вечірки

11 легендарних літвечірок, на які ми не потрапили, але дуже хотілось

09.08.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Хто не любить гарну вечірку. Особливо літератори, які, окрім літературних зустрічей, що технічно вважаються «роботою» (спитайте у їхніх бухгалтерів), не часто виходять з дому. Принаймні, так кажуть. В літературі багато описів великих вечірок, але в цій статті я розгляну вечірки, які справді мали місце в історії літератури – де знамениті автори зустрілися, або побилися, або заснули, або знайшли натхнення для суперзнаменитих мемуарів-бестселерів. Одинадцять важливих в історії літератури вечірок для тих, хто боїться пропустити цікаву подію.

 

День святого Іакова: Коли Фіцджеральд зустрів Джойсом

27-го червня 1928 року Сильвія Біч, засновниця книгарні «Шекспір і компанія» та перша видавчиня роману «Улісс», разом зі своєю партнеркою влаштувала маленьку вечірку з обідом, і вони запросили кількох своїх американських друзів. Досить просто. Але існував прихований мотив, про що вона написала у своїх мемуарах:

 

«Адріенна, так само, як і я, дуже цікавилась американськими письменниками, які приходили в нашу книгарню. Ми ділилися з ними тим, що у нас було. 

 

Одним з наших знаменитих друзів був Скотт Фіцджеральд – я сфотографувала його з Адріенною, коли вони сиділи на сходах книгарні «Шекспір і компанія». Він нам дуже подобався, ну а кому він не подобався? Його блакитні очі й краса, його увага до інших, його нестримна легковажність і привабливість грішного янгола – він летів по вулиці Одеон, мимохідь подивившись на нас.

Скотт обожнював Джеймса Джойса, але боявся наблизитись до нього, тож Адріенна приготувала чудовий обід і запросила Джойса, Фіцджеральда та Андре Шансона з дружиною Люсі. Скотт намалював гостей в моєму примірнику «Великого Гетсбі» – Джойс сидів за столом з німбом над головою, Скотт стояв перед ним на колінах, Адріенна біля його чола, а ми біля його ніг були зображені у вигляді русалок».

 

«Кажуть, — писав біограф Сильвії Біч Ноель Райлі Фітч, — що він пропонував висловити свою пошану ірландському письменнику (до якого звертався «сер»), вистрибнувши з вікна. Вражений Джойс заборонив цю демонстративну акцію і крикнув: «Цей юнак, мабуть, божевільний – я боюся, що він завдасть собі шкоди». А інше джерело стверджує, що Фіцджеральд став на коліна перед Джойсом, «поцілував його руку і спитав: «Що це за відчуття – бути великим генієм, сер? Я у такому захваті від можливості побачити вас, сер, що можу розплакатися». Зрештою, він отримав автограф, а ми отримали цей малюнок».

Вечірка, на якій Сильвія Плат зустріла Теда Г’юза

25-го лютого 1956 року журнал St. Botolph’s Review організував вечірку на честь свого відкриття, яка стала доленосною подією в літературному світі, але зовсім не з тих причин, з яких очікувалось. Як пише Белінда МакКеон: «Потім Г’юз написав листа другу Теренсу Маккафі, не згадуючи про зустріч з Сильвією Плат, але говорячи про «велику гарну кімнату», в якій відбулась вечірка, актовий зал Жіночого союзу, який запевнив редакторів журналу, що збереться багато жінок: «всі п’яні, жінок більше, ніж чоловіків, ми пішли звідти п’яні, як хлющі, вікна відчинені, підлога полірована, як мотоциклетний трек». А також батькам: «Я був на вечірці в Кембриджі на минулих вихідних, дуже яскраво, справжній безлад».

23-річна Сильвія Плат була стипендіаткою Фулбрайта в Ньюхемі й писала листи матері кілька разів на тиждень, листи, в яких вона намагалася викласти свій позитивний досвід і розповісти про досягнення, описуючи своє життя, як звіт про розвиток, і дякуючи своїм щедрим спонсорам: «Хочу сказати, як багато для мене значать твої листи. Висловлювання Макса Ерманна, які ти переписала для мене минулого понеділка, стали бальзамом для моєї виснаженої душі: я перечитувала їх знову і знову. Чи не диво, якими могутніми є слова?».

 

Наприкінці Плат згадала, майже випадково, що зустріла, «до речі, чудового поета – випускника Кембриджа на дикій вечірці журналу St. Botolph’s Review минулого тижня: мабуть, більше ніколи його не побачу…». А потім написала свій найкращий вірш про нього – єдиного чоловіка з усіх, кого зустрічала – достатньо сильного, щоб бути рівною з ним, таке життя.

 

Ці два молодих поети у багатьох сенсах були найголовнішими людьми один для одного. Попри позірну впевненість, з якою вони поводились на вечірці, кожен з них потребував щось або когось, хто міг би створити для них можливість прориву і звільнення.

 

Можливо, саме тому обидва вони писали про ніч мовою, в якій панувала буря дієслів руйнування, безладу, крику і шуму: можливо, саме тому у Г’юза виникла потреба розповісти про їхню зустріч в астрологічних термінах, можливо, саме тому Сильвії Плат хотілося вірити, що вона так сильно вкусила Г’юза за щоку, коли він цілував її шию, що залишила не просто відмітину (Г’юз описав її у вірші як «круглий рів відмітин від зубів»), а відкриту рану, з якої сочилася кров. Як сильно треба вкусити людину за обличчя, з яким анатомічним талантом і рівнем поміркованості треба «залишити його з кров’ю на обличчі», щоби Сильвія Плат записала це у свій щоденник наступного ранку? І ця легенда живе. Що свідчить про те, що не лише Сильвії Плат хотілося в неї вірити.

 

А що це за «найкращий вірш», який Сильвія Плат написала після знайомства з Г’юзом? Вона назвала його «Переслідування», і він починається так: «Підкрадається пантера, одного дня вона мене вб’є».

 

На жаль, вона мала рацію.

 

Вечірка «Поети і прозаїки», де Річард Форд плюнув у Колсона Вайтхеда

Як ми писали раніше, у 2002 році Колсон Вайтхед написав відгук про роман Річарда Форда «Багато гріхів» для New York Times Book Review. Це був не позитивний відгук:

 

«Майже кожна історія – про подружню зраду, незмінна на одному з двох її етапів: в останні гарячі дні роману або напередодні роману. Героїв майже неможливо розрізнити. Якби я був епідеміологом, я б сказав, що духовна епідемія охопила певний сегмент нашого соціуму – білих професіоналів середнього класу – і почала турбувати білих професіоналів верхніх прошарків середнього класу. Ці персонажі могли б скористатися гарною порадою, і якби в них були друзі, вони попросили б у них пораду, але у них немає друзів. Іноді чоловіків звати Роджер або Том, іноді жінок звуть Ненсі або Френсіс.

Якщо у них є діти, ми рідко бачимо їх. Деякі з них зустрічаються в шикарних готельних номерах, інші надають перевагу провінційним мотелям. Єдина їхня специфічна риса, незалежно від того, чи скоюють вони подружню зраду – вони очікують на гарний момент, щоб зробити зловісну заяву про своє неприємне становище, наприклад: «Інші люди впливають на тебе. Насправді це не найбільша з проблем», та «Тепер я впевнений, що все це пов’язане з моєю близькою невдачею». Ці заяви вразять вас своєю прямою і вистражданою мудрістю, або просто банальністю, залежно від вашого настрою і великодушності».

 

Два роки потому Форд був ще достатньо злий, щоб підійти до Вайтхеда на вечірці «Поети і прозаїки». «Я чекав цього два роки, — сказав він. – Ви оплювали мою книгу». Після цього він плюнув у Вайтхеда.

 

Розповідаючи це Деборі Шонмен, Вайтхед зазначив: «У нас була невеличка сварка, він сказав: «Ви дитина, вам треба дорослішати», що прозвучало дещо смішно з його вуст, а потім пішов роздратований. Це вже не вперше якийсь старий сич мене обслинив, і, мабуть, не востаннє. Але хочу застерегти багатьох інших людей, які розкритикували книгу, що їм може знадобитися дощовик у разі опадів Форда».

 

Через п’ятнадцять років Форд не здається. «Я розумію, що моя думка про мою погану поведінку – це лише одна з можливих думок, які мають право на існування, — написав він в Esquire минулого літа. – Але можу вам сказати – зараз моє ставлення до пана Вайтхеда, його рецензії та моєї реакції не змінилося». Більшість вважає, що він не правий.

Коли Карсон Маккалерс розважала Карен Бліксен та Мерілін Монро

Як написала в біографії «Самотній мисливець» Вірджинія Спенсер-Карр, на початку 1959 року Карсон відвідала один з літературних заходів Карен Бліксен, і коли вони почали спілкуватися за обідом, Бліксен сказала Карсон, що люди, яких вона хотіла б зустріти в Америці – це лише Е. Е. Каммінгс, Ернест Гемінгвей, Мерілін Монро і сама Карсон. На жаль, Гемінгвей перебував за кордоном, Каммінгс усамітнився, а Карсон була тут і відповіла, що легко може познайомити її з Мерилін Монро, своєю подругою (як просто!). Вона сказала, що влаштує обід, на який запросить Карен Бліксен, а також Артура Міллера і Мерилін Монро.

Вона призначила вечірку на 5 лютого, і, отримавши від секретаря Карен Бліксен інформацію, що та «їсть лише устриці та білий виноград, і п’є лише шампанське», закупила ці продукти у великій кількості. «Після устриць і шампанського, поки інші гості їли суфле, Карсон, як розповідають, ввімкнула музику на програвачі та запросила міс Монро і місс Дінесен танцювати з нею на мармуровому обідньому столі», – пише Карр.

 

Проте Джордан Мессі та Артур Міллер впевнені, що цих витівок насправді не було. «Я не вірю, що Карсон або міс Дінесен могли танцювати на столі, зважаючи на їхній фізичний стан», – сказав Міллер. Але Карсон любила цю історію і часто її розповідала.

 

Минули роки з того дня, коли вона розважалася так вільно та відчувала таке дитяче задоволення і здивування від любові, яку її гості висловлювали одна одній. Для Карсон це була одна з найкращих влаштованих нею вечірок. Хоча Артур Міллер ніколи не був тісно з нею знайомий, він зберіг яскраві спогади про цей обід. Про Мерилін Монро, яка покінчила життя самогубством три роки потому (вони з Міллером розлучилися в 1961 році), Міллер сказав: «Навряд чи Мерилін читала які-небудь твори Карсон, хоча вона могла подивитися виставу за її романом «Учасниця весілля». Але, природно, на обіді виникла симпатія між двома жінками, які наближалися до своєї смерті».

Пруст прийшов на вечірку о 2:30 ночі й побачив Джойса, що спав

Чесно кажучи, Джойс не завжди був на вечірках родзинкою програми. Як ми розповідали раніше, Пруст і Джойс познайомились на зустрічі, в якій також брали участь Пабло Пікассо та Ігор Стравінський. Вечірку організували британські меценати Сідні та Вайолет, які хотіли «зібрати найвеличніших з живих митців в одній кімнаті». Пруст з’явився близько 2:30 ночі, і коли Джойс прокинувся, їх познайомили.

Існує багато розповідей про те, що було далі, але всі вони погані. Джойс сказав своєму другу Френку Баджену: «Наша розмова складалася лише зі слова «ні». Пруст спитав у мене, чи знаю я герцога такого-то. Я відповів «ні». Наша господиня спитала у Пруста, чи читав він такий-то і такий-то уривок з «Уліссу». Пруст відповів «ні». І так далі. Звичайно, ситуація була неможлива. День Пруста тільки починався. Мій день закінчився». Але Вільям Карлос Вільямс і Форд Медокс Форд, які були поруч, сходяться у тому, що чоловіки обмінялися більшою кількістю слів лише про свої скарги й хвороби.

Обід, на якому заснували журнал The Atlantic

У 1857 році віддавець Мозес Філіпс організував обід, щоб обговорити ідею створення журналу The Atlantic (спочатку The Atlantic Monthly), який став одним з провідних літературних видань. Він описав це в листі до своєї племінниці:

 

«Маю розповісти тобі про невеличку вечірку, яку я організував близько двох тижнів тому. Мабуть, було б правильно сказати, що метою вечірки було обговорення з моїми літературними друзями великого літературного проєкта, про деталі якого я розповім, коли ти приїдеш. Але щодо вечірки: до списку запрошених я включив лише Р. В. Емерсона, Г. В. Лонгфелло, Дж. К. Лоуелла, пана Мотлі (з Dutch Republic), О. В. Голмса, пана Кебота і пана Андервуда, нашого літератора.

Уяви свого дядечка в центрі цього стола, з такими гостями. Всіх зазначених гостей запросили лише один раз, і всі вони прийшли. Ми сіли за стіл о третій годині, а встали з-за столу о восьмій. Витрачений час на чотири з половиною години перевищив час, який я звик витрачати на споживання їжі, але це був найбільш інтелектуально насичений з усіх моїх обідів. Якщо не враховувати мене і «літератора», думаю, ти погодишся, що у всій країні не знайдеться інших таких вчених людей, як мої гості. Пан Емерсон зайняв почесне місце праворуч від мене, пан Лонгфелло сидів ліворуч. Гості розмістилися за столом таким чином:

 

  • Пан Андервуд.
  • Кебот. Лоуелл.
  • Мотлі. Голмс.
  • Лонгфелло. Емерсон.
  • Філіпс.

 

Здається, всі були так задоволені, що вирішили провести другу зустріч і запросили мене зустрітися з ними завтра, отже, я зустрінусь з тими самими людьми, і ще один чоловік (Віппл, есеїст) долучиться до цього чудового сузір’я філософських, поетичних та історичних талантів. Кожен з них відомий по обидві сторони Атлантичного океану, і твори кожного з них читають не лише англійською мовою. Проте все це тобі відомо, пробач, що нав’язую тобі цю інформацію. Але плекаю марнославну надію, що ти сприймеш ці думки як найбільш природні для мене. Хоча я це заперечую, це був найвеличніший день у моєму житті».

 

«У цьому листі він не розповідає про власну коротку промову, яку проголосив за обідом, – пише біограф Едвард Еверетт Гейл. – Але зараз ми знаємо її зміст. Він окреслив план створення журналу, сказавши: «Пан Кебот мудріший за мене. Вірші доктора Голмса смішніші за мої. Пан Мотлі вміє писати історії цікавіше, ніж я. Пан Емерсон – філософ, а я – ні. Пан Лоуелл знає про старовинних поетів більше за мене». Але після цього зізнання він сказав: «Але жоден з вас не знає американців краще, ніж я».

 

Так народився журнал The Atlantic.

Вечірка, завдяки якій з’явилася книга «Я знаю, чому пташка співає в клітці»

Можливо, ця вечірка не легендарна сама по собі – але легендарним став спогад про неї. Як пише Сем Робертс в The New York Times: «Щоб підбадьорити пані Енджелоу (після смерті преподобного Мартіна Лютера Кінга-молодшого в її 40-й день народження), її друг Джеймс Болдвін повів її на обід в мангетенській квартирі (Джуді Файфер). Тут вона зачарувала подружжя господарів, романіста Філіпа Рота й інших гостей своїми історіями, багато з яких були болючими, про своє дитинство на Півдні в епоху сегрегації, зґвалтування бойфрендом матері та, після того, як вона жила у різних родичів, її всеохопне відчуття втрати дому, що, як вона згадувала, для чорної дівчини було «іржею на лезі, притиснутому до горла».

«Її історії були захопливі, а Енджелоу була чарівно харизматичною і розповідала їх дуже динамічно, — сказала цього тижня Кейт Файфер. – Моя мати вмовляла її написати мемуари».

 

Пані Енджелоу сумнівалася, але Джуді Файфер познайомила її з Робертом Лумісом, редактором видавництва Random House. Вона не погоджувалась також і на його вмовляння. Але в присвяті пану Лумісу у 2007 році пані Енджелоу згадувала, що редактор кмітливо застосував інший план. Пані Енджелоу було надто важко не погодитись.

 

«Це навіть на краще, тому що написати автобіографію як літературний твір просто неможливо», – сказав пан Луміс. Пані Енджелоу відповіла: «Я спробую».

 

Очевидно, їй це вдалося.

Зустріч, після якої Роальд Дал та Кінгслі Еміс зненавиділи один одного

Як ми писали раніше, Роальд Дал і Кінгслі Еміс познайомились на вечірці, яку організував Том Стоппард у 1972 році, і не знайшли спільної мови. Ймовірно, Дал одразу почав говорити про гроші й порадив Емісу, що йому треба спробувати писати книги для дітей, якщо він хоче розбагатіти завдяки літературі. Напруга висіла в повітрі.

Дональд Старрок, біограф Дала, писав, що «Еміс, який не цікавився дитячою літературою, був ображений припущеннями Дала, що його книги приносять йому недостатньо грошей. Дал, зі свого боку, ненавидів літературне оточення, в якому опинився. Він знав, що Еміс, як більшість гостей, не поважав дитячі книги й не вважав їх справжньою літературою, через що Дал відчував свою вразливість».

 

Згідно з мемуарами Еміса, він заперечував: «Я не маю хисту до такої літератури», а Дал сказав: «Не має значення, маленькі покидьки все проковтнуть», а потім заскочив у свій вертоліт і покинув місце подій. «Я дивився вночі новини по телевізору, — пише Еміс, — але репортажу про дитячого письменника, який загинув у вертолітній аварії не було».

Вечірка, на якій відбулась легендарна бійка Нормана Мейлера і Гора Відала

Всім відомо, що Норман Мейлер був боксером, так би мовити. Одним з його найзнаменитіших ворогів був Гор Відал, якого він вдарив по голові перед спільним виступом на шоу Діка Кеветта у 1971 році.

За легендою, шість років потому Мейлеру вдалося збити Відала з ніг на вечірці в Нью-Йорку. Немає лиха без добра (для нас), тому що завдяки цьому з’явилася одна з найкращих образ в історії літератури. «Слова знову зрадили Нормана Мейлера», – сказав Відал, піднявшись. Це перемога, чи не так?

Всі вечірки Paris Review

Ризикну сказати, що найвідоміша літературна вечірка – все-таки «вечірка Paris Review», словосполучення, яке означає будь-яку з вечірок, що відбувались протягом п’ятдесяти років в апартаментах Джорджа Плімптона, або всі ті, які проходили протягом п’ятнадцяти років після його смерті.

 

«Типова вечірка (Плімптона) включала кілька основних компонентів, — писав Воррен Сент-Джон у 2003 році, — безтурботну, але захопливу атмосферу, беручи до уваги, що ніхто не знав, хто з’явиться на вечірці; відчинені двері – пан Плімптон нехтував складанням списку гостей; мінімалістське меню закусок, які розставляли на більярдному столі, та застарілі лікери, які подавали, як заклик до бурхливих веселощів».

У перші роки проведення вечірок пана Плімптона серед гостей були його друзі, зокрема, Трумен Капоте, Вільям Стайрон, Ральф Еллісон, Льюїс Лафем та Гор Відал. Він наполягав на проведенні літературних вечірок для всіх, хто публікувався в його журналі, серед інших, це Рік Басс, Мона Сімпсон та Джон Макірні. Згодом видавництва Мангетена просто почали доручати пану Плімптону проводити вечірки для їхніх авторів: видавництва постачали страви й напої, а пан Плімптон надавав приміщення і забезпечував культурну програму. Ці вечірки були обрядом ініціації для кількох поколінь молодих честолюбних письменників і редакторів, які шукали можливість поспілкуватися з Норманом Мейлером і Гаєм Талесом.

 

«Думаю, коли люди йшли на вечірку, вони казали собі: «Для цього я приїхав у Нью-Йорк», – сказала Елен Шульман, яка прийшла на свою першу вечірку Плімптона, коли вчилась в магістратурі мистецтв Колумбійського університету й опублікувала три романи. Пані Шульман провела велику частину літературної вечірки Плімптона зачиненою у ванній: її відчайдушне грюкання у двері ніхто не чув через галас.

 

Або, можливо, як дехто каже, найзнаменитішою була остання вечірка в апартаментах Плімптона, яку організувала на прощання його вдова.

Чорно-білий бал Трумена Капоте

У газеті чорно-білий бал Трумена Капоте назвали «найкращою вечіркою всіх часів». Вона відбулася 28 листопада 1966 року, 540 гостей відвідали «маленький бал-маскарад для Кей Грем і всіх моїх друзів» – автора документальних романів. Чи була вечірка літературною? Яка різниця? Капоте достатньо літературний для всіх.

 

Читайте також: Як одружувались відомі письменники: Фіцджеральд, Вулф, Набоков і не лише

 

Переклада Ольга Брагіна за матеріалами Lit Hub

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект