Кузько Кузякін. Абобаль-Ябобаль

Що робити комусь, кого насправді не існує, якщо раптом він подумає, що таки існує? Можна, звісно, одразу взятися за розгадування сенсу свого буття. Але для початку варто хоча б чхнути. А далі просто довіритися усьому, що б не відбувалося далі. Події стежкою виповзатимуть з-під ніг, із плутанини слів сплітатиметься історія, яка нікуди не вестиме, а кудись-таки й виведе. Адже не може не бути книжки, яка вже є. Абобаль?ябобаль.

Бозна-хто — абобаль чи Абобаль — жив бобилем. Дивився на місяць. І подеколи думав.
— Бігма ні будинку, ні родини. Ба тільки ліжко й телевізор, — безсоромно перервав думку якийсь бамбула. — Їдеш геть?
— Ні, — відповів абобаль. — Я заду-
мався був про яб…
— Тоді я бережко пильнуватиму твої
бебехи, — знову перебив незнайомець.
— Я абобаль, — Абобаль простягнув
хобот, щоби познайомитися.
Та бистрий хоботань уже гепнувся на абобалеве ліжко. Аж пір’я з подушок полетіло.
— Ачхи! — чхнув абобаль. І знову
беркицьнувся через голову.
— А я бобаль, — позіхнув нахаба. —
На бобраніч! Баю-бай! — І захропів.
— Бачу, до хобота не конче голова докладається, — пробубнів абобаль. — От байда, зараз же ранок!
І пішов шукати справжнього ябобаля. Або Ябобаля. Це теж слово, якого не існує.
“