Українська художня література

Ірина Славінська. Мої запасні життя

Ірина Славінська. Мої запасні життя [Tекст] : мала проза / Ірина Славінська. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2019. — 152 с. ISBN 978-617-679-711-1

«Мої запасні життя» — дебют Ірини Славінської в есеїстиці. Ця книжка — клаптикова ковдра, зібрана зі спогадів, рефлексій та міркувань. Журналістка, перекладачка та продюсерка «Радіо Культура», членкиня Українського ПЕН Ірина Славінська розмірковує про особисту історію, історію родини і роду, збирає докупи пазли спогадів з дитинства, навчання, подорожей, робочі ситуації з перекладацької і журналістської справ — аж до подій недавнього часу. Це визначення важливих у житті моментів — певних якорів і культурних кодів, якими залогінюємо себе у сучасну реальність. Маркування втрачених ланок пам’яті, які потребують усвідомлення, але не завжди підлягають відновленню. Історії інших людей, а чи навіть інших країн, які можна проживати, наче власні запасні життя.

 

«Пам’ятаю день, коли в нас з’явився магнітофон і декілька касет. Вдома музики ми майже не слухали, хіба що на кухні працювала «радіоточка», а в дитячій кімнаті в мене з сестрою був програвач і платівки з казками, читаними голосами відомих акторів. Сьогодні це називається аудіокнижками. Такого слова ми ще не знали, але на платівках були справді артистично начитані тексти — літературні та народні казки, а також фрагменти з дитячих книжок, наприклад, про чорну курку та місто в табакерці. Згодом до магнітофона додалися декілька порожніх касет, і тато показав, як можна записувати звук, наприклад, власного голосу. Кнопки rec і play треба було натиснути одночасно. Ввімкнули запис, можна говорити, аби згодом себе послухати, але в ту мить я відчула ступор. Мені сім років, усвідомлюю, що буквально не маю що сказати. Назвати це такими словами ще не могла — в такому віці ще не існує рефлексії про те, чи маєш ти що сказати. Але стало ясно: шкільні віршики не годяться, читати вголос щось із книжки теж не було сенсу. Ні на що інтелектуальніше за кривляння «ля-ля-ля» не спромоглася. Перемотування, кнопка play. Звук власного голосу, коли чуєш його вперше, вражає. Він не схожий на те, що я чую зазвичай, бо зазвичай я чую те, що резонує всередині черепа, — це вже батьки пояснюють. Ще якийсь час займе розуміння: на записі голос також не звучить так, як є «насправді». Звук залежить від мікрофонів, носія, приміщення, повітря, настрою. Існує радіо-голос, а також друзі-голос, рідні-голос, наради-голос, урочистості-голос. Голос, буває, звучить, але не звучить. Замість власного голосу, коли не маєш що сказати, на касету можна записувати пісні з радіо…».

читайте також

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект