мангетену на схід від Верхнього Іст-Сайду, де мешкають головним чином літні власники собак, знаходиться книжкова крамниця, в якій відбуваються події серіалу, і останній білий цегляний палац гамбургерів, який залишився на острові.

 

Серіал «Ти» за романом Керолайн Кепнес – це ностальгія за старомодним локальним Нью-Йорком, розповідь інтелектуальна, тому що вона серйозним чином базується на цифрових технологіях двадцять першого століття. Може здаватися, що серіал засуджує соціальні мережі, тому що там чоловіки-хижаки знаходять інформацію про жінок, яких вони переслідують, але всі ці відкриті автомобілі, старі книжки і посилання на Дж. Д. Селінджера нагадують нам, що серіал старомодний. Фактично він поза часом. Як багато красивих цегляних будинків і не надто забудованих ексцентричних передмість, які ми бачимо в серіалі, жорстокість і вимогливість головного героя серіалу «Ти» довго насаджувались у нашій культурі.

 

Головний герой – Джо Голдберг (Пенн Беджлі), тихий менеджер книжкової крамниці та реставратор старовинних книг, який закохується у молоду письменницю Гвіневер Бек (Елізабет Лейл). Вона хоче, щоб її називали «Бек», а це якась дурня. Він починає сталкінг – дізнається все про неї в Інтернеті, слідкує за нею в її квартирі, вламується до її квартири, викрадає її речі, вбиває багатого шалапута, з яким у неї роман, вбиває її найкращу подругу, яка щось підозрює, і зрештою маніпулює нею, щоб вона теж у нього закохалася, і стає її бойфрендом та продовжує її сталкерити. Головна його манія – піклування про неї і плекання її таланту (вона незібрана).

 

Насправді це досить погано написаний персонаж, мені хотілося б, щоб вона була написана так само гарно, як Джо. Вона – дуже банальна, розгублена, але красива пересічна біла дівчина, у якої багато привілеїв, вона росла без батька і, як нам весь час кажуть, вона «дуже гарна письменниця». Але, зрештою, вона – жертва, і найважливіше, що ми знаємо про її героїню – те, що це не її вина. Коли вона дізнається, хто такий Джо, вона звинувачує себе, і це сумно. Відповідальний за все лише Джо. Він – павук, а вона – муха. Як вона напише у своєму найкращому творі, який ми бачимо в серіалі, він здавався Прекрасним принцом, але перетворився на Синю бороду. Його замок виявиться для неї в’язницею.

 

Джо – надзвичайно зловісний персонаж, зло якого замасковане і підсилене тим фактом, що він вважає себе головним героєм романтичної комедії, і він дуже красивий та чарівний. (У серіалі багато сцен у тому чарівному кафе з фільму «Вам лист» у Верхньому Вест-Сайді, і лише сліпий не помітить паралелі між Джо та Енні з фільму «Несплячі в Сієтлі»). Серіал «Ти» може дещо розповісти про те, як багато ромкомів (або казок») справді зловісні. Серіал розповідає, як чоловіки перетворюються на монстрів, і це іноді дуже цікаво та продуктивно: в інший час шоу лякає вас шокуючими напруженими поворотами сюжету. Інтенсивність одержимості Джо (а також всі сцени про магістратуру) іноді роздуваються до абсурду. Іноді сценарій надзвичайно сенсуалістський. Але він дуже серйозний і викликає тривогу. Ви будете хвилюватися за Бек. Ви будете сподіватися, що вона втече від нього. Ви будете хвилюватися за всіх жінок. І вас налякає ідея про те, що крутий хлопець, якого ви зустріли на сайті знайомств, може виявитись вбивцею-психопатом. А потім ви згадаєте, що Бек зустріла Джо особисто у книжковій крамниці, і що сучасне вбрання його злодіянь цілком випадкове – нове оздоблення для дуже старої, вічної небезпеки.

 

– Олівія Рутільяно, член редколегії CrimeReads

 

«Привиди будинку на пагорбі» (Netflix, 2018-донині)

Джерело: «Привиди будинку на пагорбі», Ширлі Джексон (1959 р.)

 

 

Книга «Привиди будинку на пагорбі» надзвичайно мене вразила, коли я її читала. (Можна сказати, вона мене переслідувала, оскільки я не могла заснути кілька тижнів після того, як її дочитала, але я намагалася це приховувати). Ширлі Джексон опублікувала роман «Привиди будинку на пагорбі» у 1959 році: Елеонора Венс – сором’язлива неспокійна 32-річна жінка, яка щойно втратила матір, за якою доглядала 11 років, запросила дослідника паранормальних явищ і двох інших людей провести літо у будинку з привидами. Можливість втекти від свого сірого життя дає Елеонорі рішучість вкрасти автомобіль сестри і, після свого приїзду до будинку, вигадати для себе абсолютно нову особистість і життя.

 

Книга «Привиди будинку на пагорбі» зосереджена на Елеонорі, її ексцентричності, її страхах, її відносинах з будинком, який зловісним чином поступово притягує її уяву таким чином, який вона не передбачала. Джексон розкривала душу жінки й критикувала гнітючість домашньої роботи, в’язницю, яка могла б стати домом, а в процесі цього написала роман і про привидів. Оригінальний серіал Netflix «Привиди будинку на пагорбі» режисера Майка Фленегана зосереджує увагу на родині Крейнів, яка живе в будинку на пагорбі, доки привиди будинку не стають нестерпними.

 

Однієї неспокійної ночі батько, побачивши, що його дружина все більше хворіє через вплив будинку (щось бачить, щось чує, у неї одержимість: однієї ночі він прокидається і бачить, що дружина нахилилася над ним і намагається його вбити), він саджає своїх п’ятьох дітей у машину і кидає дружину на поталу будинку. Серіал Фленегана перетворює феміністичний тонкий жах роману Джексон на більш відкритий тип жахів: жахастики й привиди у масках, жінки, які висять на стелі (навіть якщо він і застосовував деякі оригінальні елементи роману Джексон). Двері все одно неочікувано хряскають, незрозумілі протяги виникають у кімнатах, а на стінах з’являються намальовані фарбою слова «ДОПОМОЖИ ЕЛЕОНОРІ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ». Все-таки успіх і стійке враження від серіалу зумовлені повільним розгортанням сюжету родинної драми. В улюбленій та незабутній серії йдеться про конфронтацію.

 

У «Двох бурях» родина збирається на похорон одного з родичів, і, випивши, герої стають відвертими та починають сперечатися. Діти питають у батька про минуле, про будинок, його рішення покинути там матір, і, зрештою, він все їм розповідає. Операторська робота у серії вражаюча, герої перебувають у різних кутках однієї кімнати похоронного бюро, ми бачимо гру тіней і насичених кольорів, рівний перехід з однієї перспективи персонажу на іншу. Розвиток подій змішує минуле і сучасне, їхню суперечку змінюють флешбеки 30-річної давнини. Ця серія крає серце, вона напружена і втілює справжній біль і жах, який переживає родина: втрату матері і будинку, а зараз сестри і доньки. Отже, зрештою, перегляд серіалу «Привиди будинку на пагорбі» може не задовольнити шанувальників шедевру Джексон, але серіал розплутує складні родинні зв’язки, і, таким чином, перетворюється на дослідження вразливості і родинних зв’язків через потужну лінзу жаху, що показує, якою страшною може бути безоглядна любов.

 

– Елені Теодоропуло, член редколегії

 

«Патрік Мелроуз» (Showtime, 2018 р.)

Джерело: Романи про Патріка Мелроуза Едварда Сент-Обена (1992-2012 рр.)

 

 

Ця вражаюча екранізація напіавтобіографічних романів про Патріка Мелроуза Едварда Сент-Обена виправдовує існування мінісеріалів. Кожна з п’яти серій – екранізація однієї з п’яти книг циклу, в якому докладно йдеться про дитячі травми Патріка Мелроуза, його юнацьке саморуйнування і складний шлях до зцілення. Цикл книг і мінісеріал – також брутальний випад проти корумпованої аристократії, яка повністю прогнила і яку потрібно демонтувати.

 

У першій серії Патрік йде напитися на вечірку після того, як дізнався про смерть батька, у другій серії йдеться про жахливий аб’юз старого Мелроуза щодо сина (попередження: тригер сексуального насильства), а в третій серії події відбуваються на аристократичному прийомі, на якому принцеса Маргарет влаштовує скандал, а Патрік починає зцілюватися. У четвертій серії ми бачимо, як Патрик робить все можливе, щоб від нього відвернулися дружина і діти, а у п’ятій серії Патрик намагається помиритися зі своєю матір’ю, попри те, що вона довго ним нехтувала.

 

Головна відмінність між книгами і серіалом полягає у порядку подій – у мінісеріалі бомба дитячої травми Мелроуза вибухає у другій серії, а у книгах події відбуваються у хронологічному порядку. Бенедікт Камбербетч грає Мелроуза яскраво і з темним гумором, і, хоча весь серіал знятий прекрасно (і вражає у самісіньке серце), гра Камбербетча заслуговує на особливу подяку.

 

– Моллі Одінц, молодша редакторка CrimeReads

 

***

 

Спеціальні згадування

Екранізації, які ми серйозно розглядали для включення в обидва рейтинги – але їх надто багато (і складно ухвалити рішення).

«Мілдред Пірс» (2011 р.) · «Кінець параду» (2012 р.) · «Лонгмайр» (2012-2017 рр) · «Щоденник молодого лікаря» (2013 р.) · «Олівія Кіттеридж» (2014 р.) · «Босх» (2014-донині) · «Чужоземка» (2014-донині) · «Нічний адміністратор» (2016.р) · «Я люблю Діка» (2016-2017 рр.) · «Вона ж Грейс» (2017 р.) · «Американські боги» (2017-донині) · «Моя геніальна подруга» (2018-донині) · «Терор» (2018-донині) · «Гострі предмети» (2018 р.) · «Зінакшений вуглець» (2018-донині) · «Добрі передвісники» (2019 р.) · «Вискочка» (2019 р.).

 

Читайте також: 7 найцікавіших фільмів про письменників 2018-го року

 

Переклад: Ольга Брагіна

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект