Друга світова війна

Чому українці напередодні Другої світової війни не вірили «червоному імпералізмові»

09.05.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Владислав Гриневич Червоний імперіалізм. Друга світова і громадська думка в Україні, 1939-1941. 2-ге вид., змін. і допов. Київ: HREC PRESS, 2019.

 

Події Другої світової війни залишаються не лише предметом фахових дискусій науковців та їхніх досліджень, але й темою для маніпуляцій у світовій політиці. Будь-яка тема, починаючи від того, хто і де розв’язав глобальний конфлікт, до того, які наслідки мали події 80-річної давнини для кожної з країн, викликає неоднозначні трактування та інтерпретації. В українському випадку маємо справу з становленням національного виміру війни.

 

Український вимір чи бачення Другої світової війни полягає в тому, що відкидається радянський підхід Великої Вітчизняної війни, де спостерігалося возвеличення дій радянської влади, а внесок Червоної Армії в звільнення Європи від нацизму був найбільш головним, не важливо, що США та Велика Британія теж активно допомагали своєму союзникові в цій справі. Події війни в СРСР у 1960-1980-х роках стали предметом державного культу та міфотворчості, які нині розвінчуються в Україні.

 

Вже 90-х роках українські історики, в тому числі й автор рецензованої книги Владислав Гриневич почали відокремлювати власне український внесок у перемогу над нацизмом у 1945 році від радянсько-російського. До переосмислення раніше викривлених тем, як партизанський рух чи міжнародна політика СРСР у 1939-1941 роках, додалися ще й взагалі викреслені події із загального наративу – мова йде про націоналістичний рух, діяльність ОУН-УПА та Голокост.

 

До слова, Гриневич, який працює провідним науковим співробітником Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса  нещодавно призначили директором Інституту дослідження території та ландшафту пам’яті Бабиного Яру.

 

У книжці автор підіймає проблему функціонування громадської думки всередині УРСР, а також її рецепції радянською владою на першому етапі Другої світової війни в 1939-1941 роках. Здебільшого вважається, що за умов тоталітарного режиму, який існував у СРСР не могло бути й мови про якесь інше сприйняття дійсності, окрім висловленого в рамках офіційної ідеології. Втім, працюючи тривалий час над темою морально-психологічного стану Червоної Армії під час Другої світової війни та міжнародної історії СРСР 1930-1940-х роках, Гриневич зумів підтвердити тезу про плюралізм думок всередині суспільства УРСР, яке засвідчують документи НКВС.

 

Праця «Червоний імперіалізм» є доопрацьованим та переробленим варіантом попередньої монографії Гриневича про різновекторність українських оцінок початкового етапу Другої світової війни [Неприборкане різноголосся: Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні, 1939 – червень 1941 рр.  Київ-Дніпропетровськ: “Ліра”, 2012]. В новому виданні прибраний розділ про історіографію (аналіз попередніх напрацювань істориків з цієї проблематики), та змінилася стилістика – з суто академічної на науково-популярну.

 

Щоправда, не лише стилістичні та фактографічні моменти змінилися в праці «Червоний імперіалізм». Історичні події 1939-1941 років введені в контекст сучасної збройної агресії Кремля проти України, декомунізації та інформаційного впливу донині існуючого в Росії бачення Другої світової війни в розрізі Великої Вітчизняної війни. Після 2014 року зовсім по-іншому сприймаються події Другої світової війни, де український вимір превалює, а не суто радянсько-російський.

 

Українську громадську думку в 1939-1941 роках Гриневич розглядає в декількох вимірах – міжнародному, військово-політичному, регіональному, радянсько-патріотичному та діаспорному. В термін «громадська думка» автор книги вкладає артикуляцію ставлення до важливих проблем, вираження оціночних суджень із суперечливих питань, а формується цей феномен суспільно-політичного життя там, де наявні спільні інтереси.

 

Основною подією, яка слугувала відправною точкою в змінах суспільного сприйняття дій СРСР було підписання пакту Ріббентропа-Молотова 23 серпня 1939 року. Колишній ідеологічний ворог став тепер союзником по переділу території Східної Європи.

 

Якщо ідейні комуністи сприйняли підписання пакту з Німеччиною в шоковому стані, то селянство бачило в цьому пришвидшення військових подій, які могли б їх звільнити від комуністично-колгоспного гніту.

 

Але потрясіння лише очікували мешканців Радянської України, адже декларативна миролюбна політика СРСР зовсім скоро виявилася на діях актом збройної агресії щодо Польщі, Фінляндії та держав Балтії. Навіть самі військові Червоної Армії не були втаємничені в те, що насправді криється під зовнішньополітичними планами Москви та сперечалися щодо того чим же є з юридичного аспекту війна.

 

Покарати не можна читати: сумнозвісні погляди і вчинки письменників ХХ століття

 

Гриневич наводить цитату червоноармійця, який був спантеличений відмінністю того, що говорила ВКП(б) та реальним станом речей: «Оце так мирна політика радянського уряду. Естонію прибрали до рук, тепер підемо прибирати Латвію. Ось вам наочне загарбання чужої території». Детальний аналіз висловлювань тогочасної української радянської інтелігенції та військовослужбовців, проведений Гриневичем дає змогу зробити висновок, що тогочасні сучасники сприймали події 1939-1941 років не інакше як «червоний імперіалізм».

 

Ця теза виводить на іншу думку, що навіть в умовах жорсткої пропаганди, яка пронизувала всі сфери життєдіяльності, суспільство УРСР інтерпретувало ті події з різних перспектив: одні вітали територіальні загарбання, а інші бачили в цьому продовження російського експансіонізму ще часів Московії.

 

Останньої думки дотримувалися письменники Аркадій Любченко та Максим Рильський.

 

Весь спектр емоційних реакцій громадян УРСР на зовнішню політику СРСР у 1939-1941 роках можна охарактеризувати, за Гриневичем, як дезорієнтація та нонконформізм. Люди не могли зрозуміти, що відбувається, проте не плекали надії, що радянська влада може принести щось позитивне, враховуючи недавній досвід Голодомору та масових репресій. Очікування змін на краще, проте не в складі СРСР, в умовах передчуття наближення війни, як ніколи, залишалося домінуючим серед українців. Саме тому невипадково УРСР була «слабкою ланкою» для дій радянської пропаганди.

 

Не менш вражаючою виявилася гнучкість реакції влади на міжнародні зміни. Якщо до підписання пакту про ненапад з Німеччиною в СРСР нацисти були головними ворогами, то з 24 серпня 1939 року вже все було кардинально навпаки – в ЗМІ позитивно оцінювалася німецька політика та дії вермахту. Теоретичні праці з націонал-соціалізму стали вивчати та обговорювати в рамках політзанять червоноармійці. Як вказує Гриневич, така різка зміна оцінок сприяла ототожненню нацистського та більшовицького тоталітаризму в очах військових.

 

Окремо розглядає історик Гриневич польську кампанію 1939 року, Зимову війну 1939-1940 років, «тиху» балтійську та румунську кампанії 1940 р. Якщо в вересні-жовтні 1939 року Червона Армія проявила непогані військові навички, то війна в Фінляндії виявилася катастрофою для збройних сил СРСР не лише в очах всього світу, але й в оцінках червоноармійців, які писали листи додому. Травматичний досвід 1920-1930 років, а вірніше незнання про нього постали причинами схвального сприйняття приходу радянської влади на західноукраїнські землі в 1939 році. Так пояснювали червоноармійці ці речі, але в фінляндському випадку все було навпаки, адже фіни знали про те, що дійсно відбувалося в СРСР. Таке народне сприйняття дій влади, як бачимо, свідчить не про монолітність думок, яка подавалася як головна з ознак громадян СРСР.

 

Наприкінці книжки Гриневич розглядає ідеологічні трансформації СРСР від пролетарського інтернаціоналізму, який домінував ще з часів розбудови радянської державності, до російської великодержавності, яка стала переважати в 1930-х роках в оцінках минулого та етнополітиці. Царський експансіонізм, який гостро критикували більшовики, зовсім скоро з встановленням одноосібної влади Сталіна став джерелом переформатування державної ідеології Радянського Союзу.

 

З приближенням війни наприкінці 1930-х рр. склався набір головних історичних персонажів, що мали слугувати піднесенню бойового духу в ім’я нових завоювань Москви. Це Олександр Нєвський, Іван Грозний, Петро I, Олександр Суворов та Михайло Кутузов. В українському випадку змінилися оцінки Богдана Хмельницького, який був реабілітований за Переяславську раду, де було «об’єднання двох братніх народів – російського й українського». Офіційно визнаних героїв для УРСР, зрозуміла річ, очолював «засновник української літератури» та «революційний демократ» Тарас Шевченко.

 

Родзинкою книги є ілюстративний матеріал, за допомогою якого наступні покоління вчених зможуть реконструювати методи масової пропаганди в Радянському Союзі.

 

Це тогочасні карикатури про «визвольний похід» Червоної Армії на Західну Україну та Західну Білорусь, союз Гітлера і Сталіна, де диктатори зображені молодятами, копії секретних протоколів до пакту Ріббентропа-Молотова. Взагалі через карикатуру можна прослідкувати яким чином сприймали в Європі агресивні дії СРСР у Фінляндії та державах Балтії. Якщо напередодні війни, в другій половині 1930-х роках радянська карикатура зображала крах планів «підступних західних імперіалістів», то такі занепокоєння, на думку Гриневича були свідченням того, що Москва дійсно розуміла хитку лояльність України в разі нападу нацистів на Радянський Союз.

 

Загалом книжка Гриневича комплексно розглядає питання, пов’язані зі сприйняттям українським суспільством зовнішньої політики Москви в передвоєнний період. Після її прочитання складається враження того, що українці того часу не сприймали на віру офіційну пропаганду, що поширювалася через ЗМІ, твори кінематографу та літератури. Проаналізована за даними архівних документів та спогадів, відмінність в поглядах на агресивну політику СРСР у Східній Європі руйнує міф про морально-психологічну єдність радянського суспільства.

 

Читайте інші книжки, щоб розвіяти радянську пропаганду про «Велику вітчизняну» – «Стигма окупації: радянські жінки у самобаченні 1940-х років» Олени Стяжкіної, «Вона була з Маріуполя» Наташі Водін.

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект