Book Forum-2019

Чому товсті фантастичні романи знову в моді

22.10.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Під час львівського Book Forum літературознавці, перекладачі та видавці обговорювали, чому довготривалі фантастичні цикли раптом стали бестселерами, а читачі з нетерпінням чекають на черговий 500-сторінковий роман. Учасники дискусії визначали особливості такого читання, а також дискутували про становище такої літератури на українському книжковому ринку. Ми записали найважливіші тези.

 

У дискусії взяли участь письменник і критик Володимир Арєнєв, перекладач і письменник Сергій Легеза, перекладачка й видавчиня Марія Шагурі та літературний критик Євгеній Стасіневич. Модератором став літературознавець Михайло Назаренко.

Довга книжка

Для початку потрібно визначити, що таке довга книжка. Усі учасники дискусії погодилися, що такий роман може починатися від п’ятисот сторінок і розширюватися до кількох томів, утворюючи серію. Під час читання відбувається глибоке занурення у світ, і головне – це відчуття, що такий роман закінчується, і це добре. Інакше це не довга, а задовга книжка.

 

У ХІХ столітті в Європі любили романи-фейлетони: кожного тижня отримуєш свою порцію від «Посмертних записок Піквікського клубу» до «Трьох мушкетерів». Були й так звані «трипалубні» романи (об’ємний тритомник – Читомо).

 

У англомовній фантастиці тривалий час стандартна довжина роману була 150 сторінок – далі вже не рентабельно.

 

Коли Роберт Гайнлайн написав свій роман «Чужинець на чужині» у 1960-х роках, йому довелося його сильно скорочувати, щоби це видали. На початку ХХ століття казали, що всі будуть читати тільки оповідання, а зараз в бестселерах романи на п’ятсот-шістсот сторінок.

Саме уявлення про велику й товсту книжку змінювалося. Три томи «Володаря перснів» за розміром такі, як лише третій том фентезійної серії Джорджа Мартіна. 

Товсті та різні

Варто розрізняти товсті романи між собою. Є умовний Джонатан Франзен і Девід Фостер Воллес, а є фантастичні товсті романи. Насправді «очудненість» світу у фантастичних романах дозволяє нам краще туди прослизнути, а у Франзена чи в сімейні саги входити нудніше – цей світ ми добре знаємо. 

 

На початку 1990-х читачів загодували реалістичними романами – це була реакція на постмодернізм. Люди швидко втомилися від цього, тож коли фантастика почала виходити з гетто, публіка її почала сприймати значно краще.

 

Серіали призвичаюють до довгої уваги. Тому читати романи-серії стає дедалі легше.

 

Запит на такі романи й серіали з’являється в більш-менш структурованому суспільстві. Тому американський серіал «The Wire» виглядає переконливо, а російський – ні. Й так само класичний детектив можливий тільки там, де є консенсусне поняття про справедливість.

 

Читайте також: Дім, що Г’юґо збудував: поява наукової фантастики та перших фендомів

Особистий досвід

Володимир Арєнєв працює над трилогією «Сезон Кіноварі» і стверджує, що задум мініатюри перетворюється на задум цілої серії, коли добудовується більший сенс і розширюється світ. Задум, деталі світу, головні герої та сюжет формують план для автора. 

 

Сергій Легеза розповів про досвід перекладу довгих серій. Наприклад, робота з Анджеєм Сапковським (автор саги «Відьмак» – Читомо) виявилася особливо важкою через дедлайни видавців. Перекладаючи, ти читаєш роман глибше, ніж пересічний читач. Тому звертаєш увагу на деталі, які максимально неочевидні, коли ти просто читаєш цей текст. 

На час перекладу роману на n-томів, існує файл, куди записуються всі важливі моменти. Він особливо потрібний, якщо це книжка про інший світ – там більше вигаданих імен і топонімів. Тому завжди ризиковано на переклади довготривалих циклів брати кількох перекладачів.

 

Марія Шагурі зізналася, що фентезі – це досі соромно для українського ринку, а донести читачеві зворотне важко. Видавців цікавлять цифри: якщо серія не продаватиметься, вона може закритися на другому томі й відданим фанатам буде боляче. Секрет успіху в тому, щоби серією займалися люди, які в цьому розбираються; щоб це виглядало красиво оригінальна обкладинка, зроблена художниками, які читали книжку, а не анотацію; також історія має затягувати.

У нас на ринку є досвід, коли великі історії не зайшли: «Книга Судного дня» Конні Вілліс, так само з Френком Гербертом та Айзеком Азімовим.

 

Видавнича реальність – великі романи продаються ліпше, ніж збірки оповідань того ж обсягу.

 

Коли видавці готують велику серію, вони звертаються до «третіх людей» (до Володимира Арєнєва, наприклад), які читали більше томів, ніж головні редактори. Дзвонять і питають: «Історія не спаскудилася до п’ятого тому?». Є експерти, які можуть підтвердити або спростувати потрібність цієї великої серії. Внутрішньому рецензентові потрібне підкріплення. Також потрібно думати, чим можна підсилити українське видання – що саме не з’являлося у виданнях інших країн?

 

Наприкінці учасники дискусії поділилися особистими великими вподобаннями, утворивши список до прочитання:

 

  • «Оповістки з Меекханського прикордоння» Роберта М. Вегнера від Марії Шагурі
  • «Дюна» Френка Герберта від Сергія Легези
  • «Зоряна дорога» Пітера Ф. Гамільтона від Володимира Арєнєва
  • Міфи Роберта Лінна Аспріна та «Криптономікон» Ніла Стівенсона

 

Читайте також: Питання Старджона: антиутопія, соціальна та «м’яка» фантастика

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект